Україна та Білорусь. Дорога у тисячу кроків

Режим Лукашенка став відкритим співучасником російської агресії проти України. Разом із тим українська влада попри постійну загрозу вторгнення білоруських військ не розірвала дипломатичні відносини з Білоруссю. Двосторонні відносини опустилися на найнижчий після 1991 року рівень. Якими вони будуть далі?

Республіка Білорусь стала єдиною співучасницею агресії Росії проти України. З її території по цілях в Україні запущено сотні ракет, саме з Білорусі заходили російські військові, які намагалися захопити Київ та влаштували різанину у передмістях української столиці. Лукашенко був у курсі приготувань Кремля, про це можна говорити впевнено. Він перетворив Білорусь на плацдарм для агресії, ремонтну базу та госпіталь для російських вояків. Із першого дня широкомасштабного вторгнення триває дискусія про можливість приєднання білоруських військ до сил вторгнення, активність білоруської армії змушує Україну тримати значні резерви вздовж 1000-кілометрового кордону між нашими державами.

В Україні нині складно сприймають громадян Білорусі, навіть тих, хто змушений був тікати від режиму Лукашенка і здійснював волонтерську діяльність в Україні. Внаслідок дій Державної міграційної служби та СБУ (вони намагаються відфільтрувати можливих ворожих агентів, часом із надмірним ентузіазмом) громадяни Білорусі перестали сприймати територію України як бажане місце прихистку. До того ж Україна заблокувала банківські рахунки та картки багатьом громадянам Білорусі, які проживають на її території, включаючи ІТ-фахівців, яких ще у 2020 році закликали перебиратися в Україну. В результаті представники білоруського бізнесу і громадськості масово полишають межі України. Ті, кому було некомфортно в одній державі з Лукашенком, виявилися непотрібними Україні, яка не розірвала дипломатичні відносини з офіційним Мінськом.

Нагадаємо, що попри наявні стереотипи білоруська політична опозиція не є однорідною. Президентські вибори 2020 року привели до великої політики низку персонажів, серед яких Світлана Тихановська є далеко не єдиною. Не варто забувати і про представників «біло-червоно-білого» табору, які намагалися кинути виклик Лукашенкові під час попередніх виборчих кампаній і залишилися авторитетами для білорусів. Для розуміння новітньої політичної історії Білорусі треба пригадати, що Лукашенко безперервно перебуває при владі з літа 1994 року, а країна за той час переживала і політичні кризи, і зникнення опозиціонерів, і «Плошчу» 2010 року з брутальним затриманням низки опозиційних кандидатів у президенти.

Конференція «Нова Білорусь», що проходила у Вільнюсі 8-9 серпня, показала розшарованість білоруської опозиції. Показово, що у Вільнюсі не говорили про геополітичний вибір Білорусі, хоча запропонували нейтралітет Білорусі у майбутньому, а сама конференція нагадувала відкриту дискусію з помітним інформаційним домінуванням Світлани Тихановської. Вона грала «на своєму полі», і програти просто не могла.

Структура економіки Білорусі, де основні виробничі фонди належать державі, а на великих підприємствах є заступники директора з питань ідеології, не стимулює появу олігархів у цій країні. РБ ще належить пережити приватизацію і прихід великого іноземного капіталу, який міг би дати потужний поштовх розвитку економіки. Звісно, не російського, інакше це матиме критичні наслідки для всього регіону Центральної Європи. Економічно та політично нинішня Білорусь часом нагадує Україну кінця 90-их, тому не варто дивуватися, що всередині патріархального білоруського суспільства є помітні симпатії до Росії. Вони формувалися протягом тривалого часу риторикою Лукашенка та його команди, домінуванням російських медіа, яке з осені 2020 року стало беззаперечним. У Кремлі вправно підважили позиції Лукашенка у 2020-2021 роках низкою кроків. Цілком вірогідно, що візерунок президентських перегонів 2020 року у Білорусі був намальований у Москві, а подальші «справа Протасевича» і криза з мігрантами позбавили самопроголошеного президента Білорусі можливості вести діалог із Заходом та порозумітися з Україною.

