Чи є майбутнє у Євросоюзу на двох швидкостях розвитку?

Своє прагнення стати частиною об’єднаної Європи довели мільйони українців під час Революції Гідності, що стала своєрідним народним референдумом щодо Європейського вибору України та  її народу. Але три роки, що пройшли після революції, не дали відповіді на запитання, чи хоче бачити Європа Україну, ні в питанні реалізації Угоди про асоціацію України з ЄС (де немає і натяку на перспективи членства, але є реальність блокування її ратифікації Нідерландами), ні в питанні надання Україні безвізового режиму.

      Нині спостерігаємо лише скупі обіцянки та затягування вирішення наших європейських сподівань. Євроінтеграція всередині країни стала заговореним модним трендом нинішньої політичної еліти України без чіткої стратегії та надії на поступову реалізацію, без врахування новоявлених «хвороб» старої Європи, іммігрантської кризи та привиду «євроскептицизму», що вже давно «бродить» по нових країнах-членах ЄС. Досі немає відповіді на запитання: в яку Європу ми йдемо і хто наші партнери на цьому шляху?

      Сам ЄС переживає не найкращі часи єдності та спільності політики. Brexit, розширення впливу популістів та євроскептиків, наближення виборів у найвпливовіших державах унії заставляє сам Євросоюз задуматися про своє майбутнє.

      6 березня у Версалі найвпливовіші країни спільноти – Франція, Німеччина, Італія та Іспанія – започаткували дискусію про майбутнє ЄС з обговорення ідеї «Європи двох швидкостей». Держави-донори ЄС, зважаючи на небезпеку розпаду ЄС, ідуть на непопулярні кроки задля того, щоб урятувати хоча б якесь ядро ЄС, створюючи при цьому проблему дезінтеграції ЄС та очевидний поділ на «більше» та «менше» інтегровані країни. Європа матиме зони стрімкого розвитку та зони так званої периферії. З’явиться група країн, не згодних «чекати» на інших партерів по ЄС, які занурюються у проблеми відновлення національної ідентичності, заражені вірусом «євроскептицизму», та не погоджуються ділитися своїм суверенітетом заради руху вперед (при цьому не забуваючи отримувати від ЄС значні фінансові вливання в національні економіки). Теоретично запропонована ідея реформування ЄС не є такою вже й новою. Це фактично визнання факту існування Євросоюзу різних швидкостей, що спостерігають уже багато років у межах Єврозони чи країн  Шенгенського простору. Усе б нічого, але запропонована ініціатива «Європи двох швидкостей» у разі її ухвалення 25 березня на саміті в Римі залишає на периферії Європи найближчих наших сусідів: Польщу, Угорщину та Словаччину. Куди ж буде скеровано євроінтеграційний фокус Києва – у столиці Старої Європи, чи на регіональну співпрацю з нашими найближчими сусідами, зокрема Польщею, яка протягом тривалого часу позиціонує себе європейським адвокатом та лобістом України в Європі.

      Не акцентуючи значної уваги на значному похолоданні у стосунках з Польщею,  що значною мірою зумовило прагнення реваншу нашого східного сусіда на історичному фронті, проаналізуймо польське бачення стану справ нової конструкції Європи, оцінку влади РП (з найбільш євроскептичним урядом на чолі) місця та ролі Польщі в об’єднаній Європі. Польща, яка сама має великі проблеми з ЄС у питанні дотримання унійних процедур у галузі верховенства права, намагалася загравати та шантажувати ЄС напередодні зазначеного саміту в Італії щодо долі ЄС і результатами голосування за свого співгромадянина Д. Туска, який удруге, попри спротив Польщі всім 27 членам ЄС, очолив Європейську Раду.  Маючи окреме бачення лідера владної партії «ПіС» («Право і справедливість») на майбутнє Європи зі зміцнення ролі національних держав, Польща то була противником ідеї Європи різних швидкостей, то не заперечувала в цьому Ангелі Меркель під час її візиту до Варшави, то знову різко її критикувала. Прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло заявила: «Польща не допускатиме створення якихось елітарних клубів усередині Євросоюзу, що призводитиме до будівництва Європи кількох швидкостей і вестиме до її розбиття». У чому ж причина такої непослідовності польського уряду?

      Процедура ЄС із контролю дотримання верховенства права в Польщі й майбутнє ЄС теоретично не мають жодного зв’язку між собою, але не потрібно бути провидцем, щоб передбачити, що мало хто буде слухати голос країни, яка сама підриває правові підвалини ЄС. Так і сталося: незважаючи на шантаж та проведену інформаційну кампанію проти Дональда Туска, 09.03.2017 чинний голова Європейської Ради був переобраний на цю ж посаду терміном на 2,5 року. За його переобрання проголосували 27 з 28 глав держав й урядів країн-членів ЄС. Проти кандидатури Д.Туска проголосували лише представники Польщі.

