Світ на порозі Третьої світової

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Ми можемо не цікавитися геополітикою, але вона, на жаль, цікавиться нами. Китайські дрони, іранські Шахеди, північнокорейські ракети проти американських Patriot, натівського озброєння беруть участь у нашій війні із Росією.І не тільки хвора маячня ліліпутіна  привела до початку агресії Московії проти України, але і геополітичні обставини, як-от, протистояння Китаю і Західного світу цьому посприяли. Без підтримки Китаю ліліпутін не наважився б на таку авантюру, в якій його неминуче чекає поразка. Але як зробити нашу перемогу прийнятною для  самого Китаю і як це відобразиться на протистоянні двох ворожих Альянсів? Ми маємо аналізувати і прогнозувати всі сценарії майбутнього геополітичного протистояння світових "велетнів" , бо це торкнеться і наших дітей, і наших внуків.

Глобальна війна коаліцій, проксі-сил та економічної взаємозалежності

На початку серпня 2026 року світ уже не перебуває у стані звичайної міжнародної конкуренції. Російська війна проти України, бойові дії навколо Ірану, ізраїльсько-палестинський конфлікт, атаки на судноплавство, кібератаки, санкційні війни, боротьба за технології та зростання напруження в Індо-Тихоокеанському регіоні утворили єдину систему взаємопов’язаних криз.

Однак головне питання полягає не в тому, чи нагадує це світову війну. Питання в іншому: чи перейшло глобальне протистояння межу, після якої локальні війни стають фронтами одного великого конфлікту?

Відповідь не може бути однозначною. Світ іще не вступив у класичну Третю світову війну за моделлю 1939–1945 років. Водночас уже можна говорити про розподілену глобальну війну нового типу — без єдиного формального оголошення, без суцільної лінії фронту, але з бойовими діями, економічним примусом, технологічною блокадою, інформаційними операціями та використанням союзників і проксі-сил.

1. Чи справді сформувалися два ворожі блоки?

Умовний демократичний блок охоплює США, Канаду, більшість держав Європейського Союзу, країни НАТО, Японію, Південну Корею, Австралію та Нову Зеландію. До цієї системи стратегічно тяжіють Україна та Ізраїль, хоча вони не є членами НАТО.

Умовний авторитарний блок представлений Росією, Китаєм, Іраном, Північною Кореєю та Білоруссю. НАТО офіційно констатує поглиблення взаємодії Росії з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, зокрема у військово-промисловій сфері. Водночас генеральний секретар НАТО визнає, що ця співпраця ще не перетворилася на настільки інтегрований союз, яким є НАТО. Тому називати ці угруповання повністю сформованими симетричними блоками передчасно.

Західний табір має:

- формалізовані оборонні договори;
- спільні військові стандарти;
- інтегровані системи командування;
- розвинені фінансові ринки;
- технологічну перевагу в багатьох ключових галузях;
- мережу союзів у Європі та Індо-Тихоокеанському регіоні.

НАТО залишається формальним оборонним союзом 32 держав Європи та Північної Америки.

Авторитарне угруповання має іншу природу. Це не аналог Варшавського договору і не єдина військово-політична організація. Воно ґрунтується на збігу інтересів:

- Росія потребує китайського ринку, комплектуючих та політичного прикриття;
- Китай використовує Росію як джерело ресурсів і стратегічного партнера у протистоянні зі США;
- Іран зацікавлений у технологіях, озброєннях і дипломатичній підтримці;
- Північна Корея отримує ресурси, технології та політичний захист;
- Білорусь фактично перебуває у військово-політичній залежності від Росії.

Таке об’єднання є ситуативним і транзакційним. Його учасники не довіряють один одному настільки, як члени НАТО, але їх об’єднує прагнення послабити домінування США та змінити міжнародний порядок на свою користь.

2. Демократії проти диктатур- чи це насправді так 

Формула «демократичний Захід проти диктаторського Сходу» загалом відображає ідеологічний вимір конфлікту, але не пояснює його повністю.

Міжнародна політика рідко формує абсолютно чисті коаліції. США і європейські держави співпрацюють із низкою недемократичних режимів, якщо це відповідає їхнім безпековим чи енергетичним інтересам. Китай, своєю чергою, має надзвичайно тісні економічні зв’язки з демократичними країнами й залежить від доступу до їхніх ринків.

Отже, нинішнє протистояння має одразу чотири виміри:

1. політичний — демократії проти авторитарних моделей;
2. геополітичний — боротьба за сфери впливу;
3. економічний — ринки, ресурси, валюти та логістичні маршрути;
4. технологічний — напівпровідники, штучний інтелект, космічні системи, енергетика й озброєння.

Це не нова холодна війна в чистому вигляді. Економіки США, ЄС і Китаю значно сильніше переплетені, ніж економіки Заходу та СРСР у XX столітті.

3. Чи можна назвати нинішній стан Третьою світовою війною?

У класичному юридичному та військовому значенні — поки що ні. Немає єдиного формального стану війни між двома глобальними коаліціями. Збройні сили США, Китаю, Росії та більшості держав НАТО не ведуть між собою широкомасштабних бойових дій на кількох континентах.

Немає також загальної мобілізації основних держав, повного переведення їхніх економік на військові рейки чи систематичних ударів по територіях головних ядерних держав.

У стратегічному значенні — світ уже перебуває у передвоєнній або початковій фазі глобального конфлікту.

Ознаки такої фази очевидні:

- війна Росії проти України має глобальне постачання озброєнь і ресурсів;
- Китай, Іран і Північна Корея розглядаються НАТО як важливі зовнішні чинники, що підтримують російську воєнну спроможність;
- конфлікти в Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні дедалі сильніше впливають один на одного;
- відбувається переозброєння та збільшення оборонних бюджетів;
- торговельні й технологічні обмеження стають засобами стратегічного тиску;
- кібератаки, диверсії, саботаж і політичне втручання стали постійною складовою протистояння.

На саміті НАТО в Анкарі в липні 2026 року союзники прямо характеризували середовище безпеки через стратегічну конкуренцію, гібридні загрози та повторювані кризи.

Найточніше нинішній стан можна охарактеризувати, як глобальне системне протистояння з локальними гарячими війнами, яке ще не стало повномасштабною Третьою світовою, але вже вийшло за межі традиційної холодної війни.»

Інакше кажучи, це гібридна світова війна низької та середньої інтенсивності, яка може або перейти у відкритий глобальний конфлікт, або бути стабілізована через нову систему стримування.

4. Проксі-війни: спільний інструмент, але не повна симетрія

Іран упродовж десятиліть створював мережу збройних партнерів на Близькому Сході:

- ліванську «Хезболлу»;
- палестинський ХАМАС;
- Палестинський ісламський джихад;
- підтримувані Іраном формування в Іраку та Сирії;
- єменський рух хуситів.

Їхні можливості, ступінь підпорядкування та залежності від Тегерана різняться. Не кожна дія цих організацій безпосередньо наказується Іраном, однак вони утворюють мережу тиску на Ізраїль, США та їхніх партнерів.

США також використовують місцевих партнерів, зокрема курдські формування у боротьбі проти «Ісламської держави» в Сирії. Але ставити знак повної рівності між американським партнерством із курдами та іранською системою озброєних проксі було б неточно.

Курдські сили переважно виконували функцію наземного партнера міжнародної антитерористичної коаліції. Іранська модель значно ширша: вона передбачає створення тривалої мережі воєнізованих структур, здатних впливати на уряди, вести ракетні обстріли, атакувати судноплавство та здійснювати політичний і військовий тиск.

Проте стратегічний принцип є подібним: велика держава або регіональна сила намагається досягти цілей руками місцевого партнера, зменшуючи власні втрати та ризик прямої війни.

5. Чи можна дипломатично завершити конфлікт Ізраїлю та Ірану без знищення Ірану?

Коротка відповідь на це питання - так. Більше того, знищення Ірану як держави не є ані реалістичною, ані бажаною метою. Іран — це країна з великою територією, населенням у десятки мільйонів, складною суспільною структурою, потужною історичною ідентичністю та значними ресурсами. Іран неможливо «знищити» військовою кампанією без регіональної катастрофи.

Навіть повалення режиму не гарантувало б появи стабільної демократичної держави. Воно могло б спричинити:

- громадянську війну;
- розпад системи управління;
- неконтрольоване поширення зброї;
- появу нових радикальних угруповань;
- конфлікти між етнічними й регіональними силами;
- тривалий хаос навколо ядерних об’єктів.

Саме тому раціональна мета Заходу та Ізраїлю повинна полягати не у фізичному знищенні Ірану, а в обмеженні його ядерної програми, ракетного потенціалу та підтримки  своїх збройних угруповань у регіоні.

У 2026 році відбулася ескалація прямого протистояння між США та Іраном. У квітні ООН повідомляла про двотижневе перемир’я, а влітку — про спробу встановити постійне припинення вогню та відновити свободу судноплавства через Ормузьку протоку. Водночас липневе засідання Ради Безпеки ООН засвідчило, що перемир’я залишалося крихким і супроводжувалося новими обмінами ударами та атаками на комерційне судноплавство.

Це показує дві речі:

1. дипломатичне припинення вогню можливе;
2. без політичного механізму контролю воно залишатиметься тимчасовим.

6. Якою може бути реалістична угода з Іраном?

Життєздатне врегулювання повинно мати кілька взаємопов’язаних рівнів.

Перший рівень -  припинення прямих ударів. Іран, Ізраїль і США мають відмовитися від ударів по території один одного за умови дотримання режиму взаємного стримування.

Для цього потрібні:

- міжнародний механізм фіксації порушень;
- гарячі лінії між військовими командуваннями;
- посередництво держав Перської затоки;
- гарантії безпеки судноплавства;
- обмеження ударів по енергетичній та цивільній інфраструктурі.

Другий рівень -  ядерна програма. Без контролю над ядерною програмою довготривала угода неможлива.

МАГАТЕ у 2026 році повідомляло про проблеми з доступом до окремих іранських об’єктів. Іран пов’язував повноцінну співпрацю з усуненням зовнішніх загроз, тоді як Агентство наголошувало на обов’язковості виконання угоди про гарантії.

Можливий компроміс:

- жорстке обмеження рівня збагачення урану;
- вивезення або нейтралізація надлишкових запасів;
- постійний моніторинг МАГАТЕ;
- дистанційний контроль обладнання;
- заборона на виробництво матеріалу військового рівня;
- поетапне послаблення санкцій лише після перевірених дій Ірану.

Керівництво МАГАТЕ неодноразово заявляло, що технічно надійна система інспекцій здатна дати міжнародні гарантії невійськового характеру іранської ядерної програми.

Третій рівень - ракети та проксі-сили. Іран навряд чи погодиться одномоментно ліквідувати всю мережу союзних формувань. Тому реалістичний процес має бути поетапним:

- припинення передачі ракет великої дальності;
- заборона атак на міжнародне судноплавство;
- відведення важкого озброєння від кордонів Ізраїлю;
- інтеграція частини збройних формувань у державні структури Лівану, Іраку та Ємену;
- фінансовий контроль за постачанням зброї;
- обмін виконання цих умов на часткове санкційне полегшення.

Четвертий рівень - регіональна архітектура безпеки. Потрібен формат, до якого ввійшли б: Іран; Ізраїль; Саудівська Аравія; Туреччина; Єгипет; держави Перської затоки; США; Європейський Союз; за необхідності - Китай як економічний гарант. Ідеальної довіри між ними не буде. Але й під час холодної війни договори про контроль над озброєннями укладали не друзі, а противники.

7. Чи можливий мир між Ізраїлем і ХАМАС?

Припинення бойових дій можливе. Повноцінне політичне врегулювання значно складніше. Мирна угода потребує вирішення одразу кількох проблем:

- звільнення всіх заручників;
- припинення ракетних атак;
- роззброєння або усунення ХАМАС від одноосібного військового контролю;
- створення легітимного палестинського управління;
- відновлення Гази;
- гарантії безпеки Ізраїлю;
- політична перспектива для палестинців.

