Режим путіна замовчує злочини сталіна, проте послуговується ними

30 жовтня на росії – День пам'яті жертв політичних репресій. Тепер його зазвичай пишуть (у кращому випадку) з маленької літери. А то й узагалі не пишуть і не згадують про нього – путінська росія цього року, та й у попередні – теж, не вшановує мільйони тих, хто загинув чи зазнав неймовірних поневірянь у жорнах радянської імперії 1922-1991 років. Можливо тому, що режим путіна не лише виправдовує підхід комуністичної системи до долі людини, але й активно послуговується ним.

Дату 30 жовтня обрали на згадку про голодування, що відбулося цього числа далекого 1974 року. Його організували в'язні мордовських і пермських таборів на знак протесту проти політичних репресій в тодішньому Радянському союзі. Серед учасників голодування, з якого розпочалася традиція Дня політв'язня, тоді був Великий українець В'ячеслав Чорновіл.

Як зазначає російський опозиційний медіаресурс «Медуза», спочатку 30 жовтня на росії було Днем політв’язня. Офіційно він набув статусу Дня пам'яті жертв політичних репресій відповідно до постанови верховної ради РРФСР 18 жовтня 1991 року.

На фото від «Медузи»: автор Дмітрій Борко, архів  ліквідованого за путіна в росії представництва «Міжнародного Меморіалу». День політв'язня на Луб'янці, 30 жовтня 1989 року. Тепер путінський режим за таку акцію усіх би кинув за ґрати

2009 року вперше та востаннє президент росії (на той час дмітрій мєдвєдєв, який тепер виконує роль алкоголіка-підгавкувача російської пропаганди) виступив з особливим зверненням з нагоди Дня пам'яті жертв політичних репресій. Проте тоді статус звернення був невисоким – запис у відеоблозі.

«Медведєв говорив, що репресіям немає виправдання і важливо зберігати пам'ять про них. Про політичні переслідування як актуальну проблему, зрозуміло, ні слова», - згадує «Медуза».

Медіа також наводить підсумки опитування 2007 року від «Левада-центру». Згідно з ним, 72% росіян того 15 років тому вважали сталінські репресії «політичним злочином, якому не може бути виправдання». Через 10 років (2017-го) таких залишилося лише 39%. А частка людей, які вважають «цілком позитивну» чи «швидше позитивну» роль Сталіна у житті країни зі 40% у нульові роки до 70% - у 2019-му.

Російська влада воліє обходити тему політичних репресій. Цей рік не став винятком. На офіційних ресурсах не згадано і словом про трагічну дату для мільйонів людей і десятків народів, поневолених у тодішній радянській імперії.

Але, як не дивно, російське пропагандистське медіа риа «новости» присвятило цій темі великий текст. Щоправда, його опублікували серед ночі, тому текст переглянула невеличка кількість читачів – менше 3 тисяч.

У матеріалі наведено статистику першого спецвідділу МВС СРСР за період із 1 січня 1921 року до 1 липня 1953 року. За звинуваченнями у контрреволюційних та інших особливо небезпечних державних злочинах за той період засуджено 4 060 306 осіб. Із них 799 455 засудили до страти. Це майже п’ята частина (20%). У задокументованій статистиці найкривавішими були 1937-ий і 1938-ий. Їх назвали роками великого терору. За той період засудили за звинуваченнями політичного характеру 1,345 мільйона осіб. Це 35% від загальної кількості у період 1918-1990 років. До страти протягом 1918-1990 років засудили 828 тисяч осіб. Із цього числа 682 тисячі (чи понад 82%) припадає на 1937-1938 роки.

Але це маніпулятивні цифри. Явно занижені. Адже радянсько-комуністична система зібрала мільйони жертв під час двох Голодоморів в Україні (і почасти в інших регіонах). Також тут не враховано мільйони в’язнів таборів, які стали трупами внаслідок виснажливої праці та нелюдського ставлення у системі головного управління таборів СРСР. Нічим, фактично, не кращого, від системи нацистських таборів.

До честі, якщо так можна висловитися, автора публікації на риа «новости», він зазначив, що загальна кількість осіб, які зазнали репресій НЕ під час судового (чи квазісудового), а адміністративного порядку, становить 6,5-7 мільйонів.

