Це не війна посеред мирного життя. Це тепер наше життя серед нескінченної війни

Дослідження LingvaLexa серед 1060 полонених росіян дало страшні цифри: 68% вважають війну виправданою, 43% не вважають нас повноцінними людьми, кожен третій хоче воювати знову. На ці промовисті дані звернув у вагу у своєму дописі на FB музикант і підприємець, громадський діяч Денис Блощинський.

Але найстрашніша цифра – це 51%: серед тих, хто НЕ вірить пропаганді, половина все одно вважає війну правильною. Це цивілізаційний код, вбудований глибше за Соловйова. І ось тут важлива поправка: ті, хто найсильніше вірить у пропаганду, здаються вдвічі рідше. Тобто найзапекліших у полоні непропорційно мало. Реальний відсоток серед діючої армії вищий і, скоріш за все, набагато.

Окрема деталь, яку ніхто не підсвітив. Вони оцінюють нашу «розвиненість» на 88% від «нормальної людини». Не на 50%, не на 30%. На 88%. Вони не кажуть «українці – тварини». Вони кажуть «українці – майже як ми, але трохи гірші». «Малорос». «Молодший брат». Це не звіряча ненависть – це колоніальна зверхність. І вона набагато небезпечніша, бо людина з такою рамкою може щиро вірити, що робить добро - бомблячи тих, кого вважає «трохи нижчими».

Подивіться на графік наративів з дослідження. «Росіяни та українці – один народ» – понад 90%. «Збройні угрупування на Донбасі захищали свої права» – під 90%. «Україна – маріонетка Заходу». «НАТО воює проти росії через Україну». «Майдан – переворот». Повірте людині, яка цим займалася професійно кілька років. Це не набір окремих тез, а монолітна картина світу, де кожен елемент підтримує інший.

Зруйнувати один наратив неможливо без руйнування всієї конструкції. А руйнування конструкції – це екзистенційна криза для носія. Люди на таке не йдуть добровільно. Ось чому навіть полон не «розмагнічує» таку людину.

Вас може здивувати, що 68% відкрито заявляють про це в полоні? Ну так, наче дійсно – коли ти сидиш в таборі, тебе тримає ворог, і ти кажеш йому в анкеті «так, я вважаю, що ваша країна не заслуговує на існування, і ви не зовсім люди» – це може бути якась тупість, чи бравада, чи не так? А я вам скажу на що це схоже. На переконання, що сильніше за страх. Вони іншої природи і вони прориваються навіть в таких екстремальних для їхнього носія умовах. Пригадайте поправку щодо тих, хто здається в полон – найзапекліших «зомбі» у полоні непропорційно мало. Реальний відсоток серед діючої армії набагато вищий.

Навіщо я пишу цей текст

Середній вік опитаних росіян – 39 років. Вони будуть активними членами суспільства ще 20-30 років. Легко масштабувати це розуміння на масштаб в межах росії.

За ці роки через війну пройшло більше мільйона росіян. Пройде ще більше. Вони повернуться травмованими, з ПТСР, з навичками вбивства і з переконанням, що все це було правильно, звісно, без адекватної психологічної допомоги, оскільки росія її не забезпечує. Вони повернуться не в нейтральне середовище, оскільки дослідження показує, що 47% полонених вірять пропаганді, але 77% вірять хоча б в один наратив. А серед цивільного населення, яке не бачило фронту, рівень підтримки може бути ще вищим – їм нема з чим порівнювати, їхню картинку не розхитує реальність. Тобто мільйон ветеранів з дегуманізацією в голові повертається в суспільство, яке цю дегуманізацію поділяє і підсилює. Нема демпферної зони, нема осуду суспільства, не існує ніякого контрнаративу.

Вибачте, друзі, хто бачить в цьому лише «велику соціальну проблему» для російського суспільства. Я бачу в цьому інкубатор ненависті для наступної хвилі. Це вже було в історії Європи – Фрайкори у Веймарській Німеччині, які стали ядром нацистського руху. Аналогія не гіперболічна, на жаль, вона прямолінійна.

А тепер найважливіше з того, що стосується нас. Я вважаю, що для нас війна закінчилася. Звісно, не тому що настав мир. А тому що вона перестала бути окремим феноменом, який має початок і кінець. Вона стала нашим життям попри те, як би ми не хотіли жити у вічній війні.

Дані, які я описав вище, кажуть одне: ні Стамбул, ні Дубай, ні будь-яке інше перемир'я не зупинить цю систему. Мільйон людей з переконанням «ви – не люди» не перестає так думати від того, що хтось підписав папір.

росія, яка виробляє ненависть на промисловому рівні, не зупиниться після паузи. Вона перезарядиться.

Тож конструкція «після перемоги» – це ілюзія. Одна з найнебезпечніших ілюзій, яку ми собі дозволяємо. Бо вона виправдовує відкладене життя: «після перемоги я вивчусь», «після перемоги побудую дім», «після перемоги народжу дітей», «після перемоги відкрию бізнес». А якщо «після» не буде?

