Як жертви Волині стали жертвами політиканів з Варшави

Градус напруги в польсько-українській «волинській» справі в останні тижні буквально зашкалює: з одного боку, польські посадовці з усіх сил демонструють рішучість і принциповість – мовляв, «не заспокоїмося, поки не вшануємо загиблих». З іншого – будь-які намагання України зрушити справу з мертвої точки наражаються на… спротив. То чого насправді прагне Варшава: вирішити проблему чи попросту втримувати фокус уваги польського суспільства на драстичній темі?

Заяви високих польських чиновників лунали одна поперед другої. Одним із найактивніших показав себе міністр оборони РП Владислав Косіняк-Камиш, який декілька разів на різних заходах наголосив, що Польща не має підтримувати вступ України до ЄС, допоки не буде вирішено питання Волинської трагедії. Що треба «поставити ультиматум», і взагалі – зробити «загальновизнаною і зрозумілою» в Європі та світі «правду» про Волинську трагедію.

Довкола цієї теми вирували пристрасті і під час візиту глави польського МЗС Сікорського до Києва, та поїздки його українського колеги Андрія Сибіги до Варшави. У підсумку, шеф української дипломатії пообіцяв зрушити справу вшанування загиблих на Волині.

Паралельно з’явилась інформація про те, що Український інститут національної пам’яті (УІНП)  наступного року у відповідь на запити громадян Польщі збирається розпочати роботи з пошуку й ексгумації останків поляків у Рівненській області. Здавалося би, справу зрушили з місця, але ніт…

У чому власне проблема?

У фокусі уваги опинилася історія Кароліни Романовської, президентки Товариства польсько-українського примирення, яка зверталася до президента Зеленського щодо ексгумації її родичів, загиблих під час подій на Волині в період ІІ світової. Саме її запит планує взяти в роботу наступного року УІНП.

Її звернення з’явилося не просто так: пані Романовська вирішила бодай приватною ініціативою розблокувати справу, що завмерла декілька років тому.

Останнім часом серед поляків культивується тема т. зв. українського «мораторію» на пошукові роботи й ексгумацію. І виникнула вона не на порожньому місці. Щоправда, польська сторона тут воліє не вдаватися в деталі. А вони якраз важливі, адже пояснюють одну з найбільших проблем у польсько-українських стосунках останнього часу.

Отже, розпочалося все після того, як у 2015 році вандали зруйнували декілька українських могил у Польщі. Ці могили досі не відновили, а польська сторона робить вигляд, що… цього не було. Але в цих чутливих питаннях взаємної історії та пошанування дуже важливим є саме паритетність заходів з обох боків.

Зважаючи на те, що численні звернення українців ігнорують, українська сторона на певний час фактично призупинила виконання польською стороною пошуково-ексгумаційних робіт на нашій території. Хоча де-юре жодного мораторію не існує, запевняє голова УІНП Антон Дробович.

Що більше – за його інформацією, лише з 2019 року польська сторона тричі отримувала дозволи на проведення пошукових робіт. Останній такий дозвіл на дослідження українськоа сторона надала після підписання меморандуму міністрів культури у 2022 році, а дослідження проведене у 2023 році на території колишнього села Пужники в Тернопільській області.

Але поляки воліють про ці кроки назустріч не згадувати. Натомість ця чутлива тема добре «заходить» через медіа, тому останнім часом чимало польських політиків полюбляє гучні заяви про історичну справедливість, порозуміння і «скасування мораторію» на ексгумацію. Найбільш екзальтовані та радикальні політики взагалі розповідають, буцім «польські кістки буквально розкидані полями та ровами Галичини і Волині», хоча жодних прикладів чи доказів цьому не наводять. Але у звичайних поляків такі заяви викликають цілком прогнозовану (на втіху нашим спільним кремлівським «друзям») реакцію та зміну ставлення до українців загалом.

У чому зацікавлені поляки?

Показовою є реакція польського Інституту національної пам’яті на звернення Кароліни Романовської. Вона у соцмережах оприлюднила лист від ІНП, в якому ініціативу щодо ексгумації її родичів одразу названо «приреченою на провал».

Пані Романовській повідомили, що від імені Польщі цим питанням опікується ІНП, тож усі звернення щодо таких робіт та ексгумації теж має здійснювати Інститут. Тоді як її приватну ініціативу можна вважати лише зверненням, а не офіційним запитом. Тож ані Володимир Зеленський, ані УІНП не можуть розглядати таке клопотання, оскільки воно має бути ініційоване виключно установою. Отже, заявка «від неуповноваженої організації до невідповідних інстанцій» «прирікає цю важливу ініціативу на провал».

І взагалі, «це буде аргументом для української сторони», що польська сторона не дотримується процедури – з натяком на те, що Київ обов’язково відмовить.

Хоча насправді – як уже повідомляли медіа – УІНП саме цю заявку обіцяє взяти на наступний рік у роботу та навіть закладає на це фінансування. А все тому, що… офіційних звернень до УІНП щодо ексгумації, за словами Антона Дробовича, не було. «Я так розумію, що польські громадяни втратили надію на свої профільні інституції й уже пишуть нам напряму», - припускає очільник УІНП.

Одностороння «війна за ексгумацію» триватиме?

Шанси на те, що питання ексгумації польських жертв Волинської трагедії вдасться невдовзі вирішити, надзвичайно малі. Схоже, що польські політики попросту не зацікавлені втрачати надзвичайно плідну тему для різних заяв, звинувачень та збурення свого електорату.

Так, очільник ІНП Польщі Кароль Навроцький назвав можливу ексгумацію за зверненнями приватних осіб «змінами у домовленостях, які українська сторона вносить без консультацій». Натомість він сподівається, що розглянуть і заяви від його інституту (яких, за словами Дробовича, не було) – щоб уже вони розпочали відповідні роботи на волинських теренах та «Східній Малопольщі» (так Галичину називали поляки у 1922-39 рр виключно з політичних міркувань).

«Це не про вшанування памʼяті за загиблими тут поляками, а про жаль за втраченим територіями, які так і не стали польськими», - прокоментував цю «шпильку» ексголова УІНП Володимир В’ятрович.

Отже, польська сторона відверто зацікавлена у продовженні штучної «Волинської кризи», і це демонструють своїми гучними заявами (без конкретики і конструктиву) різного роду високі чиновники – від очільника ІНП до міністра оборони.

І те, що досі ніхто з них детально не описав, які саме поступки Варшава очікує від Києва, може свідчити про те, що конкретних домовленостей, які наповнені реальним змістом, ніхто поки й не збирається переходити.

Насправді ж усе впиралося у невиконання саме польською стороною досягнутих раніше домовленостей на основі принципу «пробачаємо і просимо пробачення». І, як кажуть у неофіційних розмовах більш помірковані польські політики, допоки невиконання зобов’язань з польського боку буде виглядати як сильне рішення, то ніхто від нього відмовлятися не буде.

На світлині: пам'ятник жертвам Волинської трагедії, який відкривали президенти України та Польщі