Що стосується репресивної політики режиму 1960-1980-тих років, то основним об'єктом його були дисиденти. За інакомислення із 1967 до 1971 року КДБ «виявлено» понад три тисячі угруповань «політично шкідливого характеру».

Загалом же точних даних про кількість жертв масових політичних репресій, пік яких припав на 1930-ті роки, дотепер відсутні. За різними оцінками, це 12-20 мільйонів людей. А понад мільйон людей одразу  розстріляли.

Перед тим, як перейти до опублікованої нижче у перекладі українською статті російської лекторки з історії Софії Широгорової, ЗІФ нагадає слова з інтерв’ю п’ятирічної давнини владіміра путіна американському режисерові Олівер Стоуну в документальному фільмі «Інтерв'ю з Путіним» (The Putin Interview). Як зазначав ресурс EurAsia Daily, путін тоді  називав Сталіна складною історичною постаттю. А спроби демонізувати його трактував як мету нападок на росію.

«Мені здається, що зайва демонізація Сталіна – це один зі способів, один зі шляхів атаки на Радянський союз та на росію, - наголосив путін. - Показати, що сьогоднішня росія має на собі родимі плями сталінізму. Ми всі маємо якісь родимі плями, то й що?.. Росія капітально змінилася. Звичайно, напевно, у свідомості щось залишається, але це не означає, що ми маємо забути всі жахи сталінізму, пов'язані з концтаборами і знищенням мільйонів своїх співвітчизників».

Через 5 років путін кинув на Україну декілька сотень тисяч озброєних росіян. Через 8 місяців понад 70 тисяч загинуло, понад 200 тисяч поранені та покалічені, десятки тисяч знищеної різноманітної техніки й одиниць зброї. Йому вже вдалося «ввійти» в історію – як черговому кривавому тирану, але поки що дрібніших масштабів. До Гітлера чи Сталіна путін, на щастя, не доріс.

Про що знав товариш Сталін: гайд по механізму великого терору

Я з кожним роком переконуюсь, що пам'ятати про державний терор, насамперед про сталінський – найважливіша штука. І не лише тому, що сталінський режим був одним із найкривавіших режимів і без того невеселого ХХ століття.

А тому, що, як показує війна та інші лиха нинішнього дня – пам'ять про минуле, це ще й пам'ять про те, що так з людьми не можна. Якщо не пам'ятати, то виходить, що можна.

Сталінські репресії, особливо пікові, ті, що під час Великого терору 1937-1938, явище парадоксальне. Особливо якщо порівнювати з іншими схожими за масштабами та характером кампаніями масових вбивств.

Про причини Голокосту, наприклад, ніхто зі серйозних істориків уже давно не сперечається, дискусії ведуть про деталі та тонкощі. Зі сталінським терором усе навпаки: деталі, сяк-так, відомі і зрозумілі – а от із глобальним запитанням «і навіщо все це було» досі немає ясності.

Великий терор не був спровокований кризовою ситуацією, навпаки, радянська влада на той момент почувалася добре і спокійно. Війни жодної СРСР не вів. Громадянська закінчилася, прости, Господи, ще 1922 року. Більше того, масовий терор, навпаки, шкодив стійкості сталінської влади: і в економічному плані, й у військовому сенсі – репресувати 40 тисяч офіцерів перед початком ДСВ рішення, скажімо прямо, майже суїцидальне.

Збоку виглядає це так: все було нормально, і РАПТОМ, ні з того, ні з сього, сталінський режим бере та за рік убиває 765 000 людей, а ще приблизно мільйон двісті тисяч відправляє до концтаборів. Гробить продуктивність, розносить армію, руйнує лояльність значної частини свого населення.

