110 років без Франка: як Україна поховала свого генія в чужій сорочці й чужому гробівці

"В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. „Ідіть, ідіть, — каже він, — і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”.

28 травня минає 110 років з дня смерті Вічного революціонера. Тлінні останки покійного генія українського народу поета і громадського діяча Івана Франка 10 років (!?) з щомісячною орендною платою лежали в чужій, позиченій домівці.

Його ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все–таки більше, ніж любили. І в цьому немає нічого дивного — він був вічним нонконформістом ((англ. non–conformism — „незгода”) — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві; в деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужим авторитетами. Якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро–угорського уряду про співпрацю, у нього не було б ніяких матеріальних клопотів. Проте Іван Якович вибрав свій, як результат, тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і що найболючіше, свої — українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися. У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять. Через це йому було дуже важко пристосовуватися до подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.

Його лише використовували. І вдавали, що шанують

Чи не в кожному галицькому селі ми будуємо пам’ятник (а то й навіть два_три)

Тарасові Шевченку. Але чомусь забуваємо про іншого генія, до того ж нашого

земляка, який був символом свого часу і буде затребуваним завжди. До слова,

якщо чесно, то по–справжньому ІванаФранка не любили ніколи. Його цькували, проте успішно користали з його таланту і геніальних ідей, на яких будували свій капітал — і не лише ідеологічний. За радянських часів з Франка зробили атеїста і предвісника більшовицької революції, але навіть музей у його рідному селі Нагуєвичах збудували за кошти громадськості. Нині ми добре усідомлюємо і розуміємо, що вічний революціонер Франка не закликав до комунізму, а був патріотом рідної держави. Маємо свою незалежну Україну. Проте зацікавлення до постаті Івана Яковича практично вщухло на всіх

рівнях — державному, мистецькому, побутовому. Можливо, новітні функціонери також не в захопленні від його прямоти і бояться, що поет знову скаже щось не те. Відкриє хтось повне зібрання його творіві прочитає: „Для людей політична незалежність не має аніякогісінького значення при внутрішній політичній неволі. Яка користь, що наші податки, замість російського та пруського, братиме і марнуватиме наш рідний пан?” От і скажи, що це не стосується сьогодення! Ой, ще й як стосується!

„...щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ”

Але не будемо про сумне. Повернемосяв найсумніше. На початку 1916 року стан здоров’я Івана Франка значно погіршився. У лютому того ж року його поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги, 2а. У палаті хворого стояло жовнірське ліжко. За зболеним Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Іван Якович почував себе дуже погано — пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки.

За два тижні до смерті він знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі Василя. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні.

Помер поет 28 травня 1916 року в самотності, на 60-му році життя, дивлячись через вікно.

Про смерть Франка було оголошено в газеті „Діло”. До наших днів дійшла прав

да про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського — уродженця села Добриводи Збаразького району. Від прочитаного у кожного свідомого українця волосся стає дибки і серце не має спокою упродовж довгого часу. Але така наша історія... Благо, що Ольга не полінувался і описала все наболіле в деталях.

Орфографію збережено:

„Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції „Діла”. Був травень 1916–го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго–довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. „Ідіть, ідіть, — каже він, — і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського — і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні

однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми

згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному „парадний” похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був „явним ворогом духовенства”. Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти. Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.

Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у

якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

— Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка?

— Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала.

— Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, — то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до

стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.

Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

Замість P.S.

У спогадах Ольги Роздольської вбивчо звучать слова Генрика Бігеляйзена (1855–1932) — польського літературознавця єврейського походження, автора п’ятитомної „Історії польської літератури”: „Видно, не гідні українці були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті”.

Чого гріха таїти, мусимо визнати правду, якою важкою вона не є: ми не гідні були мати між собою таку людину, як Іван Якович Франко! І кожен з нас має це зрозуміти та усвідомити.

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму. І тричі програвав, через простий „виборчий рецепт” перемоги тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько купували українців, адже УКРАЇНЦІ ПРОДАЮТЬСЯ!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як „хрум”. „Хрум” уважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї.…

Попри те, Франко розумів і знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що „для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо...” Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

Якщо першого разу Іван Якович досить гумористично подивився на свій неуспіх: „Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою…”, то після третього каменярського лупання скали 1898 року спересердя визнав: „Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!!Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей…”

Ледь заспокоєний, поет і філософ узявся за перо:

Як трапиться тобі в громадськім ділі

Здобути голос, вплив якийсь і значність,

Народ вести, снувати пляни смілі,

То пам'ятай і все май ту обачність,

Не вірити і не дуфать ніколи

На княжу ласку й на народну вдячність.

Бо княжа ласка, як той сніг на поли,

Що вітер здує, в південь злиже сонце

І лишить чорний ґрунт, пустий і голий.

Народна вдячність — ти, фатальний гонче,

Щоб з злою вістю все прибудеш вчасно,

А з доброю все спізнишся доконче!

І не міркуй, що де ти бачиш ясно,

Там іншим з твого слова засвітає,

Хаос думок улежиться прекрасно.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить — не питає.

І знай, коли щасливую годину

Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,

Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камінчик в брук дороги.

Убивчі слова, сказані поетом: „Половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!” До якої половини віднесе себе кожен з нас?

Cправді, вміємо з року в рік в урочі дні влаштовувати ритульно–байдужі святкування для галочки (вкотре!) із запрошенням як владної, так і духовної свити, говоримо велично декотрі вирвані Франкові уривки, несемо до монументів квіти, вдягнувши вишиванки, клянемося в любові до неньки, до рідної мови, до постаті Каменяра. А чи вникаємо у Франкове Слово?

Так, він незручний поет, незручний громадсько–політичний діяч, незручний моральний авторитет: помилявся, звинувачував, закохувався… Ішов! Хода Франка цільна і цілісна. Як цільним і цілісним був сам Франко.

Слушною є думка сучасного дослідника Франка Ростислава Чопика: „Плодом є не „Мойсей“, і не просто Франкова спадщина сама по собі — яко матеріалізований „продукт“ духу свого творця. Плодом є імпульс, що його, посередництвом цього духу, було „зложено” в „прісне” тоді ще „тісто” нашої нації, отой первісний „полімер”, що задавав алгоритм росту української цілості, ота „матриця“, котру Франко виоформлював усе життя сконцентрованим, але водночас „серпантинно” спрямованим потоком творчого духу. Йому не розходилося у самій по собі національній свободі, у самім по собі справедливому суспільному устрою. Йому розходилося у тім, аби процес втілення українського духу в українській модерній нації був процесом утворення органічної речовини, тобто процесом синтезу живого, а не розпаду мертвого — поступовою, об’єктивно зумовленою, вписаною у вселенський контекст Природи й Історії, а отже, благословенною Богом ланкою „вічного діла Духа”, за яке наш земляк почував межову відповідальність впродовж свого, „франкового”, „в багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури, періоду”.

Не зраджуймо Франка: „Божий Син і Син Людський — синоніми. Той, кого вони означають, рождений із небесного духу Отця — у земній плоті Мами. Їхня любов взаємна — через це благодатний їх плід. Так було, так є і так повинно бути, хоч понині це чомусь ще неясно дітям Божим — дітям Людським.

Іван Франко приходить засвідчити саме це. Ми повинні збагнути його свідчення”.

Лише збагнувши цю істину, можемо стверджувати, що наближаємося до Франкового Воскресіння!

Автор - Михайло Маслій, журналіст 

Фото - зі статті "Останні роки життя Івана Франка"/О.Горобець, М. Комариця, Б. Тихолоз /spadok.org.ua/