Вибіркова історія: шлях в нікуди

АНАЛІТИКА 07.07.2017 Коментарі 0

Минає рік, як наш "стратегічний партнер та адвокат" одноголосним голосуванням  прийняв резолюцію Сейму щодо визнання геноцидом подій Волинської трагедії.

          Що вразило тоді – при обговоренні проекту резолюції звучали одинокі адекватні голоси опозиції щодо ролі УПА у свідомості українців як сили що боролася за  незалежну державу, а не з польським мирним населенням; України як форпосту безпеки для Європи, і в першу чергу для Польщі. На жаль, цей голос розуму десь розвіявся у парламенті Польщі.  Проти голосів НЕ БУЛО.

      Внесення в сучасні українсько-польські реалії терміну «геноцид», по відношенню до дійсно трагічних сторінок нашого минулого, нікого не збентежило  відсутністю обґрунтувань міжнародних правових інституцій, усе було віддане на відкуп рішенням так званих прокурорів польського Інституту національної пам’яті, який при нинішньому керівнику став рупором історичної пропаганди Польщі.Сумно визнавати, що усе робилось з позиції сили та зверхності – «ми ж вам допомагаємо…».  Видавалось, що окремі серйозні мужчини у краватках взагалі не бажають бачити на карті Незалежної України такого проблемного східного сусіда, із своїми (як виявилось «не узгодженими») героями та економічними проблемами.

        Що вражає рік по тому? Історична пам'ять знову служить не примиренню, а розв’язуванню ворожнечі, взаємним звинуваченням. Не було жодних спроб аналізу. Чому ж так сталося? Що призвело до того, щоб сусіди, які століттями жили поруч, жорстоко вбивали один одного? Очевидно, добрий сусід не мордує сусіда. Роки панщини, утисків віри, мови, безземелля спонукали миролюбних українських селян взяти у руки зброю? Чи відійшло у забуття, хто на селі був поміщиком, де навчалися українські діти, спалені православні храми? Україна не розглядалася як держава у міжвоєнний період. Для багатьох «добрих сусідів» вона як тимчасове явище і сьогодні. Але головне – відійшло у забуття, як третя сила завжди користувалася цими конфліктами…

І знову рік по тому як Волинська трагедія на рівні закону стала в Польщі геноцидом, на четвертому році боротьби України із гібридною агресією свого східного сусіда, з боку західного сусіда звучать слова не з плакатів проплачених російських маріонеток, не з шпальт безлічі проплачених видань. Як вирок польській дипломатії звучать слова її очільника  -  міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського – «з Бандерою ви до Європи не увійдете…». При цьому, він лише вчергове декларує слова свого «шефа» - Ярослава Качинського, який також пов’язував  євроінтеграційні прагнення України з Степаном Бандерою та потребою перегляду українською стороною бачення спільного історичного минулого.

Ярослав Качинський фото REUTERS  

Безумовно, для кожного українця 11 липня 1943 року ТРАГЕДІЯ! Трагедія мирного польського населення! Трагедія, яка не повинна повторитись  у цивілізованому світі! НІКОЛИ - між братніми народами.

         Однак, у цивілізованому світі, у центрі Європи знову йде війна, війна з підступним ворогом, який уже не раз в минулому розігрував карту польсько-українського етнічного протистояння, забезпечивши своє домінування в регіоні на століття. Українські воїни, серед яких і багато етнічних поляків, боронять не тільки східні рубежі України, а й усієї Європи, передусім Польщі. 

         У сучасній  українській історії з днем 11 липня пов’язані інші драматичні події, коли 11 липня 2014 року біля селища Зеленопілля Луганської області відбувся ракетний обстріл угрупування ЗСУ та прикордонників з території Росії. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти Збройних сил України. Пізніше таких фактів буде ще багато, але це був кривавий початок. Внаслідок обстрілу загинуло 6 прикордонників, серед них генерал-майор (посмертно) Ігор Момот, і 30 військовослужбовців ЗСУ.

фото: результати кривавого злочину Кремля під Зеленопіллям

       Про це ми зараз повинні пам’ятати і говорити, саме з цим українцям слід йти на зустріч з європейськими політиками, і показувати їм, що не в Бандері чи Шухевичі зараз питання. На порозі «ситої та вічно стурбованої» Європи і в мріях теперішніх польських керівників величної «від моря до моря» Польщі стоїть набагато більша загроза. Не примарна, не історична, а реальна, жорстока, підступна та вкрай непередбачувана!

І навіть, якщо пан Ващиковський робить такі заяви задля збереження власної посади, чи щоб просто догодити своєму босу – пану Качинському, то невже в польській політиці немає розуміння того, що в розпал гібридної війни ці слова стали черговою порцією хмизу, підкинутого у багаття, що розпалене кремлівськими карликами та їх приспішниками?

       Невже так важливі для «Права і справедливість» ті кілька відсотків голосів доволі дивних польських націоналістів, які перед приїздом Д.Трампа в чергове вивішували плакати «Ні війні з Росією»?

