Росія шле сигнал, як завершити війну. Як варто відповісти Україні

Юрій Кміть

Директор юридичної компанії LEXIA, член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Про нові тексти «Валдайського клубу» та можливості (необхідності) просування українського порядку денного в цих умовах написав у себе на сторінці у FB політичний експерт Інституту майбутнього Ігар Тишкевіч. Пропонуємо ознайомитися з його баченням і пропозиціями.

Програмний директор Валдайського клубу Андрій Сушенцов написав аналітичну записку про тривале протистояння США та рф. Важливий текст, враховуючи, майданчик та автора. На відміну від сайту кремля та/або статей у російських ЗМІ за персон, які претендують на роль ідеологів, «валдайський клуб» залишається одним із небагатьох місць донесення ключових тез до зовнішньої аудиторії. Йдеться тут не тільки і не стільки про топ-політиків на заході та на сході, скільки про аналітиків, журналістів, авторитетів у сфері бізнесу.

То про що цей документ? Автор усвідомлює та визнає, що росія вже не є ключовим гравцем-суперником для США. Більше того, прямо говорить про «період структурного перерозподілу силових та ресурсних потенціалів у світі», виділяючи пару США – держави Азії (до яких відносить КНР та Індію). На цьому фоні цитата «російсько-американська конфронтація зараз є лише одним із багатьох сюжетів».

Він не пише прямо, що для росії єдиним шансом на повернення до «вищої ліги» світової політики є досягнення своєї мети у війні в Україні. Але підводить до потрібних висновків аудиторію. Природно, не йдеться про путінські «денацифікації», «демілітаризацію» та інші «де...». Йдеться про переговорний процес щодо України через голову самої України, де кремль отримує низку геополітичних поступок і виходить із війни без поразки.

Як цього досягти? Нових ідей немає, але є відносно старі тези, які починали формуватися наприкінці літа 2022 року. Йдеться про шантаж «довгою війною» і, відповідно, зростанням витрат США та ЄС.

Більше того, ідея «пере домовитися» жила в мізках російських еліт і на початку 2022 року. На цьому тлі тактику підтримки України Сушенцов «загортає» у тезу помилкової стратегії США щодо «перемелювання» росії замість позиційної гри. Тобто, системи договірняків.

При цьому, що логічно, поділяє інтереси європейських держав та Сполучених Штатів. Просто наведу цитату: «Європейці довірилися логіці, яку запропонували Сполучені Штати, буквально «купили» цю пропозицію. Отже, Захід завдасть росії швидкої поразки, при цьому звільниться велика кількість економічних ресурсів, відносини з росією будуть відновлені на іншій платформі, вигіднішій для ЄС, – це буде результативна стратегічна дія».

Але повернемося до шантажу чи тези про «затяжну війну». Сушенцов стверджує (точніше намагається переконати читача), що «протистояння у військовій площині перейшло у зручну для нас (росії) фазу поступового перелому на фронті, і американці змушені шукати вихід із цієї ситуації теж у позиційному ключі». Саме ця теза пояснює роль і суть російського тиску по всьому фронту.

кремль не артикулює гучних цілей, але прагне підтримувати високу інтенсивність бойових дій. Такий характер війни, крім великої кількості жертв, потребує й досить великої кількості ресурсів. росія в середньостроковій перспективі (до 3-4 років) їх має.

Україна воює, зокрема, завдяки зовнішній допомозі. Відповідно, шантаж спрямований не на нас, а на наших партнерів. Просто демонстрація, що витрати зростатимуть. При цьому Сушенцов користується термінологією з бізнесу, стверджуючи, що для США «відносні переваги від володіння українським активом загалом уже отримані, а вартість підтримки цього активу продовжує наростати».

І, схоже, натякає на можливість масштабування проблем: «З'являться інші точки напруги в Азії, на Близькому Сході, в Африці, згодом і в Західній півкулі, де росія та США будуть по різні боки барикад».

Читачів записки плавно підводять до висновку про вигідність «домовитися з росією» тут і зараз. Тим самим зменшивши поточні витрати та убезпечивши себе від появи низки нових викликів. Теза, яка може знайти розуміння у ряду американських політиків і, що найважливіше, у значної частини європейського політичного істеблішменту (де росія вже кілька місяців веде відповідну інформаційну роботу).

Простіше кажучи, кремль шле відвертий сигнал – «давайте домовимося, і чим швидше, тим краще». Ідея може отримати підтримку у наших партнерів або, як мінімум, буде використана в електоральних кампаніях 2024 року по обидва боки Атлантичного океану. І ймовірність реалізації путінського задуму, на жаль, не нульова.

У разі успіху росія зможе:

     • Збільшити (повернути) вплив на пострадянському просторі. І, у разі вступу Україну на звичну 10-річну спіраль політичних криз, навіть збільшити свій вплив тут. Через деякий час. Грузинський кейс дозволяє російським політикам розраховувати на таке майбутнє.

     • Гарантувати сприйняття «російських інтересів» у низці регіонів (Африка, деякі держави Латинської Америки і Близький схід) як природного фону, який інші гравці повинні врахувати.

     • Повернутися до формату співробітництва з ЄС як механізму технологічного розвитку рф та балансування зростаючого впливу КНР.

