Рашисти розпереживались через «казахстанського Бандеру»

У пропагандистських рашаЗМІ хвилюються через «намагання героїзувати» в Казахстані Мустафу Шокая – діяча І-ої половини ХХ ст. «подібно до Бандери в Україні».

Росіянці буквально б’ють на сполох, бо вгледіли, як у соцмережах нібито почали активно розкручувати образ «засновника Туркестанського батальйону СС». І казахські націоналісти, мовляв, ставляться до Мустафи Шокая «так само, як їхні українські «брати» - до Степана Бандери.

Звісно ж, московити переконані, що за цим криється зловісний замисел – посилення «антиросійської діяльності» (ще й за підтримки західних НУО). Адже казахські націоналісти чекають лише на негативну реакцію рф (кому вона взагалі потрібна?) та погіршення взаємин між країнами.

«В ідеалі це має бути повний розрив з усіма можливими наслідками. Тобто, у відповідності з планами Заходу, Казахстан має стати такою ж анти-росією, як Україна», - пишуть рашаЗМІ.

І одразу намагаються викрити усіх супротивників: «Програми щодо здійснення цих планів розроблено таким чином, що місцевим націоналістам це подається під виглядом формування та розвитку національної ідентичності, самоствердження казахської нації та боротьби за незалежність. При цьому, звичайно, націоналісти Казахстану не підозрюють, що є інструментом в чиїхось дуже вмілих руках. У цьому паралель з Україною тут проглядається дуже чітко».

Таке враження, що рашисти готові розпочати ще одну «спецоперацію з денацифікації». От тільки де вони візьмуть на це ще одну армію?

Загалом, рашапропаганда знову все переплутала (у власних, звісно, інтересах).

Адже Мустафа Шокай (Чокай, Чокаєв, Чокай-огли) справді усе життя боровся за свободу та незалежність Єдиного Туркестану. Його вважають одним із ідеологів цього руху. Народився 1890 року в багатій і поважній родині, освіту здобув у російській імперії, але з 1921 року та до смерті (грудень 1941 р.) перебував у еміграції. Його переслідували за створення Туркестанської автономії у 1918 р. (більшовики її знищили). Пізніше радянська влада звинуватила Мустафу в колабораціонізмі.

Насправді ж Шокая разом із багатьма відомими російськими емігрантами заарештували нацисти у Парижі 22 червня 1941 року та доправили у в’язницю замку Комп’єн. Через три тижні його вивезли до Берліна та півтора місяця обробляли, пропонуючи очолити Туркестанський легіон – його планували набрати з полонених тюрків, які потрапили до концтаборів.

Німці розраховували на авторитет Шокая і збиралися кинути легіон на фронт замість німецьких частин. А він намагався полегшити долю полонених земляків і виторгувати у німців якісь послаблення. Зрозумівши, що діла не буде, ті вирішили позбутися Мустафи. Він опинився у шпиталі (саме тоді Гітлер підписав наказ про утворення Туркестанського й інших національних легіонів), і через декілька днів помер – є версія, що його отруїли.

Проте радянська пропаганда таки зробила з Мустафи Шокая зрадника, описавши деякі епізоди життя «націоналіста-контрреволюціонера» у кількох книжках. Натомість у Туреччині, де певний час працював у еміграції Шокай, він був надзвичайно популярним. Там вийшла і книга про його справжнє життя. Зокрема, про те, як він у Парижі керував Туркестанським Національним Об’єднанням, публікував матеріали про політику більшовиків у Туркестані англійською, французькою, турецькою, польською мовами у найбільших європейських виданнях.

Уже в роки незалежності Казахстану постать Мустафи Шокая почали вшановувати на державному рівні, зокрема, до цього доклався і президент Назарбаєв. Тож певним чином його історія справді подібна на долю Степана Бандери. І реакція московитів на обидві ці постаті свідчить сама за себе.