Невідома польсько-українська війна. «Грубешівська революція» 1944 року

Про події середини 40-х років ХХ століття гучніше говорить польська сторона. Проте є і документальні свідчення українців, які постраждали тоді не менше за поляків. Історик і народний депутат Володимир В’ятрович опублікував на своїй сторінці у Facebook розділ зі своєї нещодавно виданої книги «За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна». Пропонуємо і нашим читачам ознайомитися з цим дописом.

У березні 1944 року польське підпілля провело масштабну антиукраїнську операцію, що увійшла в історію під назвою «грубешівська революція». Її ініціатором був комендант Грубешівської АК Мар’ян Голембйовський, згодом один із найпалкіших прихильників польсько-української співпраці, учасник переговорів з УПА.

Протягом 10–11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Документи українського підпілля подають різні цифри загиблих. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. У документі під назвою «Спис знищення сіл польськими бандами на Грубешівщині» вказано, що за період з 10 березня до 5 квітня було знищено 36 українських сіл, замордовано 875 осіб. В огляді подій у березні – квітні 1944 року зазначено, що під час польських березневих акцій «вбито около 2 000 українських селян, в тім найбільше жінок і дітей». Український допомоговий комітет укладав списки загиблих весною 1944 року, їм вдалося поіменно ідентифікувати 1283 жертви, вбиті між 10 березня та 10 травня.

Учасник подій, поручник АК Станіслав Ксьонжек – «Вирва» згадував про весняну акцію 1944 року: «Наше військо було дуже добре узброєне і випосажене. Доводили ним самі офіцери передвоєнні. Ціль наша була спалити та знищити все по Буг і Солокію, щоби не було знаку й сліду, бо, як сказав наш один офіцер на відправі, «або перестати боротьбу, або змобілізувати більше війська і вдарити, бо зуб за зуб, хата за хату, село за село принесе тільки більші втрати для поляків». По тій плянованій акції ми щойно думали розкинути летючки, закликаючи українців до згоди».

І справді, як свідчать численні протоколи, записані після цих кривавих подій, гинули не лише озброєні учасники самооборони, але й жінки, діти та старі люди, які не чинили спротиву. Більше того, з документів чітко видно, що атакуючі мали за завдання відшукувати цивільних людей, котрі переховувалися, і ліквідовувати їх.

Наведемо одне із запротоколованих підпіллям свідчень – Ольги Шидловської – про знищення села Сагринь: «Дня 10.3.1944 р. рано, біля 4-ої години, побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями. Я зібрала своїх дітей, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6 і старого батька, літ 69, і сховалася до зовсім знищеного льоху. З льоху видно було, що діялося кругом нас. Я бачила, як польські бандити шукали сховищ, кажучи: “тшеба шукаць, бо тут може биць“. Я бачила і чула, як нападали бандити на мою сусідку, Марію Носаль. Вбили її, віддаючи в неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль в огонь, але один з них сказав, що вона і так згорить.

Дитина Марії Носаль Евфрозина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вже в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антоніна, Евстахій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а решта свині порозтягали. В цьому самому схроні було ще 7 осіб. Бандити наказували вилазити, але ніхто не показався. Бандити кинули в схрон гранату, яка ранила двоє людей.

Бандити ще довший час були біля сховища і розмовляли поміж собою: “Звідзе хлопци, тшеба добже шукаць по льохах і схронах“. Після цього вийшли на дорогу і приглядалися до нашого льоху, але якось нічого не робили. В той час підійшов до них, видно, якийсь старший і сильно почав кричати до них: “курва ваша маць, ви тилько чекацє, ажеби за вас ктось працовал, паліць і біць“. “До тей пори вшистко повінно биць спальоне. Добже шукаць по льохах і схронах“. Підбіг до вікна нашої хати, бив прикладом у вікно і кричав: “На Українє, на Українє!“ і підпалили хату.

З них я пізнала двох наших кольоністів: Тутку і Бздуру. Вони цілий час кричали: “біць і паліць“. Тутка і Бздура показали схрон Яцюка. В цьому схроні забили 15 осіб. З льоху чула я, як банда вбивала людей. Чула, як 6-літній хлопець просив, щоб його вбили, бо його маму вже вбили. Казав: “Моя мама не живе і я не хочу жити“.

Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів в числі 7-ох, мала за провідників 2-ох малих хлопців поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру заплату, тільки щоб показували їм сховища. Обидва хлопці поляки, виховувалися в Яцюка, господаря-українця. Батько хлопців, Білик Ян (імен хлопців не знаю). Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. Після того зв’язали солому, запхали в льох і підпалили. У сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища».

У меморіалі Холмської ради до єпископів світу відзначається особлива жорстокість вояків АК стосовно православних священиків. «Польські збройні відділи, – читаємо тут, – зайшовши до православної оселі, найперше накидаються на Православну Церкву і палять її, а одночасно кидаються на православне духовеньство, яке вже за останні два роки налічує в своїх рядах 22 мучеників, з того священиків 14 і 8 дяків, що були в той чи інший спосіб жорстоко замордовані поляками». Наявність крім національного ще й релігійного чинника надавала ще більшої гостроти польсько-українському протистоянню на Холмщині (знову-таки, це нагадувало Волинь у 1943 році).

Очевидно, метою польських операцій було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, аби вони якомога швидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі села, іноді чинилися показово жорстокі вбивства. Учасниками злочинів проти українського населення були як вояки польського підпілля, так і цивільні поляки.

Події весни 1944 року на Холмщині вдруге після літа 1943 року на Волині показали, наскільки жорстоким може бути протистояння між українцями та поляками, як легко його учасники вдавалися до воєнних злочинів заради реалізації особистих чи політичних цілей.

Наприкінці березня терени Холмщини виглядали страшно. Ось як описує в листі від 1 квітня свої враження від побаченого представник УЦК у Любліні Володимир Левицький: «Нині величезні терени Грубешівщини від Бугу по Гучву – це самі згарища ще так недавно багатих цілих десяток українських сіл та польських колоній. Можна сьогодні ствердити, що на цьому ще не закінчиться, бо нині йде вирішальна кривава розправа-різня за національний характер цих земель». І справді, в березні протистояння не завершилося.

Володимир В’ятрович. З книги «За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна».