«Стратегія України щодо Білорусі»: безпекова необхідність чи геополітичний виклик?

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

27 лютого в Києві відбулася презентація «Стратегії України щодо Білорусі», підготовлена представниками бойового крила білоруських демократичних сил – Вадимом Кабанчуком і Денисом Прохоровим та нардепом Ігорем Гузем. За словами яких у написанні цього документу брали участь й інші білоруські добровольці, чиї імена не вказано, адже вони ще перебувають на дійсній військовій службі.

Після десятиліть невизначеності та ситуативних рішень в Україні нарешті сформували і публічно представили бачення можливої стратегії щодо Білорусі. Слід відмітити, що документ радше є концептом стратегічної візії «білоруського питання», і до того ж, який відображає скоріш бачення власне білоруських добровольців, якою має бути українська політика за білоруським напрямком. Водночас, ця візія напряму перегукується із заявами президента Володимира Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції у лютому 2025 року. Тоді глава держави наголосив: «Необхідно створити найсильнішу лінію безпеки для всіх у Європі. Вона має пролягати по східному кордону Фінляндії, країн Балтії, Білорусі та України, тому що це лінія міжнародного права». Тому слід розуміти, що безпекова складова білоруського напрямку є надзвичайно актуальною.

На презентації автори – Вадим Кабанчук та Ігор Гузь, спікери – Соломія Бобровська та Олег Дунда, а також запрошені гості розглянули й обговорили основні тези цієї стратегії. Спробуємо зробити і ми огляд документу, щоб широка громадськість розуміла про що мова.

Білорусь як окупована територія: юридичні підстави та політичні наслідки

Центральна теза стратегії — визнання Білорусі окупованою росією. Україна спирається на Гаазьку конвенцію 1907 року та Женевську конвенцію 1949 року, які визначають окупацію як ситуацію, коли зовнішня сила фактично контролює внутрішню та зовнішню політику країни. Саме така ситуація склалася в Білорусі, де режим Лукашенка повністю залежить від Кремля та діє в інтересах Москви. Це визначення створює нову юридичну рамку для українських дій — від санкцій до дипломатичних ініціатив. Водночас воно є складним у контексті міжнародної дипломатії, адже багато країн досі формально визнають Лукашенка «автономним» правителем, а не намісником Кремля. До того ж, зміна адміністрації в США може сприяти стабільності діючого режиму в Білорусі.

Народ vs режим: ставка на розмежування

Документ чітко проводить межу між білоруським режимом та білоруським народом. Масові протести 2020 року, антивоєнні акції 2022-го та участь білорусів у лавах ЗСУ — це свідчення, що значна частина білорусів не сприймає ні диктатуру, ні війну проти України. Тому Україні варто посилити роботу з білоруською діаспорою, сприяти національному відродженню білорусів і підтримувати демократичні сили як усередині країни, так і за її межами. Україна може бути центром тяжіння для білоруської діаспори. Замість того, щоб сприймати білоруських мігрантів як потенційний ризик, стратегія пропонує створити комфортні умови для їхньої легалізації та інтеграції. Визнання прострочених паспортів, доступ до працевлаштування, відкриття рахунків у банках — це інструменти, які мають перетворити Україну на центр підтримки білоруського демократичного руху.

Інформаційний фронт — боротьба за розуми білорусів

Автори пропонують створити в Україні інформаційну інфраструктуру, орієнтовану на білоруську аудиторію. Зокрема, створити спеціальний інформаційний центр про Білорусь, запустити радіостанцію з мовленням на Білорусь із прикордонних регіонів України, а також розвивати цифрові платформи. Це має стати відповіддю на путінську та лукашенківську пропаганду.

Білоруський підрозділ у ЗСУ — військовий вимір стратегії

Один із найамбітніших пунктів стратегії — створення офіційного білоруського національного підрозділу у складі ЗСУ. Він стане не лише символом білоруського внеску у захист України, а й основою для Білоруської Визвольної Армії й осередком підготовки майбутніх військових кадрів для демократичної Білорусі. Вадим Кабанчук в своєму виступі в черговий раз озвучив прагнення створення також білоруського підрозділу в Литовсько-польсько-українській бригаді імені Великого гетьмана Костянтина Острозького, що підняло б питання формування білоруських підрозділів на регіональний рівень.

Виклики та слабкі місця стратегії

Втім, реалізація цього амбітного плану пов’язана з низкою серйозних викликів.

1. Міжнародний спротив. Визнання Білорусі окупованою наразі не знаходить однозначної підтримки навіть серед союзників України. Це може ускладнити координацію дій на міжнародному рівні, тому МЗС України не рекомендує навіть повністю розривати дипломатичні стосунки.

2. Загроза ескалації. Лукашенко може використати українську активність для виправдання нових провокацій на кордоні чи посилення репресій всередині Білорусі. Кремль із задоволенням використає такий привід в своїй українофобській політиці.

3. Обмежені ресурси. Україна веде повномасштабну війну проти російської агресії, тому ресурсів для масштабної роботи на білоруському напрямку може бути недостатньо без залучення міжнародних партнерів.

4. Інформаційна війна. Кремль уже зараз просуває тезу про «українську змову» з метою дестабілізації Білорусі. Це створює додаткові складнощі для роботи з білоруським суспільством, яке все більше потрапляє в інформаційну залежність від путінської та лукашенківської пропаганди.

Ризики для України

Слід відмітити, що водночас деякі положення несуть певні ризики для Української держави:

1. Визнання російської окупації Білорусі тягне за собою розірвання дипломатичних відносин з РБ і ускладнить потенційні перемовини з білоруськими елітами, що знаходяться в середині Білорусі у майбутньому, а також закриває наявні можливості щодо обміну полоненими.

2. Пропозиція «відчинити двері» до України для білорусів несе серйозні ризики впустити російських і білоруських шпигунів, а це в свою чергу має серйозні наслідки для нашої безпеки.

3. Вимоги створити інформаційні та культурні установи, а також окремий департамент МЗС України за білоруським напрямком виглядають логічно, але потребують значних організаційних і фінансових ресурсів від України, які б могли бути спрямовані на більш нагальні потреби в обороні нашої держави.

4. Створення білоруського національного підрозділу є не новою ідеєю і попередні спроби (полк К. Калиновського, полк «Погоня», Білоруський добровольчий корпус, підрозділи «Тур», «Терор» тощо) мали різний ступінь успішності, але переважно стикалися з організаційними труднощами перш за все щодо людського ресурсу власне самих білоруських добровольців. Критика того, що ПКК перебуває у підпорядкуванні ГУР МО України і через це обмежений у можливостях для консолідації добровольців є спробою перекласти свої внутрішні труднощі на українців. А плани створення Білоруської Визвольної Армії є планами білоруських демократичних сил, що ніяким чином не узгоджувалися з українським керівництвом.

Все ж варто уважно ставитися до ризиків і викликів у державній політиці щодо Білорусі, адже національні інтереси України можуть визначати досить жорсткі межі можливостей у реалізації стратегій та візій на північному напрямку.

Найбільш позитивним у запропонованій стратегії є те, що це не просто реакція на агресію рф та колаборацію режиму Лукашенка. Це частина ширшого бачення – формування навколо України простору безпеки, демократії та співпраці. Вільна і демократична Білорусь – це не лише інтерес білорусів, а й життєва необхідність для України. І навпаки: без перемоги України неможливо уявити демократичну Білорусь. Це дві частини одного історичного процесу – демонтажу імперії, що загрожує всій Європі. І Україні звичайно варто боротися за свободу обох країн, а для цього потрібне стратегічне бачення. Сподіваємося, що презентований документ стане відправною точкою для подальших дискусій і вироблення дієвої української державної політики щодо Білорусі.