Адаптуйся або програй - один із головних уроків російсько-української війни

Вікторія Мастофанова

Студентка магістерської програми на Греко-католицькому теологічному факультеті Пряшівського університету (Словаччина) за спеціальністю «Європеїстика»

На п’ятому році повномасштабного вторгнення Росії в Україну світ досі не адаптувався до війни, продовжуючи будувати ілюзію, що з авторитарними режимами можна домовитися. Постає важливе питання: чому адаптація до війни є настільки конечною?

Проблему адаптивності ґрунтовно розглянуто у дослідженні Special Competitive Studies Project “Adaptation: Confronting the New Adversary” генерал-майора у відставці Міка Раяна. Отже, теорія адаптивності частково базується на біологічних аналогіях: здатність до адаптації значною міпрою залежить від середовища, у якому вона формується. Саме тому адаптація набуває особливого значення в умовах сучасних воєн.

Спостерігаючи за тим, як держави, що перебувають у стані війни, навчаються та пристосовуються до нових умов, інші країни можуть краще підготуватися до потенційних конфліктів у майбутньому. Проте наразі світ часто обирає інший шлях - ігнорування потреби адаптації.

Адаптація є ключовою складовою війни, адже навчитися адаптуватися означає вижити. Як писав прусський генерал Карл фон Клаузевіц, «військові організації, а також ширші структури національної безпеки, до складу яких вони входять, повинні навчитися ефективніше засвоювати знання, застосовувати їх і мати здатність пристосовуватися як до очікуваних, так і до несподіваних подій».

Високу адаптивність демонструють і росія, і Україна. Протягом війни обидві сторони нагромадили досвід і пристосовувалися до нових обставин. Це призвело до своєрідної «битви за адаптацію», у якій сторони не лише прагнуть виснажити ресурси й моральний дух противника, а й змагаються у швидкості навчання, здатності пристосовуватися та підвищувати свою військову ефективність. Адаптація - це складний і тривалий процес, але водночас неминучий, адже він потребує постійних зусиль і готовності діяти.

У дослідженнях щолдо адаптивності зазвичай виокремлюють три її форми: адаптацію до війни, адаптацію в перехідний період між миром і війною та адаптацію під час війни.

Адаптація до війни ґрунтується на інноваціях у мирний час і на культурі навчання, що формується у військових інституціях. Те, що буде вивчено і засвоєно в мирний період, суттєво впливає на те, як інституції готуються до конфлікту. Водночас це визначає, як військові організації навчаються і адаптуються під час переходу до війни, а також як вони діють і розвиваються протягом самого конфлікту. Як зазначав американський історик Вільямсон Мюррей, «військова культура, можливо, є найважливішим чинником не лише для військової ефективності, а й для процесів військових інновацій, що мають вирішальне значення для підготовки військових організацій до наступної війни».

Адаптація в перехідний період між миром і війною є іншою формою адаптації, ніж та, що відбувається у мирний час або під час війни. Це значно коротший процес, здебільшого когнітивний, який передбачає різку зміну мислення, майже миттєво. Як пише американський журналіст Меїр Фінкель у книзі «Військова гнучкість», «успішний перехід залежить від багатьох змінних, які зазвичай охоплює поняття “готовність”, але для такого переходу необхідно враховувати і “м’якші” аспекти — когнітивну та психологічну гнучкість».

Водночас адаптивний перехід від миру до війни залежить не лише від військових факторів, а й від реакції суспільства. Так само як військові інституції потребують культури навчання та адаптації в мирний час для ефективного переходу до воєнного мислення, уряди також мають вживати заходів для зміцнення стійкості суспільства. Це необхідно для забезпечення фізичної та моральної готовності населення до швидкого переходу від мирного до воєнного стану.

Ще одним важливим чинником є те, чи виступає держава агресором, чи захищається від зовнішнього нападу. Військові та інші державні інституції повинні мати заздалегідь підготовлені плани, що регулюють перехід від миру до війни. Хоча жоден план не здатен повністю передбачити дії противника, він створює основу для швидких і рішучих дій у кризовій ситуації. Почати адаптацію до війни в процесі переходу значно краще, ніж розпочинати її з нуля.

Адаптація під час війни має екзистенційний характер і, як правило, відбувається значно швидше, ніж у мирний час. Однак масштаб подій у воєнний період набагато більший, що вимагає від керівників ще більшої уваги до процесів навчання та адаптації в межах їхніх розширених обов’язків.

Знову ж таки, приклад України, котра за короткий час створила новий високотехнологічний оборонний виробничий сектор практично з мінімальної бази, яка існувала у 2021 році. Сьогодні Україна виробляє широкий спектр сучасних боєприпасів, ракет, безпілотників та цифрових систем. Лише тепер демократичний світ починає повною мірою усвідомлювати масштаби цих досягнень і звертатися до України за досвідом та співпрацею.

Водночас адаптацію активно використовують не лише демократичні держави. Авторитарні режими також демонструють здатність швидко навчатися. Такі країни, як Іран, Північна Корея та Китай, не кажучи про росію, активно вивчають досвід російсько-української війни - від тактичних змін на полі бою до технологічних інновацій. Отримані знання вони можуть застосовувати у власних регіональних конфліктах, зокрема, як це робить Іран у протистоянні з державами Перської затоки.

Отже, адаптація - це не просто складова війни, а невід’ємна частина її сутності. З огляду на дедалі більш інтегрований характер сучасних конфліктів ті, хто відповідає за військові інновації, повинні враховувати культурні, політичні та інтелектуальні обмеження, які впливають на процеси стратегічного навчання й адаптації. Попри численні перешкоди - брак часу, протидію противника, внутрішні бюрократичні та ієрархічні бар’єри - потреба навчатися та адаптуватися залишається критичною умовою ефективності у війні.