Київ кардинально змінив правила гри з Лукашенком, – Ярослав Чорногор

Світлана Тихановська, голова Об’єднаного перехідного кабінету Білорусі та лідерка білоруських демократичних сил, 25-26 травня здійснила перший робочий візит до України. Він продемонстрував, що Київ кардинально змінив правила гри у відносинах з диктатором Лукашенком, який остаточно перетворився на слухняного  васала Путіна.  Відтак, маємо нову прагматичну комунікацію Києва та білоруської опозиції заради знищення кремлівської загрози, – про це у великому ексклюзивному інтерв'ю посла з особливих доручень МЗС України Ярослава Чорногора.

– Тривалий час офіційний Київ уникав візиту Світлани Тихановської. Існувала версія, що українська влада просто не хотіла зайвий раз дратувати Лукашенка. Чому тепер приїзд лідерки демократичних сил  Білорусі став можливим і чи означає це, що Київ більше не озирається на правлячий режим у Мінську?

– Наприкінці  2022 року між Україною та Білоруссю склався умовний «нейтралітет» та мовчазне непомічання Лукашенка. Тоді головним завданням для Києва було убезпечити північ України від повторного наступу з боку Білорусі. Особливо це стало важливо після того, як росіяни спочатку вивели свої підрозділи з українських територій на білоруському напрямку, а згодом — і основну частину військ із території самої Білорусі.

Українську владу такий стан речей влаштовував: рівень небезпеки зменшився, що дозволило максимально зосередитися на бойових діях на Сході та Півдні нашої країни.

І на мою думку, справді, не було сенсу зайвий раз дратувати Лукашенка та давати путіну привід тиснути на Мінськ для активізації дій проти України. Відтак, тісні контакти з білоруськими демсилами тоді вважалися не на часі, оскільки могли спровокувати режим.

– Що саме змусило українську сторону змінити думку та піти на такі рішучі кроки?

– Річ у тім, що з часом ситуація кардинально змінилася. По-перше, Україна досягла певних успіхів на лінії фронту, а впевненість у власних силах значно зросла. По-друге, сам Лукашенко почав відверто ігнорувати цей «тихий нейтралітет». Він використав отриманий час значною мірою для того, щоб підіграти путіну.

Насамперед маю на увазі те, що більшість білоруських військово-промислових підприємств почали повноцінно працювати на російську оборонку. Також Мінськ активно підтримує Росію на зовнішньополітичній арені. Окрім того, Лукашенко допустив встановлення на території Білорусі ретрансляторів, які супроводжують російські безпілотники. Ну і фінальним акордом стало оголошення про розміщення в Білорусі ракетного комплексу «Орєшнік».

Після цього стало остаточно зрозуміло: ніякого "нейтралітету" немає. Лукашенко просто накопичує сили проти України, і якщо цьому процесу не протидіяти, все знову закінчиться черговим наступом із півночі.

Власне, останні «білоруські» заяви і Президента України Володимира Зеленського, і міністра МЗС Андрія Сибіги чітко демонструють, що Україна бачить ці загрози. Можливо, станом на тепер ризик повторного наступу не має високої ймовірності, проте якщо ми будемо замовчувати дії Мінська та вдавати, що нічого не відбувається, то ці загрози перейдуть на такий рівень, що Україна просто постане перед фактом нового удару.

– Тобто, запрошення Світлани Тихановської до Києва – це сигнал Лукашенку, що Київ змінює правила гри?

– Саме так. Значно простіше вже сьогодні показати, що ми фіксуємо загрозу й попереджаємо: якщо вона реалізується, це матиме для Лукашенка дуже високу ціну. Це стане для нього катастрофою.

Це також сигнал про те, що, по-перше, ми більше не будемо нехтувати подіями на території Білорусі й жодного ігнорування небезпеки не буде. Тобто ми відповідатимемо симетрично.