      Не коментуючи польську позицію, яку ймовірно слід вважати упередженою в цьому питанні, зупинимося на оцінці цієї події західними медіа, які не скупилися на «компліменти» для Польщі. Видання «MünchnerMerkur» зазначає, що «результат голосування 27 до 1 є безумовним результатом щодо підтримки Туска. Це історичний ляпас. Тільки не для Польщі, а для людини, яка судила, що зможе зламати опір Європи. Дуже прикро, що справи мусили зайти так далеко. Але такий сигнал з числа учасників саміту був потрібним для відлякування потенційних шантажистів  Качинського». «TrierischerVolksfreund» говорить, що польський уряд своєю поведінкою найбільше нашкодив сам собі. При цьому акцентують, що навіть постійний опонент ЄС Віктор Орбан не був готовий піти тим самим особливим курсом, польський уряд урешті-решт залишився сам. «У колі своїх колег по ЄС глава польського уряду ще раз була здемаскована, викрита як маріонетка голови «ПіС» Ярослава Качинського», – зазначає видання.

      Спосіб, у який здійснювали дискредитаційну кампанію проти Д. Туска, багато говорить про те, як нині вибудовано владу в Польщі. Рішення щодо Туска ухвалював не уряд, а партія – політичний комітет «ПіС», який зобов’язав прем’єра Беату Шидло не підтримувати Д. Туска. А це вже дуже нагадує часи комуністичної Польщі. Про те, що в Польщі партія «ПіС» реалізовує владу в такий спосіб, було відомо з самого початку, тільки тепер ці механізми дуже яскраво продемонстрували європейському співтовариству. Заради особистих амбіцій інтереси держави не відіграють великої ролі.

За інформацією експертних середовищ Польщі, Д. Туск як голова ЄС заважав Качинському. Був незручним для «ПіС», фокусував на Польщі увагу ЄС.

      Качинський хотів мати в Польщі розв’язані руки, щоб ніхто не втручався в процес концентрації влади, підпорядкуванні владній партії судів, отримати лояльний Конституційний суд. ЄС скористався шансом чітко показати Качинському, що не приймає його загравань і шантажу ні у справі призначення голови Європейської Ради, ні в питанні порушення урядом «ПіС» фундаментальних цінностей: верховенства права, незалежності судової системи та ЗМІ. Гра Качинського не вдалася, тепер уникнути введення санкцій щодо Польщі та вирішити це питання на основі консенсусу з ЄС буде вкрай складно. Окрім того, принципову позицію щодо Польщі та цього питання займає заступник голови Єврокомісії Франс Тіммерманс (є одним з найімовірніших кандидатів заміни на посаді Жан-Клода Юнкера), який уже понад рік за допомогою процедури ЄС із моніторингу верховенства права намагається переконати «ПіС» піти хоча б на поступки в питанні статус-кво у сфері правосуддя.

      У цьому контексті залишається дискусійним питання, а для чого Польщі було потрібне це «дипломатичне самогубство», яку альтернативу уряд «ПіС» може запропонувати ЄС на шляху його реформування. Тут дуже символічним є проведення за ініціативи Варшави 07.03.2017 засідання голів парламентів країн Вишеградської групи. Звісно, як й у Версалі, там також обговорювали питання майбутнього ЄС, дискутували про можливий союз поляків, угорців, чехів і словаків. Треба погодитися з тим, що регіональне співробітництво є дуже важливим, але не потрібно перебільшувати роль Вишеграда у фокусі ухвалення рішень в ЄС. Напевно, з цим твердженням не погодиться Польща, яка зразу ж після провального для неї голосування за Туска, словами своєї голови уряду анонсувала, що власну пропозицію для саміту в Римі підготували й представники країн Вишеградської групи.

      Нині актуальною точкою дотику інтересів країн Вишеграда є проблеми міграційної політики, хоча є очевидним, що члени цього союзу по-різному дивляться на взаємини з тією ж Росією чи Україною, поглиблення європейської інтеграції тощо. Як показує практика, у відповідальні моменти внутрішньополітична риторика лідерів Вишеградських країн суттєво різниться із заявами у Брюсселі. Красномовним підтвердженням цього є відмова підтримати Польщу найбільшим її союзником – Угорщиною та вкотре показує крихкість цього утворення. Та й узагалі, чи погодиться Угорщина визнати роль Польщі як домінанта в Центрально-Східній Європі. Згідно з оцінками угорського видання «MagyarNemzet», «існують границі дружби», та

не в інтересах Угорщини було ангажуватися в безглузді протистояння, що, своєю чергою, поховало амбіції Польщі як лідера регіону.

У час, коли Європа і світ заново шукають ефективну модель свого співіснування, Польща дозволяє собі моделювати нові союзи на кшталт Міжмор’я чи народженої в часи Пілсудського концепції федерації держав Центральної і Східної Європи, не маючи для цього реальних політичних та економічних передумов. Шкода, але ні в одному, ні в іншому об’єднанні Польща України не бачить. Тішить лише, що переобраний головою Європейської Ради Д. Туск був і залишається прихильником Польщі в ЄС, близької до центру ухвалення рішень, прагне, щоб польська зовнішня політика мала найбільший вплив в Євросоюзі. І, як раніше, команда Дональда Туска намагається підтримувати сприятливу політику для України в питанні санкційної політики ЄС проти Росії, а це для нас вкрай важливо.