Світлану Тихановську, яка брала участь у президентських виборах 2020 року, проте не була лідеркою протестів проти фальсифікації їх результатів, можна назвати символом білоруської опозиції, але не її одноосібною лідеркою. Протягом майже двох років Тихановська, офіс якої розташований у Вільнюсі, шукала міжнародної підтримки (її кульмінацією стала зустріч із Джозефом Байденом у липні 2021 року, на яку пані Світлана чекала за океаном два тижні), проте не зуміла стати беззаперечним лідером для противників Лукашенка. Нагадаємо, що тодішні протести координували телеграм-канали, серед яких головну роль відігравав NEXTA, що стало цікавим прикладом соціальних комунікацій.

Зауважимо, що Світлана Тихановська непросто йшла до визнання Криму українським, її прагнення зберігати вікно можливостей для діалогу з Кремлем виглядає непристойним для багатьох українців. Тихановській дорікають, що вона зосередилася на представницьких функціях, тоді як позиції Лукашенка попри помітну ізоляцію з боку Заходу залишаються міцними.

Опозиційний спектр Білорусі набагато ширший за офіс Світлани Тихановської, про що свідчить, зокрема, проведення Форумів демократичних сил Білорусі у Варшаві та Берліні у травні та липні 2022 року відповідно. Їх учасники оголосили Лукашенка терористом, підтримали Україну у війні та розпочали процес об’єднання опозиції і формування виконавчих структур у вигнанні. Найбільш помітними серед учасників ФДС стали Валерій і Вероніка Цепкало (остання була помітною ще влітку 2020 року поряд зі Світланою Тихановською та Марією Колесниковою, яка зараз перебуває за ґратами в Білорусі), Ольга Карач, Віра Хортон.

У середовищі білорусів за кордоном офісу Світлани Тихановської неодноразово закидали монополізацію можливості для діалогу з навколишнім світом, неефективне використання коштів, виділених на боротьбу проти Лукашенка (цю проблему не можна назвати новою для білоруського опозиційного середовища), неспроможність до практичних дій. Заради справедливості варто відзначити, що масові протести 2020 року не лише спровокували найпотужнішу політичну кризу у новітній історії Білорусі, але і продемонстрували масштаб розбіжностей між білорусами в еміграції та всередині країни. «Пересидіти» Лукашенка його опонентам виявилося не до снаги, міцність його позицій виявилася вищою, ніж очікувалося.

Конференція «Нова Білорусь» подарувала, серед іншого, Об’єднаний перехідний кабінет (ОПК), до якого увійшли Павєл Латушка, Олександр Азаров, Валерій Ковалевський, Валерій Сахащик. Їх представила зі сцени заходу сама Світлана Тихановська, яка при цьому не стала називати себе ані президентом, ані прем’єром у вигнанні. Нагадаємо, що у Білорусі існує суперпрезидентська республіка, яка попри численні анекдоти про Лукашенка, передбачає вплив глави держави на формування уряду. Чотирьом членам ОПК доручено протягом півроку сформувати власні повноваження та добитися суттєвих зрушень у ситуації.

Світлана Тихановська невипадково назвала Валерія Сахащика головним надбанням ОПК. Харизматичний підполковник у відставці користується авторитетом серед білоруських військових, підтримує діалог зі Зяноном Пазняком і не виключає силового сценарію розвитку подій. Промоутером Сахащика можна назвати опозиційного політика та колишнього ресторатора Вадима Прокоп’єва, який гучно рекламував свого протеже.

Ані поява Сахащика в об’єднаному перехідному кабінеті, ані розмови про силовий сценарій зміни влади в Білорусі (зокрема, Вадим Прокоп’єв проголосив стратегію визволення Білорусі через деокупацію її ЗСУ та білоруськими військовими частинами зі складу ЗСУ) були би неможливими без російсько-української широкомасштабної війни та появи білоруських підрозділів у лавах ЗСУ. Їх два – полк імені Кастуся Калиновського та полк «Пагоня».

