Україна може суттєво посилити Європейський Союз, - професор Фридерик Цолль

Повномасштабна війна Росії проти України не лише змінила безпекову архітектуру Європи, а й актуалізувала складні питання історичної пам’яті, ідентичності та майбутнього українсько-польських відносин. В цьому інтерв’ю Фридерик Цолль, професор  Ягеллонського університету та Університету в Оснабрюку, друг України, який активно залучений до волонтерського руху, розмірковує про Волинь і спільну спадщину Речі Посполитої, різницю між українською та російською політичними традиціями, втому Заходу від війни та реалістичні перспективи вступу України до Європейського Союзу.

– Почнімо з історичного аспекту. Окремі сторінки українсько-польського минулого мають різну вагу в суспільній свідомості наших народів. В Україні події на Волині чи історія табору в Явожні сприймаються переважно як регіональний вимір взаємин із Польщею. Натомість для польського суспільства це тема загальнонаціонального значення — глибоко закорінена в історичній пам’яті та нерідко підживлювана російськими інформаційними впливами.

– На мою думку, розв’язання історичних українсько-польських суперечок можливе лише через вільні університети та незалежні наукові дослідження. Я категорично проти так званої історичної політики — як в Україні, так і в Польщі.

Звісно, історія є елементом стратегії, але нам потрібне не її політизування, а вільне академічне осмислення історичного досвіду в умовах повної автономії науки.

Якщо ми не ставитимемо політичної мети перед історичними дослідженнями, то зможемо пізнати правду й спокійно її прийняти. Для поляків, наприклад, червоно-чорний прапор чи постать Степана Бандери є подразниками. Очевидно, що поляки його не сприймають позитивно — він був учасником складних і трагічних подій. Водночас значну частину війни він провів у німецькій в’язниці, зокрема в концтаборі Заксенгаузен, тому його постать має радше символічний характер. З польської перспективи складнішою фігурою є Роман Шухевич — як безпосередній військовий керівник. Культ Шухевича є непростим питанням для польського суспільства.

– Чи не годилося б кожну історичну постать розглядати окремо — з ґрунтовним аналізом і, за можливості, з належною правовою оцінкою. Україна має своїх героїв, Польща — своїх.

– Безумовно, кожен народ має право на власних героїв. Але саме тут і виникає проблема. Українці часто знають Шухевича передусім як героя боротьби проти Москви. У польській історіографії існують серйозні праці, які намагаються об’єктивно аналізувати ті події. При цьому поляки також добре усвідомлюють причини конфліктів — колонізацію Волині, пацифікацію Галичини.

Питання Волині є дуже складним. Суспільна свідомість поступово змінюється, а наукові дослідження рухаються в напрямку формування спільного бачення минулого.

Існує також спільна для українців і поляків  традиція Речі Посполитої. Водночас українська нація формувалася частково в опозиції до польської, а процес емансипації завжди супроводжується конфліктами. Так, повстання Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої — складний історичний процес, який різні історики трактують по-різному. Але водночас важливо розуміти, що Річ Посполита була спільною державою багатьох народів — литовців, українців, євреїв і поляків. Традиція шляхетських прав — права виступати проти влади — вплинула і на формування української політичної культури. Козацтво також сприймало себе як спільноту, що має право чинити опір владі. Це традиція індивідуалізму, яка суттєво відрізняється від московської моделі.

– Тобто йдеться про традицію ранньої демократії?

– Так, але демократії зі специфічним розвитком. При тім, це наша спільна історична спадщина. З цього погляду вступ України до Європейського Союзу стане великою подією. ЄС — це нова модель співпраці між суверенними державами. Це шанс для українців і поляків жити поруч без кордонів — у власних країнах, але в спільному просторі.

– Як науковці можуть протидіяти політичним маніпуляціям у польсько-українських відносинах?

– Передусім — через системний і послідовний діалог, спільні дослідження та розвиток академічної співпраці. Польсько-українські відносини значно глибші й багатовимірніші, ніж це часто подається в політичному дискурсі чи медіа. Саме тому науковці мають пропонувати складніше, але чесніше бачення історії — без спрощень і без підпорядкування політичній кон’юнктурі.

