Доктрина воєнної економіки: як розвивати економіку в умовах війни

Богдан Данилишин

Економіст, доктор економічних наук, професор, академік НАН України

Війна змінює все. Вона змінює пріоритети держави, структуру попиту, поведінку бізнесу, логіку бюджету, роль банківської системи, навіть саме розуміння економічної політики. У мирний час економіка оцінюється через темпи зростання, інфляцію, інвестиції, зайнятість, продуктивність. У воєнний час до цього додається головне питання: чи здатна економіка витримати удар, забезпечити фронт, зберегти тил і створити основу для майбутнього відновлення.

Саме тому Україні сьогодні потрібна не сукупність розрізнених антикризових рішень, а цілісна доктрина воєнної економіки.

Така доктрина має виходити з простого принципу: в умовах війни економіка не може розвиватися сама по собі, але і держава не може нескінченно тягнути її лише фіскальними вливаннями. Потрібна модель, у якій оборона, виробництво, фінанси, інвестиції, трудова політика та зовнішньоекономічна стратегія працюють як єдина система.

Вихідна точка: економіка тримається, але модель зростання слабшає

Українська економіка у 2025 році показала приріст реального ВВП лише на 1,8%, що нижче урядового прогнозу. У січні 2026 року зафіксовано вже спад ВВП на 0,8% до відповідного періоду попереднього року. Це означає, що темпи відновлення сповільнюються третій рік поспіль.

Найнебезпечніше тут не саме уповільнення, а його природа. Сьогодні в Україні активізується попит - державний, оборонний, частково споживчий та інвестиційний. Але виробнича база залишається слабкою. Через це попит дедалі більше задовольняється імпортом. Відбувається розрив між пожвавленням витрат і слабкістю внутрішньої пропозиції.

Саме звідси виникає головна суперечність воєнної економіки України: попит зростає, а виробництво відстає. Як наслідок — торговий дефіцит розширюється, валютний тиск посилюється, макрофінансова стабільність дедалі більше залежить від зовнішньої допомоги.

За таких умов головне завдання економічної політики — не просто утримувати макростабільність, а перетворити воєнні витрати, державний попит і наявні заощадження на механізм розширення національного виробництва.

Перша теза доктрини: воєнна економіка — це економіка мобілізації ресурсів

У мирний час держава зазвичай лише коригує ринок. У воєнний час вона мусить діяти значно активніше: концентрувати ресурси, визначати пріоритети, створювати стимули для критичних виробництв і прибирати бар’єри для швидкого розширення пропозиції.

Воєнна економіка — це не просто більше бюджету на армію. Це інший підхід до використання всіх національних ресурсів: фінансових, виробничих, трудових, технологічних, логістичних.

Україна вже живе в режимі воєнної мобілізації державних фінансів: оборонні потреби формують близько 70% видатків державного бюджету та понад 90% приросту видатків. Але цього недостатньо. Мобілізовано бюджет, але не мобілізовано повною мірою фінансову систему, кредитні механізми, інвестиційну політику та промислову стратегію.

Інакше кажучи, у нас є воєнний бюджет, але ще немає повноцінної воєнної економіки.

Друга теза доктрини: головний пріоритет — виробництво, а не лише стабілізація

Останні роки українська макрополітика значною мірою була зосереджена на стримуванні інфляції, валютній стабілізації та забезпеченні бюджетної керованості. Це важливі завдання. Але під час війни стабілізація не може бути самоціллю.

Інфляція у січні 2026 року становила 7,4%. Формально це виглядає як позитивний результат. Але реальна причина уповільнення інфляції — не стільки висока ефективність процентної політики, скільки штучне стримування курсу через інтервенції, мораторії на тарифи, відкладений попит і статистичний ефект бази. Водночас основні інфляційні ризики мають немонетарний характер: енергетичні втрати, низький урожай, зростання витрат виробників, акцизи, фіскальний дефіцит.

Отже, головна проблема сьогодні — не надлишковий попит, а недостатнє виробництво.

Якщо економіка потерпає від дефіциту інвестицій, праці, енергії та доступного кредиту, то надмірно жорстка монетарна політика не лікує хворобу, а посилює її. Висока облікова ставка, яка третій рік поспіль перевищує інфляцію, стримує кредитування, ускладнює інвестиції, підвищує вартість державного боргу і робить фінансову систему відстороненою від відновлення виробництва.

