Волинь-43: пам'ять і політичні маніпуляції

До 81-их роковин «кривавої неділі» на Волині у видавництві Анджея Заброварного вийшла книжка есеїв «Від Люблінської унії до Волинської різні. Чотири нариси польсько-української історії». З її автором, професором Львівського національного університету ім. Іван Франка, професором Варшавського університету, доктором історичних наук Богданом Гудем (на фото праворуч) поспілкувався журналіст Костянтин Чавага (ліворуч на фото) із видання Kurier Galicyjski. Нижче подаємо переклад із польської.

- Ви – український історик. Чому свій наступний твір написали польською?

– Якби я був на місці Івана Франка, я б однозначно відповів: бо можу. Я – не він, на жаль. Серйозно, вважаю, що маю обов’язок знайомити братів-поляків із точкою зору української історіографії, вказуючи на помилки та недоліки польської історіографії, які стосуються польсько-українських відносин. «Польсько-українськими» темами я займаюся вже понад двадцять років і думаю, що моя остання книга «Від Люблінської унії до Волинської різні» буде своєрідним підсумком моїх планів представити полякам свою точку зору, погляд на найважливіші періоди наших відносин, де у нас є і співпраця, і «важке братерство», і водночас конфлікт.

- Чому, незважаючи на багаторічні історичні дослідження, міжнародні наукові конференції, різноманітні проєкти за участю української та польської влади на найвищому рівні, ми досі відчуваємо брак знань про трагічні події на Волині? Йдеться про брак правди з обидвох боків. У кожного – своя правда, хоча правда має бути одна.

- В Україні, на жаль, завжди бракує коштів, щоби перекласти мої книжки з польської на українську і зробити їх доступними для рідного читача. Тому помітний брак елементарних знань про Волинь-43. Ви також знаєте мою монографію 2018 року «Українці та поляки в Наддніпрянщині, Волині і Східній Галичині в ХІХ-му – першій половині ХХ-го ст.». У ній – декілька сотень сторінок і, звичайно, не кожен прочитає таку книгу. Тому я написав відносно доступну пересічному читачеві книгу, що містить чотири нариси: про Люблінську унію, польсько-українські відносини на Правобережжі в ХІХ ст., обставини підписання Варшавської угоди та наслідки цього договору, і, нарешті, найскладніша тема – волинська різня.

Відправною точкою нинішньої історичної подорожі стала Люблінська унія, укладена понад 450 років тому, яка останніми роками знову набула актуальності. Це явище має не лише наукове, а й політичне значення, яке особливо визначається формуванням нових інтеграційних структур у Центрально-Східній Європі, насамперед т. зв. «Люблінський трикутник». У цьому контексті мені було важливо показати «світло і тінь» згаданої події, зокрема трактування її як «історичними фундаменталістами», так і критиками та скептиками. На мою думку, це має сприяти формуванню критичного й об’єктивного погляду на Люблінську унію, особливо з польського боку. Водночас це має сприяти очищенню історичної свідомості українців від стереотипів мислення радянського періоду, коли унійний акт 1569 р. оцінювався лише як «пограбування українських земель польськими феодалами», що посилило соціальне, національне та релігійне гноблення корінного – руського населення.

На відміну від Люблінської унії, проблема витоків кривавих подій 1943 р. на Волині, також викладена в цій праці, мені як авторові значно ближча, оскільки я її аналізував у декількох монографіях. Однак у результаті зустрічей з польськими колегами-істориками, а також із пересічними поляками я часто помічав їх нерозуміння того, що сприяло жахливим розправам над мирним населенням Волині у 1940-х роках. Проте вони стосувалися не тільки поляків...

- Українські історики зазвичай уникають терміну «Волинська різня», а професор вводить термін «Волинська різня».

