Україна – Білорусь: прощання з братерством

Рік, що минає, став найважчим у білорусько-українських взаєминах, він перетворився на період прощання з ілюзіями та пошуку нових сенсів і можливостей. Його необхідно було прожити, щоб усвідомити, що на наші народи чекає шлях у 1000 кроків для порозуміння та пошуку моделі двосторонніх відносин.

Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну, у якому Білорусь виступила в якості головного плацдарму, повністю змінило ставлення українців до сусідньої держави. Комусь раніше подобався Лукашенко як втілення образу «міцного господарника», хтось придивлявся до Світлани Тихановської, яка стала символом протестів 2020 року. Однак сотні російських ракет, які прилетіли з території Білорусі по мирних українських містах, несучи смерть і руйнування, практично зруйнували білорусько-українські взаємини. Моветоном стало говорити про необхідність порозуміння з білоруськими сусідами. Збереження дипломатичних відносин між двома країнами не повинне вводити в оману – це лише бліда копія колишнього масштабної взаємодії, зокрема, у сфері економіки. Війна розставила крапки над «і» дуже промовисто.

Утім, буде помилкою пройти повз ще один момент: російська агресія зруйнувала міф про «триєдиний слов’янський народ», який Кремль експлуатує з ХІХ століття. Українці однаково не є братами агресорам-росіянам і білорусам, які, як засвідчують соціологи, війну не підтримують, проте перебувають на геополітичному та ментальному шпагаті між росіянами й українцями. Закручування гайок усередині РБ відбувається через насаджування атмосфери страху всередині країни та затримання кількох сотень людей на місяць, там також поширюють антиукраїнську пропаганду. Чимало білорусів протягом останніх років правдами та неправдами опинилися за кордоном, не маючи намірів повертатися на свою батьківщину. І маємо визнати, що в Україні білоруським емігрантам сьогодні живеться несолодко.

Із перших днів російського вторгнення білоруські добровольці встали на шлях боротьби з агресією, доволі оперативно сформувавши батальйон імені Кастуся Калиновського, який швидко перетворився на полк. Білоруси, які вступили до лав Сил оборони України,  фактично врятували білорусько-українські відносини від повного занепаду та руйнування, заплативши дорогу ціну. Низка відомих бійців («Литвин», «Волат», «Брест») загинули у боях з рашистами, двоє «калиновців» потрапили у полон до росіян під Лисичанськом. Військовий компонент білоруської еміграції сьогодні нагадує долоню з розчепіреними пальцями, адже всередині нього немає повного порозуміння, натомість тривають процеси пошуку свого місця. Днями оголошено про створення «Білоруського добровольчого корпусу», що виглядає альтернативою Полку імені Кастуся Калиновського. Додайте до цього напружені відносини між «військовою» та «політичною» частинами білоруських демократичних сил.

Не можна замовчувати подвиг «рейкових партизанів» - відчайдухів, які нищили релейні шафи білоруської залізниці у найгостріші моменти російського наступу на Київ, намагаючись загальмувати перекидання російських військ. Сьогодні режим Лукашенка мститься цим мужнім чоловікам, виносячи звірячі вироки у форматі «20+» років позбавлення волі. Очевидно, Українська держава повинна шукати механізми впливу на їхню долю, полегшення їхнього становища.

Олександр Лукашенко виявився сьогодні єдиним відкритим військово-політичним союзником Росії в агресії проти України. Вторгнення РФ немов лакмусовий папірець показало ціну колишніх заяв самопроголошеного керівника Білорусі, який присягався у вічній дружбі народу України. Тепер ми знаємо справжню ціну його словам, вона вимірюється у життях українських громадян, убитих росіянами, що прийшли з території Білорусі або запускали звідти літаки та ракети. Саме тому офіційний Київ повинен передати Лукашенкові довічну «чорну мітку» як реакцію на будь-які спроби з його боку нормалізувати відносини з Україною. Білорусько-українські відносини можуть надалі розвиватися без Лукашенка, і це умова, а не припущення.

Лукашенко поки не віддав наказ про участь білоруських військ у безпосередніх бойових діях проти України. По-перше, йому для цього потрібен потужний інформаційний привід. По-друге, відносини двох пострадянських диктаторів – Путіна та Лукашенка – далеко не є безхмарно-ідеальними, на що б не одягав Лукашенко подаровану Путіним на саміті СНД каблучку. Гіпотетичне втягування білоруських військових до складу сил вторгнення в Україну не лише на десятиліття вперед зруйнує білорусько-українські відносини, але і може нести очевидні загрози для Лукашенка. Загрози його пануванню та безпеці. Складно повірити, що за кордон виїхали всі незгодні з його правлінням, тому можливі похорони загиблих білоруських військових спроможні стати каталізатором протестів. Упевнений, у Мінську це розуміють, тому продовжують маневри із Кремлем, зокрема, у частині гри з ядерним шантажем НАТО.

Протягом цього року мені довелося брати участь у низці заходів за участі представників білоруських демократичних сил, спостерігати за їх лідерами у дискусіях. Загальні висновки – середовище опонентів Лукашенка набагато ширше за Об’єднаний перехідний кабінет, сформований Світланою Тихановською, та Полк імені Кастуся Калиновського. Обирати між ними – не справа українців, взаємодіяти можна намагатися практично з усіма. Білоруські опозиціонери різні, часом непримиренні один до одного, розкидані по різних країнах та – на війні – різних підрозділах Сил оборони України. Білоруським демократичним силам офіційний Київ повинен дати чіткий та зрозумілий сигнал – без демократичної Білорусі немає безпечної Європи, це частина українських національних інтересів. Від білорусів не варто вимагати прислужування, проте доцільно формувати алгоритми ефективного партнерства. У цьому середовищі є з ким вести діалог і шукати спільну мову. Але для початку доцільно докластися до кращого інформування білорусів про українців, а українців про білорусів, у білоруському випадку роблячи акцент на тих, хто опинився за межами Батьківщини.

Нагадаю, що українська та білоруська політична нації сьогодні завершують процеси свого формування. Шлях у кожної, безумовно, свій, проте перетворити історичне сусідство на стратегічне партнерство в осяжній перспективі цілком до снаги. Якщо сьогодні нам складно вести діалог і говорити відверто про наявні проблеми, розпочнімо з їхньої інвентаризації та внесків у формування спільного Балто-Чорноморського наративу. І, зрештою, не забуваймо: сприяння виходу білоруської нації з тенет «русского міра» сприятиме зміцненню позицій України в Європі і світі.

Євген Магда, Інститут світової політики

Фото atlanticcouncil.org