Як лекції з історії змінюють світогляд військових

У часи великої війни ми все частіше переконуємося: на передовій важлива не лише зброя, а й слово. Особливо — слово, вкорінене в історію. Саме тому рівненський осередок ГО «Захист Держави» долучився до ініціативи проведення лекцій з історії України для мобілізованих військовослужбовців.

Історик Юрій Коняхін — викладач Рівненського фахового коледжу НУБіП України, читає ці лекції. Його розповіді не тільки розширюють кругозір, а й додають внутрішньої опори тим, хто щойно приєднався до лав ЗСУ. Ми поспілкувалися з Юрієм про його унікальний досвід, вплив лекцій на мобілізованих, виклики та особисту мотивацію.

— Пане Юрію, як ви почали працювати у цьому напрямку?

— На жаль, з 1991 року в нашій країні не було вибудовано чіткої державної ідеології. Усі наші сусіди підійшли до цього питання дуже серйозно, а ми досі намагаємося наздогнати цей «потяг». Наша ідеологія тримається на свідомих людях, але її потрібно доносити до широких мас, вибудовувати структуру. Адже сьогодні, в умовах війни, це питання стало особливо важливим.

 Я довго розмірковував, як саме можу бути корисним як історик. Спочатку були короткі виступи, невеликі лекції для добровольчих формувань. Згодом з’явилися ідеї від військових та громадських діячів, щоб історики працювали з мобілізованими. Це був не стільки виклик, скільки внутрішній обов’язок — бути поруч, говорити з людьми, які готуються йти на фронт, не лише про події минулого, а й про сенс, спадкоємність боротьби.

— Як реагують військовослужбовці на лекції з історії?

— По-різному. Дехто спершу налаштований скептично — мовляв, яка історія під час війни? Але вже за перші кілька хвилин змінюється атмосфера. Вони слухають уважно, ставлять запитання, сперечаються, згадують своїх дідів і прадідів. Багато хто вперше розуміє, що історія — це не лише дати й підручники, а прямий місток до сьогодення, до нашої боротьби.

— Чи пам’ятаєте якусь особливу реакцію або запитання, які вас вразили чи надихнули?

 Так, є кілька моментів, які не забуду. Один боєць після лекції про УПА підійшов і сказав: «Я вперше зрозумів, що ми — це продовження, не випадкові солдати, а частина боротьби, яка триває століттями». Інший запитав: «Чи були в нас перемоги, які давали людям надію в найтемніші часи?» І це запитання — не лише про історію, а й про надію, яку сьогодні надзвичайно важливо тримати.

— На вашу думку, чому знання історії важливе саме зараз, коли люди йдуть воювати?

— Бо війна — це не лише тактика й техніка. Це про ідентичність і ідеологію. Людина, яка знає, звідки походить, за що боролись її предки і яке місце її дії займають у великому ланцюгу подій, — сильніша. Її важче зламати. А ще — це спосіб дати сенс. Історія допомагає зрозуміти, що твої зусилля не марні, що вони мають глибоке коріння.

— Які теми ви найчастіше порушуєте у своїх виступах? Є щось, що мобілізовані сприймають особливо близько до серця?
— Я часто говорю про визвольні змагання ХХ століття — УНР, УПА, дисидентський рух. Також порушую тему радянської спадщини й того, як вона досі впливає на свідомість. Але найбільше відгукується тема гідності — у різних її проявах. Історії про звичайних людей, які не здавалися. Їх слухають з особливою увагою, бо вони — про них самих, тих, хто нині в камуфляжі.

— Чи маєте на меті через ці лекції передати не просто хронологію подій, а глибший сенс служіння й боротьби?

 Абсолютно. Хронологія — це лише кістяк. Мене цікавить внутрішній нерв історії: чому люди йшли на смерть, чому не зраджували, як тримались у безнадії. Моя мета — дати мобілізованим розуміння, що вони не самі. Що перед ними були інші — і після них будуть. Це не про героїзацію, а про спадкоємність і сенс нашої багатовікової боротьби як нації.

— Які виклики виникають під час такої роботи? Можливо, упередження, втома слухачів або обмеження в часі?

— Так, іноді трапляється упереджене ставлення. Тут я вже мушу включатися як психолог, бо люди переходять із цивільного життя у військове — і це не завжди просто. Інколи є втома — фізична і моральна. А ще — певне упередження щодо «гуманітарного», мовляв, це несуттєве на фоні підготовки до бою. Але коли вдається достукатись — ця стіна падає. І тоді починається справжня розмова.

— Що, на вашу думку, змінюється у світогляді мобілізованих після таких зустрічей?
 З’являється відчуття приналежності до чогось більшого. Люди інакше дивляться на свій шлях — не як на випадкову мобілізацію, а як на продовження історії боротьби. І ще — в багатьох з’являється цікавість: починають читати, ставити питання, думати про майбутнє. Це і є головне — повернути історії її живу силу.

— Як ви особисто переживаєте цей досвід — як історик і як громадянин?

—Це — важкий, але дуже важливий досвід. Як історик, я бачу, як знання перетворюється на дію. Як громадянин — відчуваю вдячність і відповідальність: за можливість бути поряд з тими, хто захищає. Це не лекція в аудиторії. Це зустріч із реальністю, яка змінює тебе.

— І насамкінець: що б ви сказали іншим викладачам, науковцям, які теж хотіли б бути корисними, але не знають, з чого почати?

— Почніть із розмови. Із простого бажання бути поруч. Зверніться у свій територіальний центр комплектування, волонтерські штаби, на полігони — скажіть, що готові читати лекції, говорити з людьми, пояснювати складне простими словами. Ваш досвід і знання потрібні. Зараз час, коли наука не має бути осторонь. Бо кожне слово, сказане у правильному місці, може стати бронею.

— Дякуємо за розмову!