Україна програє медіавійну у світі – у половини дипустанов жодної статті в місцевих ЗМІ

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Ще трохи і Україна остаточно програє інформаційну війну у світовому медіапросторі. А це може спричинити несприятливий характер закінчення війни з Росією, що, вочевидь, стане значною травмою для українського народу. Росіяни почуваються у світовому інформаційному просторі доволі комфортно. Їх посольства стали осередками інформаційної війни проти України в кожній країні, де вони існують.

Росія забрала собі всі колишні радянські посольства, а СРСР мав свої дипустанови практично в кожній країні світу. Власне, там, де нема українського посольства, росіяни взагалі мають інформаційну монополію на висвітлення подій російсько-української війни.

Та проблема в тому, що навіть в тих країнах, де і є українська дипломатична присутність, інформаційна активність України на дуже низькому рівні. Все зводиться до офіційного підняття прапора, фотовиставок з фронту, заходів культурної дипломатії. Це все важливо, проте у військовий час цим не може замінити ведення затяжних інформаційних битв.

Можливо, для багатьох це стане відкриттям, але коли ви справді в інформаційній війні з ворогом, то такі інформаційні битви з противником тривають постійно, нескінченно. Та для абсолютної більшості українських дипустанов це взагалі незрозуміло, як таке може бути. Однак може і повинно так бути, і це значить, що російській пропаганді ви наступили на болючий мозоль, адже вона ніколи не пропускає інформаційні випади проти себе, розуміючи небезпеку дискредитації в очах місцевого політикуму та громадян конкретної  країни офіційної політики кремля.

Російське МЗС постійно та чітко відстежує усі інформаційні прориви та наступи щодо московської пропаганди, тому реагує миттєво. У штаті міністерства є спецпідрозділ з підготовки оперативних матеріалів, які дискредитують Україну.

У москві також присутні інформаційні центри російських спецслужб, що формують інформаційні пули на закордон, часто під вивісками напівдержавних чи громадських установ. Також у москві на кожну антиросійську статтю, якщо не справляється посольство,  завжди готується відповідь Центру, яка швидко публікується симетрично, тобто в тому ж ЗМІ, де вийшла, або асиметрично, в іншому інформаційному порталі цієї країні, начебто як незалежно підготовлений матеріал. Кожна стаття, що публікується у закордонному ЗМІ, має свій бюджет. Чим впливовіше видання чи  портал, тим, сума виділених коштів буде вищою. Про таке в Україні навіть і не мріють або не розуміють.

Але враховуючи те, що українські дипустанови в інформаційній війні дуже пасивні, то більшість матеріалів росіяни розміщують не у відповідь на українські публікації, а як свої ударні матеріали, де українська політика дискредитується відкрито чи приховано. Такі проросійські статті постійно виходять у провідних американських та світових ЗМІ під виглядом аналізу подій в Україні від начебто незалежних експертів. Їх редакції постійно розміщують такі матеріали, тому що прізвища авторів відомі, експертний рівень також начебто не викликає підозр. Тільки ніхто не знає, чи робить вигляд, що не знає, про замовний характер публікацій.

Російські спецслужби десятиліттями працюють зі знаковими журналістами чи експертами, при тому, що ця співпраця починається, коли ті ще були молодими та маловідомими.

Із такою «прикормленою» особою зв’язки тривають довгий період. Види «заохочення» для такої діяльності журналіста, редактора чи лідера суспільної думки дуже різні. Вони мають бути непомітними, щоб не засвітити контакт цієї особи з представниками російських спецслужб. Це, як правило готівка, чи криптовалюта, цінні подарунки, безкоштовний відпочинок та що завгодно. Зрозуміло, що так працюють не тільки росіяни, а от щодо українців – це великий знак запитання. Бракує хисту та фінансування.

Між тим, Київ не має віддавати на поталу москві світовий інформаційний простір. Це надто небезпечно для національних інтересів України.

У нас нема координаційного органу з інформаційної роботи  на закордон. Тут найбільше працює МЗС, далі спецслужби, дотично Мінкультінформ та РНБОУ. В принципі, цю роботу могло б очолити Міністерство закордонних справ на рівні куруючого заступника міністра з інформаційної політики, тому що об’єктивно МЗС має свої представництва в усіх знакових країнах світу. Також координатором міг би стати хтось із заступників секретаря РНБОУ. Але знову таки, це не дуже цікаво, адже про наявні проблеми не в курсі навіть високопосадовці досить високого рівня.

Окрім того, інформаційний напрямок МЗС провалив. Якось трохи спасає ситуацію дуже активна медіапозиція президента, керівника Офісу, окремо глави МЗС, деяких депутатів, але це тільки важливий верхній шар роботи. Далі, нижче, майже пустота. Половина дипустанов навіть після 2,5 років війни не спромоглися опублікувати жодного проукраїнського матеріалу в ЗМІ країни акредитації, вважаючи достатнім публікацію постів на своїй сторінці у Фейсбуці чи в інших соціальних мереж, які читають тільки українська громада та колеги-дипломати.

Якщо в МЗС поставити на інформаційний напрямок людину, яка проходила інформаційні битви і знає, що таке медіавійна, то можна збільшити обсяг і якість роботи вдесятеро раз за дуже короткий час. Для розуміння: якщо ви в медійній  війні, то вас можуть медійно вбити чи поранити. Вам будуть погрожувати особисто, а перед цим дружньо радити збавити обороти в інформаційній роботі, лякати неприємностями на роботі, спробують дискредитувати в країні перебування, а потім вдома в Україні. Це традиційний бандитський набір російських спецслужб. Якщо ви про це не чули, або на собі не відчули, то ви не були в медіавійні з росіянами.

Здається, сьогодні у нас остання можливість вскочити в останній вагон потягу інформаційної війни  проти росії.

Медіапоразка становить величезну загрозу національним інтересам, навіть небезпекою буттю української державності.

Фото з відкритих джерел