     • І знову розіграти перед Вашингтоном зрозумілу для частини американського істеблішменту комбінацію навколо тези: «Поглинання росії Китаєм є загрозою для Сполучених Штатів.

Тобто, росія повертає собі можливість артикулювати амбіції «великої держави» і претендувати на переформатування політичних діалогів про майбутнє з розмов пари Пекін-Вашингтон у трикутник із москвою чи складнішу конструкцію.

Що може протиставити Україна

Тут можна було б поставити крапку, але варто зупинитись на нашій ролі. Частина читачів мені скаже щось на кшталт: «Україна бореться і в цьому роль». Частина додасть, що «ми захищаємо Європу», дехто скаже про цінності.

Проблема в тому що теза про «захист» не є очевидною для частини навіть європейських держав. Загрозу з боку рф розуміють у Польщі, країнах Балтії, розуміють фінни, норвежці, шведи. Але вона не очевидна навіть для частини населення колишнього «радянського табору». На жаль.

Тим часом росіяни ще й акцентують на раціональності.

Ось тут поговоримо про нашу роботу. Йдеться про дипломатів, моїх колег по аналітичних центрах, журналістів. Чи можемо ми зіграти на полі «раціональних тез»? Цілком. Наведу кілька прикладів:

1. Діалоги про розподіл сфер відповідальності (або сфер впливу) між Вашингтоном та Пекіном продовжуватимуться. Очевидно, що до компромісу швидше дійдуть два співрозмовники, ніж три. Тобто неповернення рф статусу глобальної супердержави вигідне як США, так і КНР. Питання – розкрити тезу в галузі політики, економіки, безпеки. Звісно, глянувши на проблему з обох боків: як Азії, так і Америки. І тут маємо перевагу, оскільки здатні на таке (але частина або боїться, або хоче). Така артикуляція (а не бажання передбачити думки республіканців чи демократів) зробить нас цікавими (і, можливо, корисними та потрібними) як для одних, так і для інших.

2. Раціональність. росія лякає витратами. А ми чомусь боїмося говорити, що підтримка України є добрим стимулом, який уже пожвавив військово-промисловий комплекс США. Тобто створив нові робочі місця, забезпечив замовленнями (та сама компенсація нашим сусідам за поставлену сюди стару радянську техніку) на кілька років наперед.

Зрештою, ми зовсім не озвучуємо тези про те, що провали «російської зброї» в Україні знижують роль рф як продавця сучасного озброєння. Ми не говоримо, що у разі локалізації тут, в Україні частини виробництв такі СП, роблячи нехай не найпередовішу, але досить сучасну та якісну техніку, після війни посунуть (і зрештою можуть заміщати) російський ВПК на світових ринках. Цинічно, але це працює. Це раціональність та розмова вже не про витрати, а про потенційну вигоду. У такому форматі підтримка України сьогодні вже не є благодійністю, а інвестицією.

3. Питання «що після росії». Кремль грає на старому страху США перед перспективою «розвалу супердержави» та страху ЄС перед «зоною напруженості» біля кордонів. Проблема наших західних партнерів (як із ЄС, так і із США) у тому, що вони не аналізували опції «без росії». Тобто напрацювань, сценаріїв та аналізу практично немає.

Невідомість завжди лякає. Чи можемо ми досить об'єктивно, без «переможного» пафосу надати своє бачення на деякі теми? Наприклад: що можна зробити в інформаційній сфері для заміни "московського посередництва" в оповіданнях громадянам держав колишнього СРСР одна про одну? Якою буде політика сусідства в регіоні Східної Європи? Політика безпеки. Зрештою, як буде змінено баланс сил і впливів країн чорноморського басейну.

4. І, нарешті, залишається місце баченню функціоналу України у регіоні. Простіше кажучи, «війна закінчилася і що»? Наші тези щодо членства в НАТО та ЄС зрозумілі. Але це тези про те, що треба «прийняти» та «допомогти розвинутися» хоч би до рівня сусідів.

Проілюструю простим прикладом ще з 2019 року. Ми з колегою Ілією Кусою, готуючи доповідь щодо санкційних механізмів, проаналізували ТОП-50 доступних (для розвитку виходячи зі стартової технологічної бази) технологій для рф та України та ТОП-50 товарних позицій російського технологічного експорту. І здивувалися – здебільшого на запитання «що замість Росії» відповідь – Україна.

Але наші політики активно говорять про користь санкцій. Не артикулюючи другу складову. Погодьтеся, є різниця між просто «не купуйте у рф товари» і «закривши для російських товарів ринок, давайте замінимо їх українською продукцією».

Тому питання тут у формулюваннях та ідеях, які дають розуміння, що отримають окремо ЄС та окремо НАТО від України після завершення війни. Ким ми станемо, яким буде формат регіональної безпеки, чи будуть у нас амбіції впливати на сусідів. Чи будуть у нас для цього ресурси? І, нарешті, що ми робитимемо зі своєю економікою.

А поки що росія готує громадську думку (наших партнерів) до неминучості та бажаності договірняку. Просто спостерігати за цим, гадаю, не найкраща ідея.

Ігар Тишкевіч, політичний експерт Інституту майбутнього