І другий фактор. Раніше нам забороняли завдавати ударів навіть по російській території, однак сьогодні вже наші безпілотники уражають об'єкти на відстані до двох тисяч кілометрів. На цьому тлі дозволяти росіянам безкарно використовувати Білорусь як "тиху гавань" — абсолютно неефективно з погляду використання наших ресурсів. Бо це буде виглядати так, що ми нищимо російську воєнну економіку за півтори тисячі кілометрів, але дозволяємо ворогові вільно користуватися ресурсами прямо в нас під боком.

– Чи означає візит Світлани Тихановської до Києва, що Україна визнає Об'єднаний перехідний кабінет єдиним легітимним політичним представником білоруського народу?

– Ні, я думаю, що ми не можемо так стверджувати. Насамперед це показує  розуміння того, що Світлана Тихановська є представником найбільш системної і структурованої групи білоруських демократичних сил. І оскільки ці структури вже вибудовані, то логічно, що з ними є комунікація.

І нейхай не всі білоруські демократичні сил представлені в Об`єднаному  перехідному кабінеті, і дехто критикує його діяльність, але ця інституція та її лідер Світлана Тихановська  визнані майже всіма європейськими структурами і більшістю країн Західного світу. Це країни Європи, США, Канада…

Власне, те, що Білорусь залишається у фокусі уваги міжнародної спільноти і окремих європейських і північноамериканських урядів, — це насправді колосальна робота і багато в чому тут заслуга команди Тихановської.

Звісно, однієї дипломатичної роботи на політичному полі змало. З українського погляду хотілося б, щоб з боку білоруської опозиції був посилений політичний тиск на режим Лукашенка, чи щоб була ефективніша співпраця між політичним і бойовим крилом демократичних сил Білорусі.

– Ми всі розуміємо, що для України критично важливо запобігти повторному нападу з боку Білорусі. З цього погляду, які існують варіанти взаємодії з білоруськими демократичними силами, які представляє Світлана Тихановська?

– Якщо білоруські демократичні сили — як політичне, так і бойове крило — здатні будуть об`єднатися, це вже саме по собі діятиме на користь України. Адже якщо режим Лукашенка знову вдасться до агресії, то, повторюю, Україна дасть нищівну відповідь. Якщо ж до цього додасться політична спроможність білоруської опозиції, то ціна для Лукашенка, наголошую, стане непомірно високою.

– Спроможність білоруської опозиції – що ви маєте на увазі, як це може бути  реалізовано в житті?

– Пояснюю, якщо Лукашенко в якийсь момент наважиться на новий напад, то Україна завдасть йому поразки. Але коли на той час ми не матимемо альтернативи його режиму, він просто перегрупується, отримає додаткову підтримку від росії та залишиться при владі.

Тобто, коли військова операція підірве здатність режиму втриматися при владі, Білорусі знадобиться владна альтернатива. Нею й можуть стати демократичні сили, які в це «вікно можливостей» зможуть забезпечити транзит влади та провести демократичну трансформацію Білорусі.

– Відомо,  що під час візиту обговорювали тему білоруських добровольців. Світлана Тихановська поклала квіти до могили загиблої Наталії Зайцевої — громадянки Білорусі, яка воювала на боці України. Чи порушувалося питання підтримки білоруських добровольців?

– Ця тема обговорювалася. Світлана Тихановська провела зустрічі з кількома різними групами білоруських добровольців. Я особисто був присутній на деяких із них. Варто визнати, що наразі існує серйозна проблема розколу в середовищі самих білоруських добровольців. Частина з них активно підтримує Тихановську, частина — готова йти на компромісні контакти, а решта — повністю відмовляється від будь-якої взаємодії з її політичною структурою.

Нагадаю, у структурі ЗСУ діють Білоруський добровольчий корпус (БДК), полк імені Кастуся Калиновського (ПКК), рота «Тур», а також інші національні білоруські підрозділи. У кожного з них власне бачення майбутнього Білорусі та ролі демократичних сил. При цьому навіть ті добровольці, які вважають Світлану Тихановську партнером, інколи не сприймають її як свого лідера, хоча  визнають її провідну роль у загальному політичному процесі та розуміють: якщо їхні сили будуть об’єднані, загальна ефективність суттєво зросте.