Тому доктрина воєнної економіки має починатися зі зміни пріоритету: від політики пригнічення попиту — до політики підтримки пропозиції.

Третя теза доктрини: кредит має стати інструментом оборони і відновлення

Одна з головних аномалій української економіки полягає в тому, що за наявності близько 10 трлн грн заощаджень населення і бізнесу обсяг працюючих банківських кредитів становить лише близько 1 трлн грн. Це означає, що фінансова система не виконує ключової функції — перетворення внутрішніх ресурсів у виробничі інвестиції.

Воєнна економіка не може спиратися лише на гранти, податки і зовнішню допомогу. Вона повинна навчитися запускати внутрішні фінансові ресурси в оборот. Для цього потрібна цільова кредитна архітектура воєнного часу.

Йдеться про кілька ключових напрямів:

перше — довгі та доступні кредити для виробництв, які заміщують імпорт або забезпечують критичні потреби оборони, енергетики, логістики, агропереробки;

друге — спеціальні механізми рефінансування банків під інвестиційні проєкти в пріоритетних секторах;

третє — державні гарантії та страхування воєнних ризиків для нових інвестицій;

четверте — розвиток інструментів змішаного фінансування, де державний ресурс знижує ризик приватного капіталу.

Кредит у воєнний час — це не просто банківська послуга. Це інструмент економічної стійкості. Якщо країна не кредитує своє виробництво, вона фінансує чужий імпорт.

Четверта теза доктрини: потрібно перейти від моделі імпортозалежного виживання до моделі виробничої локалізації

За підсумками 2025 року дефіцит товарів і послуг досяг 57 млрд доларів, або 27% ВВП. Експорт скоротився, імпорт різко зріс. Це не тимчасова аномалія, а вже системний симптом.

Україна дедалі більше залежить від того, що не виробляє сама: енергообладнання, техніка, комплектуючі, значна частина споживчих і виробничих товарів. В умовах війни така модель є надзвичайно небезпечною. Вона означає, що будь-яке збільшення попиту автоматично виливається у зростання імпорту, тиск на курс і залежність від зовнішнього фінансування.

Тому доктрина воєнної економіки має включати політику активної локалізації виробництва.

Йдеться не про ізоляцію чи закритість ринку. Йдеться про раціональний пріоритет для тих виробництв, які можуть бути розгорнуті в Україні швидко і дати найбільший мультиплікативний ефект: енергетичне обладнання, будівельні матеріали, транспортне машинобудування, окремі види хімії, агропереробка, оборонне машинобудування, ремонтні та сервісні виробництва, електроніка подвійного призначення.

Кожна гривня державного або донорського попиту має, наскільки можливо, працювати на українське виробництво, а не на розширення імпортного кошика.

П’ята теза доктрини: ОПК має стати не лише воєнним, а й економічним драйвером

Оборонно-промисловий комплекс уже став одним із небагатьох секторів, де спостерігається реальне прискорення виробництва. Але його макроекономічна роль досі обмежена. Частка ОПК становить лише 8–10% у промисловості та близько 1–2% у ВВП.

Це означає, що потенціал сектора використано не повністю.

ОПК має розглядатися не тільки як інструмент забезпечення фронту, а і як осердя нової індустріальної політики. Саме тут формується попит на метал, електроніку, машинобудування, приладобудування, програмування, логістику, матеріалознавство, ремонтні послуги. Це сектор, який може створювати довгі виробничі ланцюги і високотехнологічні компетенції.

Але для цього потрібні додаткові кроки: доступне фінансування, експортна стратегія для виробників, локалізація компонентів, державно-приватні партнерства, залучення інженерних кадрів, інтеграція науки й виробництва.

Воєнна економіка без сильної промислової політики щодо ОПК буде постійно недобирати внутрішній мультиплікатор.

Шоста теза доктрини: інвестиції — це питання не після війни, а під час війни

Найбільш хибна думка полягає в тому, що серйозні інвестиції прийдуть лише після завершення бойових дій. Якщо виходити з цієї логіки, то країна роками житиме в режимі простого виживання і відкладатиме модернізацію на невизначене майбутнє.

Насправді інвестиції під час війни потрібні не менше, а більше. Без них неможливо підтримати виробництво, енергетику, логістику, технологічне оновлення та відновлення людського капіталу.

Сьогодні рівень капітальних інвестицій становить лише близько 7% ВВП — у кілька разів нижче середньосвітового рівня. Прямі іноземні інвестиції — 1–2% ВВП, що істотно нижче навіть за країни-кандидати до ЄС. У такому режимі не можна ні швидко відновитися, ні зберегти конкурентоспроможність.

