В очікуванні сильного кроку або Без демократичної Білорусі немає безпечної Європи

На початку вересня я опублікував статтю про білорусько-українські відносини. Вона отримала помітний резонанс у середовищі білоруської еміграції, думаю, прочитали її і всередині Білорусі та в Україні. Відтак настав час спробувати визначити перші кроки з українського боку.

Відносини українців і білорусів переживають найважчий період щонайменше з 1991 року. З території Білорусі і надалі летять ракети по об'єктах в Україні, з України в бік білоруської спільноти летять нерозуміння і зневага. Обидва процеси є руйнівними та болісними для перспективи відносин. Безпосередня участь білоруських військових у вторгненні в Україну відкине відносини між нашими народами надовго.

Не зайвим буде нагадати, що ми надалі продовжуємо жити в умовах, коли крижинка російської пропаганди (розміром з айсберг) заважає сусіднім народам адекватно сприймати один одного. Це, до речі, не лише про українців і білорусів. Зрозуміло, що широкомасштабна агресія Росії проти України не сприяє використанню російської мови у двосторонньому спілкуванні. Натомість маємо констатувати все потужніші позиції російської пропаганди у Білорусі, особливо після масових протестів 2020 року. Разом зі звірячим поліцейським режимом це створює ситуацію, за якої всередині Білорусі важко розраховувати на можливість адекватно висловлюватися щодо подій в Україні.

До Білорусі з початку широкомасштабного вторгнення виїхали понад 25 тисяч громадян України. Далеко не всі зробили це добровільно, багато діяли за принципом «меншого зла». Саме територію Білорусі використовують громадяни України для повернення на Батьківщину, зокрема, з Росії, тому офіційний Київ не поспішає розривати дипломатичні відносини з Мінськом, хоча дії Лукашенка та його васалів створили для цього чимало підстав. Обміни полоненими між Росією та Україною відбуваються з використанням території Білорусі, а Лукашенко продовжує робити заяви, що заперечують одна одну, проте регулярно виступає ретранслятором кремлівських наративів.

Один із них – про «єдиний слов’янський народ» - виглядає особливо небезпечним. Він продовжує обслуговувати інтереси правлячої верхівки Росії вже скоро 200 років. У цій парадигмі українці та білоруси не мають жодного шансу стати на одному щаблі з росіянами. Навіть усвідомлення цього факту має бути достатньо для участі українських і білоруських інтелектуалів у формуванні спільного Балто-Чорноморського наративу, що протидіятиме ідеології «русского мира».

Звісно, це не відкидає потреби дізнаватися більше один про одного. Тривають підготовчі заходи для діалогу білоруських та українських експертів, який щонайменше допоможе зрозуміти наші претензії один до одного. На порядку денному – створення білорусько-українського медіа, яке сприятиме інформуванню наших суспільств про життя одне одного. Очевидно, що в умовах війни швидко створити кафедру історії Білорусі на одному з історичних факультетів українських університетів непросто, проте це не скасовує можливості використання новітніх комунікаційних інструментів для вивчення українцями білорусів – і навпаки. На шляху у 1 000 кроків критично важливо скорочувати відстань, щоби краще чути слова один одного.

За моїми спостереженнями, чимало громадян Білорусі стають дієвими громадянами лише після того, як залишають межі РБ. Провина за це лежить на режимі Лукашенка, який створив потужний поліцейський тиск на мешканців своєї країни. Об’єктивно сьогодні ефективний діалог можливий для українських фахівців з білоруськими колегами, які проживають за межами Білорусі. До речі, це ще один аргумент проти запровадження візового режиму для громадян РБ, що не виключає необхідності уваги до них з боку українських правоохоронців.

У першій декаді жовтня символ білоруської опозиції Світлана Тихановська двічі – опосередковано під час Безпекового форуму у Варшаві та напряму 10 жовтня – звернулася до керівництва України із закликом створити демократичний альянс. Відповіді вона не отримала, не думаю, що отримав її і заступник Тихановської по Об’єднаному перехідному кабінету Валерій Ковалевський, який побував у Києві. Паралельно з його візитом до столиці України представники Полку імені Кастуся Калиновського (очевидно, найбільш медійного об’єднання опонентів Лукашенка) зустрілися з представниками парламентського міжфракційного об’єднання «За демократичну Білорусь». Бравий полковий прес-реліз за підсумками зустрічі не повинен створювати ілюзію обраності цього підрозділу ЗСУ, адже пліч-о-пліч з українцями воюють також полк «Пагоня» та батальйон «Терор». Та й колективний «легітимний представник білоруського народу» - це оксюморон. До речі, Світлана Тихановська не є єдиною представницею білоруської опозиції, що теж корисно усвідомлювати. Сьогодні для України доцільно говорити з усім спектром противників Лукашенка й однозначно наголосити, що жодних «плюшок» від Лукашенка та його команди у Києві не очікують.

Сформувати стратегію щодо Білорусі для України означає продемонструвати і власну суб’єктність щодо сусідньої держави та зовнішньої політики загалом. Адже не громадяни України, а громадяни Білорусі визначатимуть у майбутньому, хто представлятиме їхні інтереси, хто очолить Білорусь після Лукашенка. Але саме офіційним особам України сьогодні до снаги сказати: «Без демократичної Білорусі немає безпечної Європи». І це було би сильним кроком.

Євген МАГДА, Інститут світової політики