Українсько-польський конфлікт 1942–1947 років: причини, перебіг, наслідки і пам’ять

Публікуємо виступ українського історика, політика і громадського діяча Володимира В’ятровича на українсько-польському конгресі істориків 07 травня у Баранові-Сандомирському. Текст він розмістив на своїй сторінці у Facebook.

Цей конфлікт варто розглядати як локальну українсько-польську війну всередині великої війни – війну без державних фронтів, але з підпіллями, збройними формуваннями, цивільним населенням (яке було і жертвою і й активним учасником), із взаємним страхом, особистою помстою і політичними цілями.

Причини цього конфлікту не виникли раптово у 1943 році. Вони були закладені раніше – у досвіді поразки українців у війні за Галичину 1918–1919 років, у політиці Другої Речі Посполитої щодо української меншини, у боротьбі за землю, школу, церкву, політичне представництво і право на власну державність.

Для поляків Східна Галичина і Волинь були «східними кресами» – частиною відновленої польської держави, здобутої після Першої світової війни. Для українців ці ж території були західноукраїнськими землями, простором, де українці становили більшість населення, і де вони мали право на власне політичне майбутнє. Уже в цьому закладалася фундаментальна суперечність: дві національні програми претендували на той самий простір.

Ідея про можливе співіснування обох народів в єдиній державі зазнала краху у міжвоєнній Польщі. Українці переживали дискримінацію в освіті, культурі, адміністрації, політичному житті. Репресії проти українських організацій, зокрема ОУН, часто переростали в ширші репресії проти українського населення. Окремим травматичним чинником стала колонізаційна політика – поселення польських осадників на землях, де українські селяни й без того страждали від малоземелля. До цього додалася руйнація православних церков на Холмщині 1938 року, яка стала для українців символом не лише національного, а й релігійного приниження.

Але сама міжвоєнна напруга ще не означала неминучого конфлікту. Каталізатором стала Друга світова війна. 1939 року Польська держава впала під ударами Німеччини та СРСР. Радянська влада намагалася використати соціальне й національне невдоволення українців проти поляків. З’явився міф про «українську зраду» Польщі, а серед українців – пам’ять про попередні польські кривди. Німецька окупація лише посилила хаос: і поляки, і українці опинилися під владою режимів, які використовували міжнаціональні суперечності для власних цілей.

Важливо розуміти ще одну річ: це був не конфлікт двох регулярних армій. Це була війна підпіль, самооборон, за участі поліційних формувань, партизанів, кримінальних груп і цивільного населення, втягнутого в логіку страху та помсти.

З українського боку ключову роль поступово перебирали ОУН і УПА. З польського – Армія Крайова, інші підпільні формування, польська самооборона, структури, пов’язані з антикомуністичним підпіллям. Окрему роль відігравали німці, радянські партизани, а після 1944 року – комуністичні режими Польщі та СРСР.

Першим регіоном ескалації стала Холмщина. Саме там 1942 року почалися напади на українських діячів, священників, учителів, активістів. Для українського підпілля це виглядало як спроба зламати українську присутність у регіоні. У відповідь виникали перші українські самооборонні ініціативи.

1943 рік став роком вибуху на Волині. Тут конфлікт набув найбільшого масштабу й особливої жорстокості. Волинь була регіоном зі складною соціальною і національною структурою: українська більшість, польські села й колонії, радянські партизани, німецька адміністрація, польська самооборона, різні українські збройні групи. Навесні й улітку 1943 року не існувало єдиного командування сил українського визвольного руху. Поруч із загонами ОУН-б діяли інші формування, радянські диверсанти, кримінальні групи. Але саме в цей період УПА дедалі більше втягувалася в антипольські акції, а насильство проти польського цивільного населення стало масовим.

Поляки, своєю чергою, створювали самооборону, шукали підтримки в радянських партизанів, іноді співпрацювали з німцями. Для українського підпілля це підтверджувало уявлення, що польське населення є базою для сил, ворожих українському визвольному рухові. Для поляків же українські дії були нападом на саме їхнє існування на цих землях.

Так замкнулося коло страху: кожна сторона бачила власні дії як вимушений захист, а дії іншої – як агресію або зраду.

