Українці, ви не одні! - історія латвійського журналіста, який допомагає Україні

Війна в Україні — це глибока трагедія, що зачепила не лише українців, а й людей з усього світу, які не можуть залишатися осторонь. Для латвійського журналіста Гайтіса Грутупса, що працює в газеті та новинному порталі «Земгалес Зіняс», волонтерство стало життєвою місією, внутрішнім покликом боротися за справедливість і підтримувати тих, хто стоїть на передовій. Він не лише допомагає евакуювати поранених, а й через свої тексти прагне розповісти Латвії та світові про справжню мужність, біль і силу українців. Ця інтерв’ю — про співчуття, солідарність і незламний дух, який надихає діяти і вірити у перемогу.

– Що для вас особисто означає допомагати Україні під час війни?

– Для мене це передовсім внутрішній поклик. Це мій спосіб висловити солідарність з Україною, яка сьогодні бореться не лише за себе, а й за весь цивілізований світ.

Війна в Україні — це не локальний конфлікт. Це загроза для всієї Європи, у тому числі для Латвії, для цінностей, які ми поділяємо.

Коли я в Україні, то відчуваю, що роблю щось реальне й важливе. Це мій спосіб відповісти на зло не мовчанням, а конкретною дією.

– Як волонтерський досвід вплинув на ваше сприйняття України та українців?

– Цей досвід точно змінив мене. Раніше я стежив за подіями в Україні з новин, мав загальне уявлення. Але коли почав волонтерити, то побачив країну, яка тримається завдяки звичайним людям-патріотам.

Мене вразила здатність українців гуртуватися і підтримувати одне одного. Тут багато хто допомагає не тому, що має час чи ресурси, а тому, що не може не допомагати. На мою думку, це справжній патріотизм.

Я бачив, як працюють волонтери, як мало не з нуля реалізовують волонтерські ініціативи.  Це дуже вразило: відповідальність і взаємопідтримка.

– Який момент війни став для вас переломним і змусив діяти?

– У лютому 2022 року я був глибоко вражений і натхненний тим, як Україна чинить спротив і перемагає це страшне зло, яке виходить із росії. Це був справжній прояв сили та гідності.

– Як ваше найближче оточення ставиться до вашої волонтерської діяльності? Чи відчуваєте підтримку?

— Безумовно! Мене підтримують і дружина, і діти. Те саме й на роботі: мені надали відпустку, чудово розуміючи, чим я займаюся. Колеги знають, що я обов’язково поділюся враженнями з України, і чекають на публікації як у газеті, так і на новинному порталі, де я працюю.

– З якими труднощами ви найчастіше стикаєтесь під час поїздок в Україну?

— Фізичних труднощів —  жодних. Найбільший виклик — мовний бар’єр. Я не володію українською, а стільки всього хочеться зрозуміти глибше… Без мови це, на жаль, неможливо.

Ще один важкий аспект — психологічний. Коли наближаєшся до того зла, яке доводиться переживати українцям, змінюється світосприйняття. Життя стає сумнішим, з’являється гірка свідомість того, наскільки вразливим є людське життя.

– Розкажіть про свою останню волонтерську поїздку в Україну.

— Це був місяць волонтерської роботи з евакуації поранених військових у серпні–вересні цього року. Звісно, ЗСУ мають власну систему медичної евакуації, але в ній також є простір для волонтерської допомоги. Таку роботу виконують, зокрема, Червоний Хрест України та інші громадські організації. Серед них — і латвійський фонд Ganta, який реалізує в Україні медичний волонтерський проєкт. У фонду є дві спеціальні машини швидкої допомоги, за кермом і в ролі санітарів — волонтери з Латвії, які змінюються по черзі за певний час. Наше завдання — перевозити поранених із пунктів стабілізації, що поблизу лінії бойових зіткнень, до лікарень, скажімо у Дніпрі. Це щоденна, кропітка, але надзвичайно важлива робота.

– Що вас найбільше вражає в українцях, яких ви зустрічаєте на своєму шляху? Яке ваше найсильніше враження про Україну та українців?

– Не можу виокремити якесь одне найсильніше враження — їх було багато, кожне по-своєму емоційне. Наприклад, цього року я разом зі своєю старшою донькою повертався з України додому. Ми брали участь у Twitter-конвої №175 — це коли волонтери переганяють автівки з Риги до Львова для потреб фронту. Ми були втомлені, але щасливі, що все вдалося. Таке не забувається.

У межах проєкту фонду Ganta, про який я вже розповідав, мені довелося багато спілкуватися з пораненими військовими, яких ми евакуювали до лікарень. Ці розмови залишають глибокий слід. Тепер я намагаюся написати про це. Сподіваюся, вдасться передати побачене та почуте.