- Цей термін я запозичив у Павла Богдановича – поляка із Гданська, який багато років займається цією темою. За його словами, розправи були обопільними. Гадаю, він правий. Український історик Іван Лисяк -Ридницький також вважав, що дикість була з обох боків. Як читаємо у звіті до Лондона делегата окружної урядової делегації на Волинь Казимира Банаха, до нього прийшов інтелігент із Ковеля і просив викреслити зі списку учасників партизанського загону чотирьох його родичів. «Чому – Запитав він. – Бо вони йшли воювати за вільну Польщу, а не вбивати, палити і грабувати». Тож подібні речі відбувалися з обидвох боків.

- Якщо використовувати термін «волинська різня», то тут можна згадати і Голгофу неоунівців на Волині, коли українці різали своїх сусідів-українців і палили православні храми. Польські дослідники зрідка висвітлюють цю тему, а в Україні взагалі не знаємо про ці криваві події.

- Це складне питання, тому що ви знаєте, що Волинь була проросійською територією і те, що там відбувалося, навряд чи можна назвати як одержимість націоналістичною ідеологією. Ненависть до Польщі та поляків там пропагувала за часів російської імперії російська православна церква, «чорна сотня» тощо. Уніати були «ворожим елементом» для місцевого православного населення. Тут уже йшлося не про національність, а про віросповідання. А релігійні війни, як відомо, - страшна річ. У цій ситуації, згідно з польською змовою, Православна церква на Волині (хоча формально засуджувала вбивства беззахисного польського населення) була не на висоті, а ще гірше – не виконувала пацифікаційної ролі. Коли я зараз чую звинувачення у бік митрополита Шептицького, що він чогось не зробив, що він допустив цю бійню на Волині, як то кажуть, у мене завмирає серце. Шептицький не мав достатнього впливу на Волині, щоби зупинити цю розправу. Греко-католицький ієрарх зробив те, що міг. Більш того, ставлення українських націоналістів до Шептицького було далеко не добрим, якщо не ворожим. Тож які впливи міг мати Шептицький на православну Волинь?

- А хто тоді міг зупинити вбивства на Волині?

- Ніхто. У звітах польського підпілля читаю: запанувала анархія і нема сили, яка могла би контролювати ситуацію. Єдиною організацією, яка засудила ці вбивства, був Волинський український комітет, тобто інтелігенція, але вони не мали впливу. Так само «бульбівці» та бандерівці, совєти та німці лише намагалися спекатися відповідальності. Якоїсь конкретної групи, читаємо в документах Урядової делегації краю, не було, навіть бандерівці не могли її контролювати. Анархія. Волинь, не розорана українською політичною роботою, завжди була схильна до анархії – читаємо далі. А якщо озирнутися назад, то ця анархія мала місце вже під час Української революції – волинські селяни нападали і грабували табори армії УНР, а згодом разом із більшовиками воювали проти польських військ під час «Київської експедиції» Пілсудського та Петлюри.

- «Пожежа»?

- Так! Зофія Косак-Щуцька в «Пожежі» влучно описала менталітет волинського селянина, який пам’ятає про кривди, а потім страшно і криваво мститься за них. І, власне, це теж треба брати до уваги.

- Як очистити історичну свідомість від негативних сімейних стереотипів? Інколи дуже боляче як для поляків, так і для українців.

- Ну, це важко. Це залежить від родини, в якій росте людина. Мене виховували в родині, в якій з боку батька також були жертви цих братовбивчих боїв після закінчення Другої світової війни. Двоє людей із родини мого батька померли під час повернення з каторжних робіт у Вроцлаві. Їх убили біля свого села за те, що вони були українцями, і точно за те, що мали зі собою якісь валізи. Але мій батько ніколи не мав зла ні на Польщу, ні на поляків. Він сказав, що це був такий час, і на що він може зараз скаржитися? І завжди з великою симпатією ставився до Польщі, до поляків. Я був вихований у цьому дусі, і саме в цьому дусі я пишу свої книги, намагаючись показати цю правду, яка є просто цікавою.

- Чому після стількох років польсько-українські відносини не врегульовані належним чином?