Важливо створювати спільні дослідницькі проєкти, підтримувати обміни студентів і викладачів, організовувати відкриті дискусії, де звучать різні позиції. Лише в атмосфері академічної свободи можна виробити відповідальне ставлення до складних сторінок минулого.

Потрібна також взаємна чутливість і готовність слухати одне одного — визнання того, що історична пам’ять у різних народів може відрізнятися. Завдання науки не загострювати ці відмінності, а пояснювати їх і шукати точки перетину.

Тільки через освіту, науку й відкриту розмову можна поступово сформувати спільне розуміння минулого та зміцнити добросусідські відносини між нашими народами — на основі поваги, а не політичних маніпуляцій.

– Українці часто ідеалізують Європу — як простір свободи та верховенства права. Водночас ЄС змінюється, зростають націоналістичні настрої?

– На мою думку, Україна може суттєво посилити Європейський Союз. Справді сьогодні у світі дедалі активнішими стають сили, які намагаються підмінити інституційні механізми емоційною політикою та простими гаслами. У цьому контексті принципова різниця проходить не між країнами, а між тими, хто обстоює верховенство права й сталі інституції, і тими, хто віддає перевагу ситуативним рішенням та політиці емоцій.

Європейський Союз якраз і був створений для того, щоб конфлікти розв’язувалися через право, переговори та інституційні процедури, а не через силу чи війну. Так, це складна система з бюрократією та внутрішніми суперечностями. Але саме ця складність є запобіжником від радикальних рішень і гарантією стабільності.

Україна, яка сьогодні виборює своє існування в умовах війни, добре розуміє ціну безпеки, солідарності та колективних рішень. Її досвід протистояння Росії, розбудови оборонної спроможності та реформування держави в кризових умовах може стати важливим внеском у зміцнення безпекової й політичної складової ЄС. Тому йдеться не лише про інтеграцію України до Союзу, а й про взаємне підсилення.

– Як ви оцінюєте перспективу вступу України до ЄС?

– У звичайних умовах настільки швидке просування до членства було б малоймовірним. Процес розширення ЄС завжди тривалий і технічно складний — він вимагає глибоких реформ, адаптації законодавства до європейського права та відповідності численним критеріям. Однак нинішня геополітична ситуація може стати чинником прискорення. Війна змінила сприйняття України в Європі — сьогодні йдеться не лише про розширення, а й про безпеку всього континенту.

Попереду — непрості переговори. Найбільш чутливими будуть питання аграрної політики, доступу до спільного ринку, структурних фондів, конкуренції та регіональної підтримки. Це буде прагматичний і подекуди жорсткий процес, у якому кожна держава-член відстоюватиме власні інтереси. Тому Україні потрібні висококваліфіковані фахівці — юристи, економісти, дипломати, здатні професійно вести переговори й аргументовано захищати національну позицію.

Водночас не менш важливо готуватися до внутрішніх викликів. Після завершення війни країна може зіткнутися з періодом складної трансформації: відбудова, соціальна адаптація ветеранів, економічна перебудова, боротьба з корупцією. Європейська інтеграція вимагатиме не лише політичної волі, а й системної модернізації державних інституцій.

Отже, перспектива членства є реальною, але її успіх залежатиме від поєднання зовнішньої підтримки та глибокої внутрішньої підготовки.

– Поговорімо про втому від війни. Це вже ваша  шістдесят перша волонтерська поїздка в Україну. Чи відчувається в Польщі та на Заході втома від підтримки України?

На початку широкомасштабної агресії росії проти України – це був потужний імпульс, масовий рух допомоги. Але очевидно, що суспільна мобілізація не може тривати безкінечно. Але високий рівень підтримки тримався довше, ніж можна було очікувати.

Понад те, попри активну російську пропаганду, я бачу, що більшість поляків і надалі підтримують Україну. Допомога від звичайних людей залишається стабільною. Дедалі більше людей розуміють: це не «далека війна», а питання безпеки і Польщі, і всієї Європи.

– Дякуємо за інтерв`ю!

Розмову вів Юрій Кміть