– Чи було щось таке, що вас неприємно вразило?

– Щодо негативних вражень, то скажу так. Українці різні, як і представники будь-якої нації, тому, звісно,  були і неприємні випадки. Наприклад, я був свідком, як один начальник,  абсолютно здоровий з виду чоловік, припаркував свою службову автівку біля шпиталю на місці, яке призначене винятково для машин, що привозять поранених. І як це розуміти? А як же закон? І таких, здавалося б, дрібниць, які викликають здивування чи розчарування, траплялося  чимало.

Але є речі, які справді розбивають серце. Надзвичайно багато українців віддали життя з свою Батьківщину! Це були справжні патріоти. У липні 2022 року, коли я вперше, як журналіст, приїхав до Івано-Франківська, то одразу не зрозумів, що це за портрети на вулицях. Навіть подумав, може, якісь вибори наближаються. Але потім усвідомив — це меморіал загиблим. Ці люди вже не з нами. Мене це шокувало.  

Особливо боляче за українських дітей. Вони живуть у постійному стресі, під звуки сирен і вибухів. Наприкінці вересня, коли ми поверталися до Латвії, з нами їхала дружина військового з маленьким сином. Хлопчик у рідному місті не міг спати вночі — постійні тривоги. А у Латвії нарешті він почав спокійно спати. А це ж, мабуть, найперше право дитини — спокійний сон.

Водночас хочу наголосити, що  найбільше мене вразили пасіонарність і життєстійкість українців. До «сірої зони» — п’ять кілометрів, а люди відкривають кав’ярні, починають щось будувати, створювати. Це не просто оптимізм — це внутрішня сила. Особливо цінною для мене була можливість спілкуватися з військовими. Це люди з неймовірно сильним духом. Саме такою я бачу Україну в майбутньою — сильною.

– Що вас мотивує знову і знову повертатися в Україну?

– Мабуть, це вже стало частиною мого життя. Волонтерство — це своєрідна терапія для мене. У цьому є щось більше, ніж просто допомога — це про спільне прагнення зберегти життя, захистити майбутнє, зокрема, своїх дітей.
Кожна поїздка — це ніби відповідь на запитання: що я можу зробити для України, для Латвії, і загалом для світу, в якому хочу жити.

На мою думку, головна мотивація для волонтера — це бажання зробити світ добрішим, допомагаючи іншим. А ще — усвідомлення великої цінності людського життя. Саме це рухає мною щоразу, коли я знову збираюся в дорогу.

– Ви не лише допомагаєте як волонтер, але й пишете про Україну як журналіст. Чому для вас важливо розповідати ці історії світові?

– Насамперед хотів би сказати, що я особливо вдячний за довіру, яку відчув у серпні–вересні цього року, коли разом з іншими волонтерами брав участь в евакуації поранених. Це важлива справа, яка для мене ще не завершена. Зокрема, тому, що я, як журналіст, продовжую писати про свій досвід в Україні. Також міркую над тим, як під час війни можна допомогти евакуювати дітей з прифронтових регіонів, адже саме вони надзвичайно страждають від повітряних тривог, обстрілів і вибухів, передусім психологічно. Людині мого віку це дається легше, а для дитини — це щоденний стрес. Тому вважаю своїм обов’язком не лише допомагати фізично, але й говорити про побачене, розповідати латвійцям про українців, про їхню мужність і біль.

Мені важливо, щоб ці історії не залишились не висловленими. Щоб люди в Латвії та інших країнах бачили, що ця війна — не щось далеке, вона стосується всіх, хто вірить у свободу і людську гідність.

– Що б ви хотіли сказати  українцям сьогодні!

– Нехай дух України завжди залишається незламним. Пам’ятайте: кожен день, кожна хвилина наближає нас до перемоги та довгоочікуваного миру. Тримаймо в серцях любов, віру й надію.

Ми всі мріємо про той день, коли війна залишиться в минулому, і ми зможемо у мирі й свободі будувати своє найкраще майбутнє.

Бажаю українцям завжди відчувати підтримку — рідних, друзів, просто небайдужих людей з усього світу. Бо ця підтримка як духовна броня у тяжкі часи.

Українці, пам’ятайте, ви не самі — і це найважливіше. Світ бачить вашу боротьбу і захоплюється вашою силою!

– Щиро дякую за розмову і велика вам подяка за ваш внесок в нашу боротьбу!

Розмову вів Віктор Шаповал.

Фото із особисто архіву латвійського журналіста Гайтіса Грутупса.