Знову ж таки, чому для України важлива, щоб була повна взаємна координація політичного і військового крила білоруської опозиції. На мою думку, для нас є вкрай небажаним сценарій, за якого ми, завдавши поразки білоруським збройним силам у разі їхнього повторного нападу на Україну, перетнемо кордон і зайдемо на їхню територію. Нам не потрібна ще одна війна, тим більше на чужій землі. Наше головне завдання — максимально не допустити розгортання військових дій на білоруському напрямку. Але якщо вони все ж стануться, масштабне протистояння за нашої участі не повинно перекинутися на територію сусідньої держави. Дії всередині Білорусі – звільнення країни та зміна режиму — це, на мою думку, виключна зона відповідальності самих білоруських добровольців і білоруських політичних сил.

– Серед результатів приїзду Світлани Тихановської – створення координаційної групи з питань Білорусі в Україні. Що це за структура? Які її основні функції та цілі?

– Головна мета — виявлення актуальних проблем білорусів в Україні і створення єдиної платформи, яка, об'єднавши представників різних відомств, сприятиме комплексному розв'язанню цих проблем. Насамперед йдеться про консолідацію українських зусиль для ефективного реагування на запити з боку білоруських демократичних сил та білоруської діаспори.

– Світлана Тихановська відкрила у Києві офіс Місії білоруських демократичних сил. Але він, якщо не помиляюсь, уже існував, і його очолювала Світлана Шатіліна.

– Офіс відкрили офіційно. До цього моменту Місія існував радше як віртуальна структура, оскільки його діяльність не була належно інституціоналізована. Тепер ситуація змінюється.

До того ж це також одна із ознак того, чому українська влада готова вести діалог з Тихановською. Білоруські демсили тепер розглядають Київ як важливе місце докладання своїх зусиль. Власне, про це чітко свідчить відкриття повноцінної місії у Києві — з офіційним представництвом та постійним персоналом. Це окрім європейських активностей та наявності офісів у Вільнюсі й Варшаві.

Такий офіс Місії у Києві – це простір, куди можуть прийти білоруси зі своїми запитами, або куди можуть звернутися українські інституції. Представництво комунікуватиме з українською стороною, і це буде постійний майданчик для обговорення нагальних проблем.

Зважаючи на те, що нині між Республікою Білорусь та Україною рівень дипломатичних відносин максимально понижений, українське посольство в Мінську зведене до консульського рівня, а білоруське в Україні взагалі зачинене й від 2022 року не має персоналу, така Місія демократичних сил може функціонувати як своєрідне альтернативне посольство.

До того ж, мені як послу з особливих доручень МЗС, ефективніше працювати з єдиною структурованою організацією, ніж із розрізненими групами білорусів. Має бути конкретне місце й люди, здатні акумулювати всі запити, адже, зазвичай, йдеться про типові проблему, а не про індивідуальні випадки.

Власне, якщо ми на системному рівні будемо вирішувати проблеми, які стосується значної кількості білорусів, то Україна матиме від цього очевидний геополітичний та безпековий зиск.

– Чи можете пояснити, чому білоруси, які підтримують Україну і залишається тут жити, стикаються з величезною кількістю проблем, зокрема у сфері громадянських прав.  Ця проблема тягнеться роками й досі не вирішена. Чому українська влада не чує українських білорусів?

– Не можна сказати, що не чує — чує. Проте наразі головним є безпековий фактор. З точки зору спеціальних служб, простіше взагалі не мати справи з громадянами Білорусі, ніж детально з`ясовувати, хто з них є дружнім до України, а хто ні.

Насправді це природна перша реакція після початку повномасштабної війни. Проте я переконаний, що цю позицію вже час переглядати. По-перше, абсолютна більшість громадян Білорусі вже виїхала з України. А ті, хто залишився, з високою ймовірністю є саме тими людьми, які вірять в Україну та підтримують її: хтось тут створив родину, а хтось — воює на фронті.