фото: www.facebook.com/prihodkoevgeniy/posts/1397168663701471

       Навіщо правлячій партії Польщі плекати у себе під боком формування фактично бойових підрозділів «Національно-радикального табору», для чого ідеалізувати «Проклятих солдат», дії окремих персонажів, з яких були в минулому визнані злочинами самими ж поляками?

фото: www.facebook.com/osrodek.monitorowania

Саме тому, у цей складний відрізок історії всі, хто усвідомлює, що будь-яка суперечка між країнами ЄС та Україною вигідна виключно Росії, повинні докладати максимальних зусиль для їх нівелювання навіть на етапі потенційної ймовірності виникнення.

        Адже очевидно, що в ХХІ столітті не час для ультиматумів, які мимоволі викликають алюзії із 1938 роком. Напередодні ІІ світової війни та перед черговим розділом Польщі, тодішня польська влада, ймовірно також загравшись у велокодержавність, користуючись підтримкою Німеччини, почергово виставляла ультиматуми…

       То Чехословаччині, коли замість того, щоб виступити єдиним фронтом із нею проти Гітлера, скориставшись скрутою чехів, захопила частину Тешинської області. Нагадаємо, що 1 жовтня 1938 року так зване Заолжя було анексовано Польщею. Польська Армія під командуванням генерала Владислава Бортновського захопила область площею 801.5 км² з населенням 227 399 осіб. До цього, опівдні 30 вересня 1938 року, Польща звернулася до Чехословаччини з ультиматумом. Вона вимагала негайної евакуації чехословацьких військ і поліції, і надавала Празі час до полудня наступного дня. Чехи поступились… Цей факт поширив на Польщу відповідальність за те, що вона є спільником Німеччини — звинувачення, щодо якого Варшаві до цього часу важко знайти алібі.

       То Литві, яка під тиском  озброєних інцидентів на кордоні із Польщею в 1938 була змушена погодитись на відновлення дипломатичних стосунків, чим фактично визнала факт включення Віленського краю до складу Польської республіки. Принагідно зауважимо, що ця територію опинилась у складі Польщі також у досить специфічний спосіб. Під тиском Ліги Націй  в останніх числах вересня 1920 почалися польсько-литовські переговори. 7 жовтня було підписано договір, котрий розмежував польську і литовську зони. Відповідно до договору, Вільно (теперішній Вільнюс) та території, що до нього прилягали, опинялися на литовському боці демаркаційної лінії. Договір мав набути сили 10 жовтня 1920 року. Однак, за два дні до набрання чинності Сувальським договором за негласним розпорядженням Юзефа Пілсудського польські частини під командуванням генерала Люціана Желіговського, імітуючи непідкорення верховному командуванню, почали наступ і зайняли Вільно (9 жовтня) та Віленський край. Чим не гібридний формат, чим не зелені чоловічки? Кілька років потому, Сейм Польщі 20 лютого 1922 року більшістю голосів прийняв резолюцію про включення Віленського краю до складу Польської республіки. 22 березня 1922 року Установчий сейм у Варшаві прийняв Акт возз'єднання Віленського краю з Польською Республікою, а в квітні 1922 Віленський край увійшов до складу Польщі.

     Як бачимо, в обох випадках Польща використала міжнародну кризу для вирішення власних територіальних інтересів. Але чим закінчились ігри тодішніх керманичів Польщі у «великодержавність» та «дружбу з диктаторами» чітко показали вчені Інституту національної пам'яті  Польщі. За останніми даними польських дослідників, кількість польських громадян польської, єврейської, білоруської, литовської, чеської та інших національностей, які загинули з 1939 по 1945 роки, становить від 5,6 до 5,8 мільйонів, 150 тисяч з яких загинули від рук військовослужбовців радянських військ або каральних органів. А до 1989 року Польща залишалась оплотом соціалізму та васалом СРСР, з загрозами голоду, бунтами, повстаннями та військовими положеннями.

То чому зараз, в епоху глобального інформаційного розвитку та кіберзагроз, гібридних воєн та  заморожених конфліктів, які підживлюються з Кремля, здавалось би європейські політики (далеко ж не перший рік наші сусіди члени ЄС та НАТО) із сусідньої Польщі йдуть по тим самим стежкам, які привели їх попередників до мільйонних втрат та васальної залежності від Кремля?

Невже немає в дружній Польщі політиків, управлінців, дипломатів які є достатньо геополітично зрілими, щоб побачити той зв'язок, який на даний час нерозривно поєднує безпеку України та безпеку Польщі?

ВІРИМО ЩО, Є…

​​​​​​Аналітична група Інформаційного агентства  
«ГО «ЗАХІДНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФРОНТ»
ілюстративне фото з kulturasladamihistorii.blog.pl

Відгуки

Немає відгуків.

Залишити коментар

Оцінити
Відправити

Copyright © 2017 by ZahidFront. Powered by BDS-studio.com