Білоруси у пошуках політики пам'яті

8 та 9 травня ООН встановила Днем пам’яті жертв Другої світової, визнавши, водночас, що окремі країни можуть святкувати свої Дні визволення та Дні перемоги.

За десятки років відзначення цього дня розійшлося двома паралельними дорогами, а одне й те ж саме свято набуло принципово різних сенсів.

У Європі 8 травня, День Перемоги в Європі, є водночас днем пам’яті загиблих в двох світових війнах. Днем найважчого історичного уроку. Наступний же день, 9 травня – День Європи. В цьому є символізм: 8-го згадують наслідки війн в розділеній Європі, 9-го – її об’єднання заради недопущення їх повторення.

Абсолютно інша траєкторія була взята в Радянському союзі. Якщо за Сталіна та за Хрущова 9 травня навіть не був вихідним, за Брежнева і далі було взято курс на пишне святкування цього дня як ще одного «дня тріумфу російської зброї». З антивоєнного свято почало мати агресивний підтекст: уже не стільки згадували страшні жертви, скільки пишалися величчю перемоги.

Цей курс сягнув апогея вже в Російській Федерації часів Путіна. Наратив «це не має повторитися» змінився на прямо протилежний – «можем повторить!». Згадки про жертв відійшли на третій план, віднайдення поховань загиблих радянських військових стало справою окремих ентузіастів, а подекуди вже існуючі кладовища зносили заради нових будівництв. Ветерани перетворилися на живих мумій: їх урочисто «доставали» на свято та забували про них на решту року, а коли вони майже закінчилися – їх замінили менш проблемними зображеннями мертвих пращурів. З’явилися нові обряди та нові символи – зокрема, «георгіївська стрічка», а історична пам’ять про Другу світову у прикрашеному аж до перекручення її вигляді стала основою російського національного міфу та служительницею російської зовнішньої політики. Навіть Парад Перемоги у Москві останні років п’ятнадцять працював барометром поваги світових лідерів до президента РФ Володимира Путіна – хто приїде цього разу? Зауважимо, з початком масового вторгнення РФ до України цей барометр показує вкрай низькі значення.

У цьому аспекті дуже цікава Білорусь - країна, що понесла найбільші втрати під час Другої Світової, країна, де загинула чи не треть її мешканців. Вона вкрай погано вписується у російський міф: білоруське кіно про Велику Війну – це  «Ідзі і глядзі» Климова-Адамовича, а не «Цитадель» Міхалкова. Чужий для білорусів і пафос «дойдем до Ла-Манша». Сутнісно білорусам мав би бути набагато ближчий європейський підхід – ставлення до Другої Світової як до війни, що мала б стати останньою на європейському континенті. Урок, що не вивчили росіяни, для білорусів є природним знанням.

Як же насправді? Насправді, як і в багатьох інших вимірах, Білорусь тут зависла поміж Сходом та Заходом. З одного боку – заміна «георгіївської стрічки» квіткою яблуні, значно менший рівень військового пафосу та помітне бажання офіційного Мінську не влазити з ногами в російський ідеологічний човен. З іншого – формат відзначення страшної та великої дати досі тяжіє до брежнєвського: концерти та «вогняна феєрія салюту» на фоні відсутності ефективного державного фінансування знаходжень та поховань тіл загиблих.

Тут назріли переміни, і десь всередині це розуміють усі. Навіть відсутність Лукашенка на цьогорічному параді в Москві – позначка того, що надалі Білорусі так чи інакше доведеться визначатися щодо бачення власної історії окремо від російського брязкання зброєю та медалями. Втім, залишається питання, чи увійде Білорусь в загальноєвропейських контекст, чи шукатиме якийсь третій, особливий шлях.

Центр білоруських комунікацій