Не в сенсі, що ми програємо. А в сенсі, що активна фаза зміниться паузою, пауза – знову активною фазою. І так буде тривати десятиліття. На мою скромну думку, як мінімум до 2050-х років. За умови, що росія буде продовжувати існування.

ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ ПРАКТИЧНО?

1. Психологічна стійкість.

Не «витримати до перемоги», а навчитися жити так. Відновлюватися, любити, планувати, будувати. Не «колись», а зараз. Це не цинізм і не байдужість, а найглибша форма спротиву. Бо дегуманізація працює тільки тоді, коли жертва перестає жити повноцінним життям людини. А коли ти живеш, любиш, будуєш, народжуєш дітей під ракетами – ти спростовуєш їхні 88% самим фактом свого існування.

2.Відновлення без ілюзій.

Якщо будувати школу з розрахунком на мир – це одне. Якщо будувати школу, яка може стати укриттям, в якій вчать не тільки математику, а й медіаграмотність, критичне мислення, і яка проєктується з урахуванням того, що ракети будуть летіти, то це вже інше. Не «відновлення після», а будівництво нового типу інфраструктури стійкості. Міста, дороги, підприємства – все має проєктуватися з розумінням, що це не тимчасовий стан.

3.Сили оборони нового типу.

Конвенційна війна в її технологічному різноманітті має бути базована на інформаційних та семантичних операціях нового типу. Комунікації та контрпропаганда – це не «підтримка», це наслідок правильно обраної стартової точки. А сама стартова точка – це семантична операція, війна за сенси.

Дослідження LingvaLexa кричить про це прямо: пропаганда – це зброя масового ураження. Вона формує готовність вбивати ефективніше за автомат. 88% тих, хто їй вірить, вважають війну виправданою. Відповідь на зброю масового ураження має бути системною, а не епізодичною. Медіаграмотність і критичне мислення – це гігієна, необхідна база. Але одною гігієною в семантичну війну не виграти. Якщо ми тільки відповідаємо – протидіємо – пропаганді, ми вже програємо. Потрібно проактивно нав'язувати власну гру, формувати власні сенси, а не тільки деконструювати чужі.

4.Пріоритет номер нуль: освіта та культура.

росія вже працює з наступним поколінням. LingvaLexa в іншому дослідженні показала, як кремль використовує відеоігри для мілітаризації молоді – від Minecraft до тактичних симуляторів. Вони вербують геймерів з навичками керування дронами. Вони інтегрують пропаганду в геймплей. Якщо ми не будемо діяти у власному семантичному вимірі, у культурному й освітньому полі – ми програємо війну наступних 30 років ще до її початку.

5.Нам потрібні не одиничні проєкти, а екосистеми.

100-120 українських бізнесів, спроможних потягнути 20-25 екосистемних рішень у культурі та освіті. Різні механіки, різні рольові моделі, різні результати – від дитячих програм до ветеранських проєктів, від банальної медіаграмотності до складніших заходів культурної дипломатії, спроможностей мислення системами, рефлексії та ведення семантичної війни. Кожна екосистема – десятки, сотні партнерів та створення цінності в еквіваленті сотень мільйонів гривень. Кумулятивний ефект в десятках мільярдів на розвиток культури та освіти. Наша екосистема освітніх проєктів «Ключі Покоління» – це прецедент і феномен. Але таких проєктів має бути кілька десятків, і вони мають працювати синхронно, як екосистема, а не як розрізнені ініціативи.

Дослідження LingvaLexa – це не просто «страшна статистика про поганих росіян». Це рентген системи, яка не має вбудованих балансуючих петель. Пропаганда породжує дегуманізацію, дегуманізація породжує готовність вбивати, воєнний досвід нормалізує насильство, ветерани несуть цю нормалізацію в суспільство, суспільство генерує запит на реванш, реванш потребує нової пропаганди. Замкнене коло. Без гальм. Для нас це означає, що ми маємо перестати чекати, перестати жити в конструкції «зараз ми терпимо, а потім буде добре».

Ми маємо почати будувати не «після», а «замість». Будувати архітектуру постійної стійкості – освіту, яка формує суб'єктність, культуру, яка формує ідентичність, економіку, яка не залежить від того, що робить ворог, оборону, яка включає семантичні операції як базовий елемент.

І головне – жити.

Повноцінно і зараз. Не «незважаючи на війну», а тому що це і є наше життя.

Поки ще воно «НАВІТЬ ТАКЕ – все одно наше життя», але якщо ми вкладемося – воно буде «САМЕ ТАКЕ, наше життя!».

Гідність і гордість в різниці інтонацій будуть зчитуватися нашими діями. А ціна за це вже заплачена десятками тисяч життів, сотнями тисяч перекручених доль. Це не оптимізм, друзі, це стратегія.

Денис Блощинський, громадський діяч, сторінка у FB

На світлині: Харків, Салтівка / Вадим Бєліков