 Хочу також зазначити, що система поступово змінюється, і ці зрушення почалися саме з іноземних добровольців. Цього року ухвалено Закон, який дозволяє іноземцям отримувати українське громадянство за спрощеною процедурою. Він стосується насамперед військових, і я знаю, що білоруські добровольці цим механізмом уже користуються.

Водночас із цивільними громадянами Білорусі ситуація набагато складніша. Згідно з чинним законодавством, вони юридично прирівняні до громадян Російської Федерації — тобто до громадян країни-агресора. Ми проводили зустрічі за участю білоруських активістів та народних депутатів України, де предметно обговорювали цю тему. Щоб зрушити питання з мертвої точки, необхідно внести зміни до низки законів та підзаконних актів.

– Тобто все впирається в необхідність ретельної верифікації та перевірки на лояльність кожного окремого громадянина?

– Саме так, але постає питання: хто саме має це робити? У наших інституцій просто немає такого обсягу людського ресурсу. Власне, тому ми й стикаємося з цими труднощами. Наприклад, та ж Державна міграційна служба чи Служба безпеки України наразі перевантажені іншими завданнями.

– Щодо Міграційної служби — для білорусів, які пов'язали своє життя з Україною, ця інституція взагалі перетворилася на якесь жахливе місце, де неможливо розв'язати жодне питання.

– Проблема дворівнева. По-перше, у них дійсно бракує кадрового потенціалу, щоб детально розбиратися з кожним індивідуальним кейсом. По-друге, існує сильний психологічний чинник: через повномасштабну війну та агресію з білоруської території у чиновників виникає природний брак емпатії до громадян цієї країни. Як наслідок — ми бачимо упереджене, абсолютно неприхильне ставлення до них на бюрократичному рівні, навіть якщо людина є повністю проукраїнською.

– Якби не було цих перепон, то можна було б сподіватись збільшення припливу нових добровольців до білоруських підрозділів в Україні. Чи не так?

– Це питання предметно обговорювалося на найвищих рівнях. Багато білорусів, які нині перебувають за кордоном, ймовірно, розглядають можливість участі у таких формуваннях. Але тут своя проблематика.  Насамперед власна безпека і безпека родичів. Також це юридичні та адміністративні питання білоруських бійців в Україні, про що вже частково говорили.

Додам, що демократичні сили Білорусі, зі свого боку, готові всіляко підтримувати цей процес.

– Ще один важливий наслідок візиту — приєднання до Міжнародної коаліції за повернення українських дітей. Розкажіть детальніше про це, Чим саме нам можуть допомогти білоруські демократичні сили?

– Це сьогодні один із найбільш актуальних та болісних напрямів для України, і ми сподіваємось на допомогу опозиційних білоруських структур. По-перше, вони спроможні допомогти в отриманні інформації про тих українських дітей, яких незаконно вивезли з тимчасово окупованих територій України спочатку до Російської Федерації, а згодом — на територію Білорусі. Оскільки в офіційного Києва обмежені канали комунікації з Мінськом, ми позбавлені можливості дізнаватися про все оперативно. Будь-які додаткові відомості розширюють наше розуміння ситуації та допомагають збирати доказову базу.

По-друге, як я вже зазначав, Світлана Тихановська та її команда мають вагомий авторитет і міцні дипломатичні контакти на міжнародній арені серед демократичних країн. Постійно тримати тему викрадених дітей у фокусі світової спільноти — критично важливо. І коли на користь України лунає ще один впливовий голос, це приносить колосальну користь. Наприклад, невдовзі у Канаді відбудеться світовий форум Міжнародної коаліції за повернення українських дітей, куди білоруську опозицію також запрошено.

Коли позиція України отримує публічну підтримку з боку білоруських демократичних сил, це стає потужним сигналом для європейців та партнерів у Північній Америці — США й Канади. Для нас ця проблема є очевидною та кричущою, проте для деяких віддалених країн вона, на жаль, залишається малопомітною.