Таблиця за жертвами сталінського правління з нового мета-дослідження Журавської, Гурієва та Маркевича, тут наочно систематизовано відомі дані

Див: Журавская, Екатерина і Гурієв, Сергеї і Маркевич, Andrei, New Russian Economic History (November 13, 2021). Journal of Economic Literature, forthcoming)

Досі історики б'ються, пропонуючи різні пояснення. Біополітика – знищення неугодних соціальних груп мало допомогти створити нове суспільство (ця лінія пов'язується з утопічною ідеологією сталінського режиму). «Ситуаційні» пояснення: зміцнити владу, залякати, щоби придушити невдоволення тощо. «Збочена логіка безпеки»: в очікуванні війни знищити ті соціальні групи, які зрадять або встануть на бік ворога (важливо: ця збочена логіка безпеки теж, звичайно, має ідеологічне походження – ідеологія визначала, хто стане на бік ворога, хто ні, хто підозрілий, хто вартий довіри тощо)

Ну гаразд: про причини в публічному полі як би нормальна дискусія ведеться. Але найважливіше та найцікавіше щодо сталінського терору – це його МЕХАНІЗМ. І ось із механізмом якраз і треба розібратися.

А ось і схема. Так, саморобна, так, і навіть не пейнт, зате все зрозуміло!

Тож звідки терор починався? Зі самого верху: з політбюро ЦК ВКП(б), або, простіше кажучи, з головного органу, який керує партією. Іншими словами: від Сталіна та його «ближнього кола», Молотова, Ворошилова, Кагановича тощо. Від політбюро виходив не тільки початковий імпульс, а й контроль за діями, цифрами, та навіть за дрібними деталями: наприклад, чи висвітлювати той чи інший арешт у пресі.

Терор оформляли у вигляді лімітів: укладали наказ, у якому було зазначено: «репресуйте стільки-то ворогів народу». Термін «ліміти» тут ключовий – у наказі прописували конкретні цифри.

Далі НКВС, виконавчий орган терору, спускав ці ліміти на місця: кожне регіональне відділення НКВС отримувало свій ліміт (подивитися, як це виглядало, можна, наприклад, у знаменитому наказі № 00447).

Ось цікавий документ: тут видно як визначалися ліміти. Спершу ЦК запитувало їх у відповідних органів, партійних та НКВС, на місцях, від них отримувало зразкові цифри, і, виходячи з них уже, затверджувало «ліміти». Підписи Сталіна та інших добре видно.

(Звідки цифри в органів на місцях поговоримо далі)

Тепер уявімо себе простим свердловським чекістом, який такий ліміт отримав. Йому, тобто нам, треба десь взяти 10 тисяч ворогів народу і взяти не за рік, а ось прямо зараз. Де ми їх братимемо?

(голос із зали: «Доноси!»)

Мало що нашкодило адекватному розумінню історії, як деякі інтелігентські штампи (ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ ДОНОСІВ!) Архівна робота останніх тридцяти років переконливо показала, що доноси у механізмі терору грали невелику роль. Десь унизу, в окремих випадках, на них могли, звісно, ​​зреагувати; особливо у міру того, як маховик репресій розкручувався.

Проте загалом механізм терору доноси не припускав, та й не міг через технічні причини – де ви за короткий термін наберете доносів на 10 000 осіб? Ви роками їх збирали у підвалі про всяк випадок? Ні, ми, свердловський чекіст, вчинимо простіше й ергономніше. Ми підемо до своєї картотеки.

Ще із Громадянської війни, з часів ВЧК, органи терору серйозно ставилися до оперативного обліку: тобто старанно порушували справи на всіх, хто належав до ворожих радянській владі груп. Сама людина, при цьому, могла ніяких ворожих емоцій і не відчувати: тут працював ідеологічний принцип*. Отже, на облік ставили: «кулаків», військовослужбовців антибільшовицьких армій, учасників національних рухів, членів партій (усіх, окрім більшовицької), священнослужителів, дворян, непманів, тих, кого хоч раз заарештували, тощо, тощо.

Загалом, там ми знайдемо навіть більше, ніж 10 тисяч!

(А якщо у нас національна операція = ліміт спущений на представників тієї чи іншої нації, поляків, наприклад, то й того простіше: виберемо людей із польськими прізвищами)

Далі все просто. Приїжджаємо за адресою, заарештовуємо, проводимо обшук. Якщо ми знайдемо щось, що зійде за доказ (наприклад, газету з портретом Троцького), нам пощастило. Якщо нічого не знайдемо, теж не страшно. Добре, що радянська юстиція вважає, що зізнання обвинуваченого достатньо для того, щоби вважати його винуватим.

