Україна на розтяжці: територія vs втрати

Цей допис вочевидь викличе багато критики. Бо він ставить питання, про яке наразі не прийнято говорити вголос. Сформулюю його так: чи є та ціна, яку Україна і всі ми НЕ готові заплатити за повернення усіх тимчасово окупованих територій?

Бо наразі з настроями «війна до повної перемоги над рашизмом» у нас усе гаразд. Згідно з нещодавнім опитуванням Центру Разумкова, більше як 76% опитаних українців не вважають прийнятними будь-які територіальні поступки загарбникові. Ба більше, 63,4% респондентів підтримують ведення бойових дій на території Росії, хоча лише 16,4% вважають, що в боях на території Московії мають брати участь ЗСУ.

Здавалося би, з таким оптимістичним настроєм українського суспільства лише питання часу, коли останній російський загарбник буде вигнаний з українських земель. І мене не може не тішити така новонабута впевненість українців у своїх силах.

Непокоїть мене інше. За безсумнівним бажанням абсолютної перемоги над рашизмом і віри в неї не проглядається такого самого нестримного масового бажання наближати її власною участю. Та у разі потреби «покласти душу й тіло за нашу свободу». І тут виникає небезпечна дихотомія.

Бо війна – це не тільки віра в перемогу. Це ресурси: люди і зброя насамперед. І того, і того на фронті відверто бракує. Втрати в боях за звільнення українських земель відчутні. Поповнення бойових частин проблемне. Чим коротший курс «молодого бійця» (хоча більшість фронтовиків далеко не молоді), тим більше в нього шансів загинути невдовзі після потрапляння на передок...

Черги до військкоматів – далекий спогад, яким можна і варто пишатися, але, на жаль, не реалії сьогодення. Мобілізація досі відбувається часто-густо за радянською моделлю. От лише один приклад із почутих нещодавно. Чоловік за 50 вирішив вивезти свою родину на відпочинок у Карпати. На вулиці був примусово посаджений у воєнний автобус і відвезений на лікарську комісію. Після того, як з’ясувалося, що в нього з дитинства немає однієї легені та проведена низка операцій на хребті, його відпустили. Але зобов’язали через два місяці з’явитися на повторне обстеження. Напевно в надії, що легеня чудом виросте...

Тому в мене питання до моїх співвітчизників: як ваша віра в нашу повну та безумовну перемогу корелюється з особистим внеском у її наближення? Брак особового складу (а досвідчених, мотивованих бійців – і поготів) у бойових частинах – не секрет. Але навіть на «тилових фронтах» мотивацію допомагати часто-густо замінила мотивація заробляти на війні.

Наприклад, ми не тільки вивезли з Європи весь автомотлох, за утилізацію якого нерідко доплачують у заможних країнах, не тільки підняли до небес ціни на броню, а й на місцевих СТО ставлення до автівок камуфляжного кольору скидається на ставлення цинічного лікаря до смертельно-хворого пацієнта: якщо неможливо вилікувати, то хоча заробимо.

Ми, #ПДМШ, дуже добре відчуваємо це на собі. Якщо рік тому нікому на думку не спадало брати з нас гроші за розміщення особового складу у прифронтових містах, то сьогодні стало правилом: плати або забирайся. Якщо у 2022-му році більшість керівників закладів охорони здоров’я без вагань підписували відрядження нашим медикам-добровольцям для порятунку життя наших захисників на Сході, то зараз у столиці (і не тільки) все просто: бери відпустку – їдь на фронт... І таких прикладів безліч...

Менше за все я ремствую чи нарікаю. Ми свій вибір зробили ще далекого 2014-го. Підтвердили – на початку великої війни. І відтоді робимо все, щоби наблизити нашу повну та безумовну перемогу.

Але боюсь, пасіонарна меншість не витягне цю війну. Замало вірити в ЗСУ (і ширше – в Сили оборони України) – потрібно ставати частиною цих сил. Воювати, донатити, волонтерити, лікувати...

Я знаю тільки один рецепт нашої перемоги – солідарність. Це коли чуже лихо сприймається як своє. Смерть чужої дитини на фронті – як своєї власної. Чужа потреба – як своя.

Такої солідарності все менше. Вона зміліла, наче Каховське водосховище після підриву дамби. На трибунах усе більше вболівальників із жовто-блакитними прапорами. На фронтових полях усе менше тих, хто втомлений, хворий і виснажений продовжує чесно тягнути лямку цієї війни.

Тому, дорогі мої вболівальники за Україну, не дивуйтесь, якщо раптом Україні не залишиться ким воювати до переможного кінця – і на обрії замаячать перемовини із огидним агресором.

А якщо Ви дійсно вважаєте, що жодних перемовин з ворогом не має бути доти, доки останній російський солдат не залишить українську землю, – ласкаво просимо на фронт. Ті, у кого слова на 100% конвертуються у відповідні вчинки, викликають в мене лише повагу та щиру шану. Врешті-решт, саме від кількості таких щирих «дуерів» і залежить, скільки наших земель ми вигриземо назад у лютого та підступного ворога...

Геннадій Друзенко, сторінка у FB