- Звичайно, тому що кожна сторона намагається використати старі історії у власних інтересах. Передовсім політичні інтереси. Як відомо, цю тему завжди зачіпають перед виборами (особливо в Польщі). Звичайно, вбивство залишається вбивством. Убита людина є жертвою, і про це треба пам'ятати. Але наступні ювілеї, наступні вибори, і ці теми знову з’являються, і завжди говорять про забутий злочин, про невшанований злочин тощо. Особливо, коли йдеться про будівництво ще одного пам’ятника жертвам цих масових убивств. Хоча знаєте, скільки пам’ятників Св. Івана Павла ІІ стоїть по всій Польщі, і чи зробили вони пересічного громадянина кращим? Так буде і з цими пам’ятниками волинським убивствам.

- На міжособистісному рівні немає конфліктів між поляками q українцями, між Польщею та Україною.

- Найчастіше так, тому що люди, зустрічаючись, дивляться один одному в очі та бачать нормальну людину. А з іншого боку, чоловік на прізвище Чейровський починає говорити, що кожен українець є ґвалтівником та вбивцею. Але хтось до нього прислухається, і, зважаючи на теперішній час, ми розуміємо, що людина, яка ховається в Інтернеті під ніком, може писати там жахливі речі, бо може залишитися безкарною. І тоді вивільняються емоції, які живуть десь у ньому всередині, і чомусь він не може сказати це віч-на-віч, хіба що в групі, наприклад, фанатів, таких же людей, як він.

Тому цей конфлікт не так помітний у міжособистісних стосунках. Проте преса, особливо історичні журнали, політики та телебачення використовують цю тему для залучення читачів/глядачів. Коли зустрічаєш якусь людину, наприклад, історика (не називатиму його ім’я), він здається нормальною, розумною людиною. Проте з екрана телевізора він говорить те, за що мені було би соромно. І він це робить. Чому? Напевно тому, що це у тренді.

- Проблема ексгумації останків польських жертв досі актуальна. Ще рік тому здавалося, що нарешті буде дозвіл української влади. На жаль...

- Для такого потрібні двоє. Я вважаю, що тут потрібна щоденна робота над цією темою. Я вже неодноразово повторював, що ексгумація потрібна, і потрібні братські могили, щоби жертви того, що сталося у 1943-44 роках, були гідно, по-християнськи, поховані, і на цих могилах молилися. Чому цього не сталося, ви точно повинні запитати у тих, хто там нагорі. Я не думаю, що є повне розуміння того, наскільки це важливо для польської сторони. Але коли я читаю те, що пишуть у польській пресі, наприклад про історію в Пужниках на Тернопільщині, де знайшли останки жертв нібито вбивства 1945 року, й одразу з’явилася інформація про декілька черепів, кісток, і т. д. А зараз про це – повна тиша. І якщо до того часу це не було оприлюднено, то, ймовірно, є якісь проблеми з цими знайденими останками. Може, їх кількість? Я не знаю, що це за проблеми, але, на мою думку, для досягнення згоди потрібна співпраця двох інститутів національної пам’яті. У мене таке враження, що особливо з українського боку в Інституті національної пам’яті нічого не відбувається в цьому напрямку. Це питання має бути адресоване не мені, а тим, хто при владі в обох країнах.

- Чи дозвіл на ексгумацію поставить крапку в цьому напруженні в польсько-українських відносинах?

- На мою думку, ні. Ви розумієте, що завжди знайдуться люди, зацікавлені в експлуатації цієї теми, про що ми вже говорили. Як нещодавно написав у Twitter Адам Еберхард (Adam Eberhard, - лат.) із Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету, тих, хто асоціює Україну лише з Волинню та волинськими жертвами, не задовільнять жодні вибачення, а отже, й ексгумації. Їм потрібна ця тема, щоби піднімати її за кожної «сприятливої» нагоди. Але ексгумація потрібна насамперед Україні, щоби дізнатися і пояснити масштаби того, що сталося. Різну кількість жертв Волині і Східної Галичини ще уточнюють. Нещодавно відомий прем’єр Лєшек Міллер сказав, що 150 тисяч лежать на волинських полях, луках тощо. Це може тривати вічно. Так само, як колись сказав відомий професор Едвард Прус про півмільйона поляків, убитих на Волині, а з них перед Другою світовою війною на Волині проживало лише 360 тисяч, а багато втекло з Волині. Поки немає ясності, ми можемо лише припускати. Тому необхідна ексгумація. Єдине, що потрібно пам’ятати, це те, що, по-перше, у нас війна. Як колись пояснив мій добрий друг зі Сполучених Штатів Марек Скулімовський, президент Фундації Костюшка, якого ви також знаєте, у воєнний час це важка справа. Бо поки тривають бойові дії, офіційні поїздки в Україну з Польщі фактично заборонені. Це перше.