Якщо до складу «калиновців» входить декілька сотень бійців, то у лавах «Пагоні» лише декілька десятків. Очевидною проблемою полку імені Кастуся Калиновського є дефіцит кадрових офіцерів, проте його бійці мають значний бойовий досвід, дехто з них воює в Україні з 2014 року. Але загибель «Волата», «Бреста» - харизматичних командирів підрозділів полку імені Калиновського – може негативно вплинути на боєздатність полку. «Пагоня» фактично лише проходить шлях свого формування. Наразі немає відповіді, як зможе Валерій Сахащик, який взяв у ОПК відповідальність за силовий блок, побудувати діалог із «калиновцями», які офіційно не брали участь у конференції «Нова Білорусь».

Будемо відвертими: сценарій військової інтервенції з добрими намірами з території України на територію Білорусі сьогодні не є реалістичним, оскільки не спирається насамперед на підтримку всередині країни. Громадяни Білорусі можуть не підтримати подібний розвиток подій, важко уявити, що держави НАТО, які є сусідами Білорусі, погодяться на щось подібне. Натомість для Росії прагнення «змінити владу у Мінську за три дні» є стимулом посилювати власний вплив на білоруську владу. Олександр Лукашенко з високою долею вірогідності стане першою жертвою завершення російсько-української війни, проте нема гарантій, що його змінить (не без допомоги з боку РФ) менш проросійський політик.

Українська політика щодо Білорусі залишається, на жаль, реактивною, а не проактивною. Відмова Володимира Зеленського від спілкування зі Світланою Тихановською викликає звинувачення білоруських опозиціонерів на адресу офіційного Києва, а заборона Валерію Ковалевському в’їхати в Україну напередодні конференції «Нова Білорусь» хіба що подарувала аргументи противникам Тихановської. Проте необхідність діалогу з активною частиною білоруського суспільства, що перебуває в еміграції, не зникла.

Відзначимо, що Росія активно просуває тезу про «триєдиний слов’янський народ», яку ретранслює і Лукашенко. У цій схемі, яка постала ще у ХІХ столітті, білоруси й українці НІКОЛИ не будуть рівними росіянам. Її хибність та шкідливість є очевидною, відтак у відносинах з Білоруссю варто шукати формулу добросусідства, уникаючи надмірної сентиментальності.

Нам варто будувати діалог, спираючись на наступні факти:

• Українці та білоруси ніколи не воювали один проти одного, УНР навіть намагалася підтримувати БНР.
• Білоруси не є «росіянами зі знаком якості», як висловлювався Лукашенко, багато з них добре розуміють, чим та як живе Європа.
• Поліцейський режим усередині Білорусі дієво мінімізує можливості протестувати проти дій Лукашенка та його команди.
• Фактично лише опинившись за межами Білорусі, її громадяни розпочинають суспільно-політичну активність, висловлюють власну позицію.
• Олександр Лукашенко несе повноту відповідальності за співучасть в агресії проти України, натомість більшість громадян Білорусі не підтримують війну Росії проти України.
• Спроби протидіяти російським діям проти України на території Білорусі мали місце, проте про них практично невідомо в Україні.
• Офіційна позиція Республіки Білорусь не відображає погляди сотень тисяч її громадян, які опинилися за межами держави.

Тому ми пропонуємо розпочати «Шлях у 1000 кроків» між небайдужими представниками українського та білоруського суспільства – медійниками, діячами культури, бізнесменами. Нехай без представників української влади, проте з різними представниками білоруської опозиції 1000 кроків – це не лише нагадування про довжину кордону між Україною та Білоруссю, але і свідчення прикрого факту: ми мало, дуже мало знаємо один про одного. Лише сформувавши фундамент двосторонніх відносин, можна сподіватися на позитивні зміни у відносинах Білорусі та України.

Євген МАГДА, кандидат політичних наук, директор Інституту світової політики , голова наглядової ради ГО «Західний Інформаційний Фронт»