Іноді іноземні уряди формально погоджуються з тим, що це жахливо, але не вживають  жодних рішучих дій. Нам же потрібно створювати потужний міжнародний резонанс: ініціювати офіційні звернення, збирати підписи та вимагати чіткої, жорсткої позиції від міжнародних організацій. Необхідно створити такі умови, за яких і Росії, і чинному білоруському режиму стане максимально дискомфортно перебувати в будь-яких міжнародних інституціях доти, доки проблему депортованих українських дітей не буде повністю вирішено.

– Лекція Світлани Тихановської в Київській школі економіки (KSE). Чи можна сприймати це як символічний натяк на майбутню економічну співпрацю  між Україною та новою Білоруссю у повоєнний період? Який головний меседж цього заходу?

– На мою думку, ця лекція була передусім спрямована на те, щоб продемонструвати молодому поколінню, студентству, цінність демократії та наголосити на необхідності демократизації Білорусі.

Хоча захід відбувався в стінах Київської школи економіки, туди завітали студенти з різних навчальних закладів. Зокрема, там були в тому числі і мої студенти з Києво-Могилянської академії, а також молодь із Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

– Ви особисто були присутні на цій зустрічі. Які два-три головні посили ви могли б виділити за її підсумками?

– Якщо говорити про ключові тези, то Світлана Тихановська озвучила ті базові речі, які вона транслює на всіх міжнародних майданчиках.

Мене ж особисто найбільше вразив щирий інтерес нашої молоді до Білорусі, до теми її демократичної трансформації та боротьби з авторитарним режимом. Дуже цінно, що українські студенти чітко бачать різницю між диктатурою Лукашенка та білоруським народом. У їхньому ставленні немає сліпого негативу до всієї нації.

Згадайте, наприклад, 2022 рік, коли в українському суспільстві панувала лінійна думка, що «всі білоруси — вороги», оскільки з їхньої території на нас летіли ракети й заходили російські війська. Проте за ці роки завдяки спільним зусиллям експертного середовища, медіа, а також завдяки подвигу білоруських добровольців та волонтерів нам вдалося донести важливу істину: далеко не всі білоруси підтримують Лукашенка, є величезна частина тих, хто зі зброєю в руках чи гуманітарно допомагає Україні.

Мені приємно бачити, що наше студентство це прекрасно розуміє, адже саме за цією свідомою молоддю — майбутнє обох наших держав.

– Світлана Тихановська, перебуваючи у Києві  спілкувалася з полоненими білорусами, які воювали проти України у складі окупаційних військ. Про що саме йшла розмова? Це дуже цікавий прецедент. Який юридичний статус цих людей? Чи передадуть їх Росії в межах майбутніх обмінів?

–  Юридично вони мають статус військовополонених. Наразі вони перебувають у спеціалізованому українському таборі для полонених, оскільки є чинними військовослужбовцями Російської Федерації.

Так, вони громадяни Республіки Білорусь, але офіційно служили у Збройних силах РФ.

Про що саме йшлося? Передусім — про мотивацію. Головне питання полягало в тому, що саме спонукало їх піти на службу в армію країни-агресора. І тут відповідь однозначна — гроші.

До слова, цей телеміст, організований Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, зруйнував один поширений міф. Раніше багато хто закидав, ніби в російській армії служать лише ті білоруси, які вже тривалий час мешкали в Росії й мали білоруські паспорти суто номінально. Проте ці конкретні полонені — громадяни Білорусі, які пішли на службу безпосередньо з території своєї держави.

Один із них відверто розповів, що діяв через білоруський військкомат: просто прийшов туди й заявив про бажання служити в російській армії. Йому на місці оформили необхідні документи. Головна причина його «бажання» воювати — це фінансова скрута. Усі вони походять із різних областей Білорусі, переважно переважно з досить депресивних районів та міст. Я так розумію, що ті кошти, які Російська Федерація платить за підписання контракту, є для них дуже значними…  Прохання у них було одне — щоб їх обміняли. Вони хочуть на обмін, після якого, можливо, залишаться служити далі в Росії. Така реальність.