По-друге, польська сторона часто не знає, що ексгумацію тут можуть проводити лише українські структури, з якими має бути підписана відповідна угода, звісно, за участю польської сторони. Але скільки в Україні структур чи організацій, які проводять ексгумаційні роботи? Всього дві-три. Це розтягнеться на десятиліття. Але важливо, щоби була якась заява з цього приводу від українського уряду чи Офісу Президента, щоби процес розпочався. Тоді домовитися між двома сторонами може стати легше. Але для цього потрібна робота, наполеглива праця, щоденна, спільна робота на висоті.

І політикам важливо відійти від теми. Коли я подивився відео з Лешеком Міллером, то зрозумів, чого він хотів досягнути. Про що він говорить? – Збільшити кількість виборців певної партії на наступних виборах. Але навіщо базувати свій вибір на крові!? Я цього не розумію. Потрібно активізувати діалог професійних істориків. Ще 2013 року під час дискусії на Форумі польсько-українського партнерства я запропонував: сядьмо за «круглий стіл», документ за документом, і поговоримо. Один поважний польський історик відповів: «Навіщо?» Адже у нас є структури, які цим займаються, і ви можете змінити щось у своїх структурах, по-своєму. Але будувати різноманітні антинаукові споруди – осуд. Бо коли, наприклад, кожного разу пишуть, що поляків у Парослі вбили перші сотні УПА Довбешки-Коробки, тобто бандерівці, посилаючись на спогади нецікавої особи, тобто єврейки, яка переховувалася на цій території, і хто, однак, чітко пише, що це було зроблено «бульбівцями», тож як це розуміти? Але польське суспільство черпає свої знання з численних інтерв’ю професора, який це стверджує, і вважає, що це зробили бандерівці. Проте у звітах польського підпілля та у спогадах Зофії Ґжесякової читаємо, що це робили «бульбівці». Це сталося в місцевостях, де вплив Бульби був дуже сильним, у Сарненському районі, де більшовицький вплив був найсильнішим перед війною. Це дає поживу для роздумів. Тим паче, що, згідно з останніми дослідженнями волинських істориків, Бульба, ймовірно, був агентом НКВД. Знайшли листи відомого чекіста Сєрова, який після арешту Бульби 1940 року писав, що його потрібно завербувати і, якщо він погодиться, звільнити. Якщо це було так, то ми маємо явний слід радянського інспірування. Цікаво, що в оточенні Бульби його називали не «батьком», не «отаманом», а «нашим найвищим начальником». Навіть у 1943 році тхне «Волинською губернію», хоча вона припинила своє існування значно раніше. Додаймо до цього напад на Порицьк та вбивство двохсот поляків у костелі. Хто командував? Василь Левочко, старшина УПА, який через рік з’явився в цьому містечку в формі сотника прикордонної застави НКВД. Через рік був убитий УПА біля Грубешова як зрадник і агент НКВД. І цих агентів було так багато, що в 1944 році у звітах Армії Крайової ми читаємо, що в березні Кременецька УПА розпалася – її прорадянська частина пішла на схід, а решта – на захід. Окрім того, у присутності головного редактора «Gazeta Polska» Томаша Сакєвича Кшиштоф Яблонька з музею Пілсудського розповів мені, що в 1943 році члени теперішнього Товариства Кшеменця у Варшаві були свідками таємних зустрічей членів НКВД із представниками так званої УПА. Тож радянський слід у волинських розправах дуже сильний, і це також підтверджують німецькі документи, де йдеться про те, що деякі відділи УПА навіть не підозрюють, що ними керують з Москви.