Такий принцип сам собою провокує тортури. Якщо визнання – це головне та єдине, що потрібно для успішного завершення справи, чому би не змусити заарештованого зізнатися?

Загалом ми, простий свердловський чекіст, допитуємо звинуваченого; нічого витонченого – просто довго та сильно б'ємо, і злякана людина підпише все, що завгодно. Іноді ми змушуємо його писати зізнання цілком, іноді досить просто поставити підпис під тим, що склали заздалегідь. Абсурдність звинувачень зашкалює: військово-фашистська змова у Червоній армії, підкоп під Кремль, щоб убити Сталіна, шпигунство на всі розвідки разом. Неважливо; далі зізнання разом зі слідчою справою потрапляє до рук трійки.

Саме трійка має вирішити долю обвинуваченого. Із кого складається трійка? На схемі ви можете бачити представник партії, співробітник НКВС, прокурор. Увага, питання: кого у трійці не вистачає?

(голос із зали: «Адвоката!»)

Було би добре; але найважливіше, що у трійці немає судді. Простіше кажучи, це позасудовий орган розправи, його існування порушує навіть власне радянське законодавство. Однаково «законно» розстріляти людину за рішенням трійки та розстріляти її за сараєм просто так.

(Саме тому не потрібно втягуватися в суперечки зі сталіністами про те, а раптом все-таки хтось був винуватий, як мінімум бив кошенят – трійка просто не мала юридичної сили, щоби вирішувати, хто тут винуватий, а хто ні)

Другий важливий аспект роботи трійки: рішення виносять за відсутності обвинуваченого. Так, нікого нікуди не викликають, ні про що не питають; за день через трійку проходить від декількох десятків до декількох сотень справ – нескладний підрахунок показує, що на «розбір» кожної справи йде декілька хвилин. По суті, члени трійки автоматично розставляють підписи у відповідних альбомах – це вбивство, поставлене на конвеєр.

Ось так виглядає результат роботи трійки за день. 224 особи: навіть якщо працювати без перерв на покурити та каву, виходить по 2 хвилини (!!!) на людину. Зверніть увагу на підписи: один із членів трійки – Роман Руденко, який потім на Нюрнберзькому трибуналі представлятиме правосуддя (смайлик-клоун) Фотографія дослідника Костянтина Богуславського.

І тут, нарешті, наша схема закільцьовується. На етапі допиту від людини вимагали не тільки зізнатися самій, а й назвати спільників: розкриті змови начальство вітало значно більше, ніж покарання одинаків. Людина, звичайно, називала кого могла, і ніхто не має права її за це звинувачувати. Тож ми, простий свердловський чекіст, перевиконуємо план, тобто замість 10 тисяч ворогів народу у нас виходить 15, або навіть 20 тисяч.

Це добре – виконання плану означає премію. Але займатися самоврядністю не можна, тому ми посилаємо телеграму в політбюро: так мовляв і так, ворогів народу виявилося більше, чи можна збільшити ліміт? І з політбюро відповідають (багато з цих відповідей опубліковано): так, будь ласка, ще 500, 1 000, 3 000 лімітів, беріть, користуйтеся.

Сталін особисто олівцем поверх тексту пропонує збільшити ліміти ЩЕ БІЛЬШЕ.

«Перша категорія» - це розстріл, «друга» - табір.

Так коло замикається. На етапі слідства маховик терору розкручувався, засмоктуючи тисячі та десятки тисяч людей, які навіть на жодному оперативному обліку не перебували. Тут, як у великому фільмі «Зізнання» режисера Коста-Гавраса (до речі, теж про сталінські репресії) пекло знаходить свою логіку.

NB: політичний терор при Сталіні працював у різних форматах, ми тут розібрали власне політичні справи часів Великого терору, подібним чином працював терор і після війни, і під час колективізації. Але були ще кримінальні справи, що розглядав звичайний суд – а підґрунтя у них було політичне й ідеологічне; та ще багато різного.

*Буквально зараз дочитую книгу про взаємозв'язок ідеології та масових убивств, Maynard J.L. Ideology and Mass Killing. The Radicalized Security Politics and Deadly Atrocities (Oxford: OUP, 2022)

Софія Широгорова, telegra.ph