Україна в тіні “файлів Епштейна”: як великі архіви чужого зла стають інструментом інформаційних війн

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Оприлюднення так званих “файлів Епштейна” Міністерством юстиції США стало не просто юридичною подією. Це — інформаційний вибух глобального масштабу. Мільйони сторінок документів, уривки листувань, нотатки, довідки, внутрішні записи — усе це створює величезний архів темряви, в якому людські долі перемішані з політикою, грошима і владою.

І в цьому архіві раптом з’являється слово: Україна. Не як держава на фронті історії. Не як країна, що платить надлюдську ціну за свободу. А як фрагмент у чужих переписках, як позначка в чужих файлах, як випадковий штрих у системі, що роками працювала на експлуатацію людей.

Саме тут починається головне питання: що означає поява України в цих документах — і хто спробує це використати?

Публікація архівів Епштейна — це не акуратна судова справа. Це інформаційний хаос. У масиві змішані матеріали різної ваги: від реальних доказів до фрагментів розмов, довідкових згадок і сторонніх коментарів. Там поруч можуть стояти кримінальні свідчення і абсолютно побутові згадки імен.
Саме тому ці файли — ідеальний ґрунт для маніпуляцій.

У такому середовищі працює простий механізм: “згаданий у документі” → “пов’язаний” → “винний”. Цей ланцюг — брехня. Але він надзвичайно ефективний у світі клікової журналістики і пропаганди.

Одна з найбільш показових згадок — формулювання “Ukrainian Girl”. Без імені. Без історії. Без людського виміру. Це холодний запис, у якому людина зведена до національного маркера.

І в цьому — символ усієї системи Епштейна. Вона стирала особистість. Перетворювала людей на контакти і позиції. Україна в цьому фрагменті з’являється не як суб’єкт, а як мітка.

Для українського суспільства тут існує моральний рубіж: ми не маємо права повторювати цю дегуманізацію. Називати приватних людей і перетворювати жертву на сенсацію означає грати за правилами тієї ж системи.

У масиві згадок з’являється й ім’я Володимира Зеленського. І цього вже достатньо, щоб запустити фабрики фейків. У цифрову епоху не потрібні докази — достатньо скріншота і заголовка без контексту.

Реальність проста: згадка в архіві не є доказом участі у злочині. Значна частина документів містить інформаційний шум. Але для пропаганди це не має значення — вона працює асоціаціями.

Україна також з’являється в документах як географія біографій — місце проживання, міграцій, політичних історій. Це не злочинні зв’язки, а частина глобального світу.

Найболючіший аспект — можливе розкриття даних постраждалих через технічні помилки під час публікації. Архіви — це не лише документи. Це живі рани.

Відповідальність журналістики полягає не в максимальному розголосі, а в етичній межі: що ми маємо право показувати, а що — ні.

Головна небезпека для України — не самі згадки. Небезпека в тому, як вони будуть використані. Ми живемо в реальності, де інформація стала зброєю.
Український медіапростір повинен бути точним, холодним і відповідальним. Не гучнішим — а чеснішим.

“Файли Епштейна” — це тест для глобальної журналістики. І для нас також. Від нас залежить, чи стане ця історія інструментом маніпуляції — чи прикладом відповідальної розмови про правду.

Фото з відкритих джерел