- У той час на Волині діяло багато радянських партизанських загонів.

- Власне так! Але чому? Вона там нічого не робила і лише пасивно спостерігала за українсько-польськими розправами? Як пишуть деякі польські історики, совєти не були зацікавлені. Навпаки! Я знайшов фрагмент звіту Армії Крайової (серпень 1943 р.), де йдеться про те, що у волинських розправах найбільше були зацікавлені радянські війська. Чому? – Не буде поляків – не буде питання кордону - 1 вересня 1939 року. Що це за польська територія, якщо тут немає поляків?! До відома, конфлікт за «територію і кордон» між Кремлем і польським урядом в екзилі почався в лютому 1943 року. Саме тоді бульбівці скоїли вбивство в Парослі. Швидше за все, це міг бути наказ «зверху».

- Чи продовжить професор дослідження витоків Волині 43?

- На цьому хочу поставити крапку. Мабуть, над цією книгою я працював останні двадцять років. Я написав ці чотири есе, а тепер я зосереджуся на просуванні того, що я представив у цих есе. Додам, що коли я пишу про польсько-українські відносини та викладаю точку зору української сторони, то спираюся майже виключно на польські дослідження та джерела, щоб мене не звинуватили в українському націоналізмі. Мені набридла ця постійна «боротьба з вітряками» (польськими істориками, які уникають предметного обговорення моїх аргументів), тому хотів би наголосити. Що далі? Життя покаже. Може, я повернусь до джерел? Своє дослідження польсько-українських стосунків я розпочав із «важкого братерства», але далі життя змусило мене написати широкий вступ до цієї теми. Я шукав відповідь на запитання, чому Петлюра та Пілсудський зазнали невдачі у 1920 році? І виявилося, що те, що сталося, має глибоке історичне коріння. І те, що сталося на Волині, також має глибоке історичне коріння. Бо селяни теж мають довгу історичну пам’ять. Не так давно у Львові ми відзначали річницю смерті Яцека Куроня та слухали його заповіт, записаний на відео. Він сказав, що забуття немає. Він згадав, як у 1944-45 роках був на Підкарпатті і чув там, як сто років тому (у 1846 році під час галицького пограбування) селяни різали чоловіка. Поклали його між дошками і різали пилкою. Тому що той був «хорошим». Так само у 1970-х роках дослідник Швейка Антоні Крох зустрівся з народним скульптором Владиславом Чайцем, який скаржився, що від народної традиції мало залишилося. Тільки він там ще щось робить і пам'ятають Якуба Шелу!!! Пам'ять про насильство і помсту дуже глибоко вкоренилася і стала «народною традицією». І Куронь говорив про те, скільки ненависті має бути зосереджено з обох сторін конфлікту, щоб відбувалися такі жахливі речі. Так було і на Волині в 1943 році.

- Ви є професором в університетах України та Польщі, у Львові та Варшаві. Як молодь і студенти сприймають події, про які ми говоримо?

- Раніше, як на мене, був більший інтерес до цієї теми серед молоді. Хоча вони не дуже хотіли про це говорити. Пригадую, коли мій студент приїхав з Польщі, він, мабуть, був там по науковому обміну, і він мені сказав: «Я був у Польщі. Я зустрів крутих молодих людей». - І що? - Я запитав. «Вони запросили мене на пиво. Сказали: приходьте, давайте вип’ємо пива і точно не будемо обговорювати Волинь». Підводячи підсумок, молоді люди, мабуть, мають різні інтереси та погляди. Міністр Марек Сівєц з оточення президента Квасьнєвського якось влучно сказав: якщо замість того, щоб шукати спільне місце в Європі та світі, ми безкінечно витрачаємо час на пояснення, хто першим почав, хто більш винен, хто пролив більше крові, наші діти і внуки нас не пробачать. Тому що ми втратимо час.

P.S. Щоправда, результати Конфедерації на виборах до Європарламенту – а за це здебільшого проголосувала польська молодь – свідчать про зовсім інше... Хотілося би бути оптимістом, але час покаже!

Дякую за розмову.