– Чи означає те, що ви сказали, ніби в Білорусі діє добре налагоджена система рекрутування до російської армії?

– Я цього не знаю, але чинний режим у Республіці Білорусі абсолютно не забороняє і не створює жодних перепон для того, щоб білоруські громадяни йшли служити в російську армію. Як наслідок, їхня кількість у лавах окупаційних військ постійно зростає.

– Тобто спрацьовує реклама та обіцянки високого грошового забезпечення?

– Так, фінансовий чинник вирішальний. До того ж варто враховувати, що між Росією та Білоруссю фактично нема кордонів, це єдиний геополітичний та інформаційний простір, з боку мінської влади не створюється жодної протидії цьому явищу.

– Очевидно, можливості демократичних сил усередині самої Білорусі у цьому напрямку є вельми обмеженими.

– Скажу так. Ця проблематика також предметно обговорювалася. Як ви знаєте, в Україні діє державний проєкт «Хочу жить» від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими і є досить ефективним. Під час зустрічей якраз порушувалося питання про можливість провадження та адаптації аналогічної ініціативи безпосередньо для Білорусі.

– На вашу думку, якою буде реакція на візит звичайних білорусів та офіційного Мінська?

– Щодо звичайних громадян, то тут усе залежить від їхнього особистого ставлення до Світлани Тихановської. Ті, хто їй симпатизував, сприймуть цей візит як чітку ознаку того, що вона на правильному шляху й відтепер має підтримку України. Натомість для її критиків це стане черговим «підтвердженням» їхніх упереджень.

А на офіційному рівні, я переконаний, вони будуть ігнорувати цю подію до останнього. Проте цей візит їх сильно напружив. Коли у березні планувався попередній приїзд Світлани Тихановської до Києва, який зрештою не відбувся, то мінський режим тоді відверто зловтішався, заявляючи, що «Тихановську ніхто не визнає».

– Світлана Тихановська перебувала в Києві протягом двох днів. За цей час відбулася зустріч із Президентом України Володимиром Зеленським, міністром закордонних справ Андрієм Сибігою, із Головою Верховної Ради України зустріч провели в онлайн-форматі… Тобто, це був надзвичайно насичений та політично вагомий візит. Чи вважаєте ви, що він посприяє консолідації демократичних сил навколо Тихановської?

– Думаю, що це саме так. Системність і структурність потребують офіційного визнання та підтримки. Знецінювати вже створені інституції досить легко, натомість посилювати їхню дієвість — значно важче. Якби якась інша група білоруських демократичних сил спромоглася запропонувати альтернативний, сильніший та ефективніший формат взаємодії, я думаю, українська влада розглянула б можливість зустрічі й з їхніми представниками.

Проте наразі саме команда Світлани Тихановської демонструє реальну структуру. При цьому ми повинні розуміти, що білоруські демократичні сили все-таки не мають ні своєї держави, ні своїх ресурсів. Але тут є очевидна взаємна зацікавленість. Нам потрібен прогнозований, організований та легітимний партнер, який здатний системно працювати проти диктатури Лукашенка. Тому наша підтримка білоруської опозиції  — це не благодійність з боку України, а прагматична взаємодія заради спільної безпеки.

– Щиро дякуємо за інтерв`ю.

Розмову вів Віктор Шаповал.

Використано фото Ярослава Чорногора та МЗС України    

(P.S. 10 травня 2026 року в Україні  набув чинності Закон №4730-IX, що остаточно впорядковав правове поле для іноземців, які захищають суверенітет України. Разом із Законом набула чинності і урядова постанова №573, що створює «зелений коридор» для легалізації добровольців, спрощуючи процедури від отримання посвідок до дозволів на імміграцію. Так тепер іноземні добровольці після закінчення контракту зі ЗСУ мають право на легальне перебування в Україні протягом шести місяців (до того цей термін становив 3 дні!), спрощене отримання посвідки на постійне або тимчасове проживання, пільговий шлях до набуття громадянства України, а також державне та медичне забезпечення).