1944 рік став апогеєм конфлікту. Насильство тривало на Волині, поширювалося в Галичині й особливо посилилося на Холмщині. На Холмщині польські акції проти українських сіл уже мали характер цілеспрямованого витіснення українського населення. Спалення сіл, показові вбивства, терор проти цивільних мали створити умови, за яких українці самі залишали б ці землі. У відповідь туди перекидалися відділи УПА з Волині та Галичини, а місцеве українське населення активніше мобілізувалося до самооборони.

Галичина мала іншу динаміку. Тут український рух був організаційно сильнішим, польське населення, а відтак і підпілля мало міцніші позиції, а конфлікт розгортався на тлі наближення фронту і боротьби за те, кому належатиме регіон після війни. Для польського підпілля збереження польського населення в Галичині й на Волині було аргументом на користь повернення цих територій до Польщі. Для українського підпілля польське населення часто сприймалося як опора польської державної претензії. Через це цивільні люди ставали не лише жертвами війни, а й інструментами політичної боротьби за кордон.

Після 1944 року, коли радянська влада повернулася в Західну Україну, конфлікт не завершився, а змінив географію. У Галичині він поступово стихав, натомість перемістився на Закерзоння – землі населенні українцями, що опинилися в повоєнній Польщі. Тут українське підпілля розгорталося повільніше, ніж у Галичині чи на Волині. Але польські атаки на українські села, страх перед комуністичними репресіями, мобілізацією до Червоної армії та депортаціями спричинили швидке зростання українських збройних відділів. Врешті жертвами конфлікту тут стало понад 7 тисяч українців

Особливість теренів нинішньої південно-східної Польщі полягала ще й у тому, що тут українсько-польський конфлікт накладався з боротьбою обох підпіль проти комуністичного режиму.

У 1945–1946 роках між представниками українського й польського підпілля відбулися переговори, перемир’я і навіть спільні акції проти комуністичних сил.

Це важливий, але часто забутий факт: після років взаємного насильства частина українських і польських підпільників дійшла висновку, що головним ворогом стає комуністична система. Водночас це перемир’я не могло одразу зупинити насильство, бо діяли неконтрольовані групи, кримінальні банди й підрозділи, які не визнавали домовленостей.

Фіналом цього процесу стала операція «Вісла» 1947 року. Польська комуністична влада розпочала масштабну депортацію українського населення з південно-східної Польщі на західні та північні землі. Формально операцію пояснювали необхідністю ліквідувати базу підтримки УПА. Насправді йшлося про остаточне розв’язання «українського питання» в Польщі через розпорошення українців і знищення їхнього компактного етнічного простору.

Наслідки цієї війни були катастрофічними для обох народів. Загинули десятки тисяч цивільних. Точні цифри досі залишаються предметом дискусій, не існує надійного консенсусу щодо абсолютних чисел, хоча більшість оцінок визнає, що польських жертв було більше, а українські жертви часто недооцінювалися або витіснялися з публічної пам’яті.

Нині дослідники спеціального проєкту УКУ, який має за мету ідентифікувати жертв конфлікту нараховано близько 30 тисяч вбитих українців, з них близько 10 тисяч на Волині.

Окремий наслідок – це пам’ять. У Польщі Волинь стала одним із центральних символів польського страждання у ХХ столітті. В українській пам’яті сильніше звучать інші травми: радянські репресії, Голодомор, боротьба УПА проти тоталітарних режимів, депортації. Через це обидва суспільства часто пам’ятали не спільну трагедію, а лише власну частину болю. Поляки бачили передусім польських жертв Волині. Українці – українські жертви Холмщини, Лемківщини, Надсяннч операції «Вісла», а також ширший контекст антиукраїнської політики міжвоєнної Польщі.

Найнебезпечніше в такій пам’яті – перетворення історії на політичну зброю. Коли одна сторона говорить лише про власних жертв і не бачить жертв іншої, пам’ять перестає лікувати і починає знову розділяти.

Коли складну історію зводять до простої схеми «одні лиш невинні жертви – інші абсолютні злочинці», ми не наближаємося до правди, а лише повторюємо логіку конфлікту іншими засобами.

Володимир В’ятрович, історик, сторінка у FB