Тому доктрина воєнної економіки повинна передбачати спеціальний інвестиційний режим - захист прав власності, страхування воєнних ризиків, податкові стимули для реінвестування, прискорені процедури для індустріальних проектів, розвиток індустріальних парків, експортно-кредитну підтримку, пріоритет для проектів із високою локалізацією та експортним потенціалом.

Інвестиції — це не додаток до стійкості. Це і є стійкість.

Сьома теза доктрини: ринок праці треба не просто рятувати, а перебудовувати

Україна стикається одночасно з двома проблемами: дефіцитом кадрів і структурним безробіттям. За роки війни країна втратила мільйони людей через еміграцію, мобілізацію та демографічне виснаження. Одночасно з цим значна частина економіки не має достатньої кількості працівників саме в тих секторах, які є критично важливими для виробництва і відновлення.

Тому воєнна економіка потребує нової трудової політики. Не косметичних програм зайнятості, а системної перебудови.

Йдеться про перенавчання кадрів під потреби промисловості, будівництва, енергетики, логістики, ОПК. Про стимули для повернення працівників. Про підтримку жіночої зайнятості. Про адаптацію ветеранів до економічної діяльності. Про створення регіональних центрів підготовки технічних кадрів. Про нову міграційну політику і нову логіку професійної освіти.

Якщо держава не управлятиме трудовим ресурсом стратегічно, дефіцит праці стане не наслідком війни, а хронічним бар’єром розвитку.

Восьма теза доктрини: стійкість валюти залежить не лише від резервів, а від структури економіки

Формально валютна ситуація виглядає відносно стабільною. Девальвація гривні залишається помірною, резерви високі, НБУ активно інтервенує. Але за зовнішньою стабільністю накопичується глибока структурна слабкість.

Курс тримається не тому, що експорт і виробництво стали сильнішими, а значною мірою тому, що міжнародна допомога перекриває зовнішній дисбаланс. У 2025 році це спрацювало. Але стратегічно така модель вразлива.

Стійка валюта у воєнний час — це не лише питання резервів. Це питання того, чи здатна економіка скорочувати імпортозалежність, виробляти більше всередині країни і формувати експортні надходження.

Тому валютна політика не може бути відірвана від промислової, інвестиційної та кредитної політики. Якщо жорсткий курс підтримується ціною ослаблення конкурентоспроможності національного виробника, то така стабільність стає саморуйнівною.

Якою має бути практична доктрина воєнної економіки

Україні потрібна не абстрактна концепція, а практична доктрина дій. Її основою мають стати кілька базових принципів.

Перший — пріоритет виробництва над пасивною стабілізацією.

Другий — перетворення державного, оборонного і донорського попиту на стимул для внутрішнього випуску.

Третій — запуск внутрішнього кредиту і заощаджень на інвестиційні цілі.

Четвертий — активна локалізація критичних виробництв та імпортозаміщення там, де це реально.

П’ятий — розвиток ОПК як ядра нової індустріалізації.

Шостий — спеціальний режим залучення інвестицій і страхування воєнних ризиків.

Сьомий — нова трудова політика, орієнтована на мобілізацію людського капіталу.

Восьмий — координація фіскальної, монетарної, промислової та зовнішньоекономічної політики.

Лише така модель дає шанс перейти від економіки виживання до економіки стійкості й розвитку.

Висновок

Доктрина воєнної економіки — це не про те, як пережити ще один бюджетний рік. Це про те, як не дозволити війні остаточно спростити українську економіку, перетворити її на територію споживання імпорту, зовнішньої допомоги та коротких фінансових рішень.

Сьогодні Україна ще має ресурс для зміни траєкторії. Є державний попит. Є великі внутрішні заощадження. Є потужний оборонний імпульс. Є підтримка партнерів. Але цього недостатньо, якщо всі ці фактори не поєднані в єдину стратегію виробничого розвитку.

У воєнний час головне завдання економічної політики — не лише втримати стабільність, а створити нову економічну основу держави. Країна, яка під час війни не будує власне виробництво, власний капітал і власну індустріальну опору, після війни ризикує отримати не відновлення, а затяжну слабкість.

Саме тому Україні потрібна доктрина воєнної економіки — жорстка, прагматична, виробнича і національно орієнтована.