Самого знищення військової інфраструктури ХАМАС недостатньо. Якщо після війни залишаться зруйновані міста. відсутність роботи. гуманітарна катастрофа. політичний вакуум та відсутність перспективи державності,то на місці знищеної організації виникне нова радикальна структура.

Реалістична модель так:
1.довгострокове припинення вогню;
2. звільнення заручників;
3. відведення основних ізраїльських сил;
4. міжнародний контроль за кордонами та постачанням зброї;
5. перехідне палестинське управління за участю реформованої Палестинської адміністрації й арабських держав;
6. міжнародний фонд відбудови;
7. поетапне формування політичного процесу щодо палестинської державності;
8. виключення ХАМАС із монопольного військового та адміністративного контролю.

Це не гарантує миру. Але альтернативою є нескінченний цикл: теракт - війна - руйнування - радикалізація - новий теракт.

8. Чи може Захід перемогти без стратегічної поразки Китаю?

Так. І саме така перемога була б найкращою. Стратегічна мета демократичних держав не повинна полягати в економічному обвалі Китаю.

Раптове падіння другої за масштабом економіки світу спричинило б:

- глобальну рецесію;
- обвал виробничих ланцюгів;
- дефіцит електроніки, компонентів та сировини;
- фінансову нестабільність;
- скорочення світової торгівлі;
- політичну радикалізацію всередині самого Китаю;
- зростання ризику військової авантюри як способу відвернути внутрішню кризу.

За даними МВФ, китайська економіка у 2026 році, попри структурні проблеми, не перебуває на межі неминучого краху: прогноз зростання становить приблизно 4,6%. Водночас МВФ вказує на слабкий внутрішній попит, проблеми сектору нерухомості, високий рівень боргів, дефляційні ризики та надмірну залежність від експорту.

Отже, Китай є одночасно:

- потужним системним конкурентом;
- вразливою борговою економікою;
- ключовим учасником глобальної торгівлі;
- залежним від зовнішніх ринків виробником;
- державою, здатною завдати Заходу величезної економічної шкоди.

9. Наскільки Китай залежить від Заходу?

За даними Світової організації торгівлі, у 2024 році США отримували близько 14,7% китайського товарного експорту, а Європейський Союз — близько 14,5%. Разом це майже 30% китайського експорту, без урахування частини поставок, які йдуть через Гонконг, В’єтнам, Мексику та інші транзитні економіки.

Китай залежить від Заходу у кількох сферах:

- ринки збуту;
- передові напівпровідники;
- обладнання для виробництва чипів;
- окремі авіаційні технології;
- доступ до глобальної фінансової системи;
- інвестиції та технологічні партнерства;
- стабільність морських торговельни шляхів.

Але залежність є взаємною. Західні економіки залежать від Китаю у виробництві:

- електроніки;
- акумуляторів;
- сонячних панелей;
- фармацевтичних компонентів;
- рідкісноземельних матеріалів;
- промислового обладнання;
- споживчих товарів.

Тому повне економічне роз’єднання було б надзвичайно дорогим для обох сторін.

10. Що означає «перемога Заходу»?

Перемога демократичного блоку не повинна означати капітуляцію, розпад або зубожіння Китаю.

Раціональна перемога Заходу - це ситуація, в якій:

- Росія не може змінювати кордони силою;
- Україна зберігає державність, військову спроможність і європейську перспективу;
- Китай відмовляється від силового захоплення Тайваню;
- Іран не створює ядерної зброї;
- міжнародне судноплавство залишається відкритим;
- технологічна конкуренція не переходить у війну;
- авторитарні держави не отримують винагороди за агресію;
- глобальна торгівля зберігається за зрозумілими правилами.

Це перемога через стримування, а не через знищення противника.

11. Чому економічний крах Китаю може бути небезпечнішим за його стабільне стримування?

Існує поширене припущення, що внутрішня економічна криза автоматично зробить Китай менш агресивним. Це не обов’язково так. Історично авторитарні режими іноді відповідають на внутрішню кризу посиленням репресій, пошуком зовнішнього ворога, мілітаризацією суспільства, територіальними претензіями, короткою переможною війною, яка має об’єднати населення.

Тому різкий економічний обвал Китаю здатний не зменшити, а збільшити ризик конфлікту навколо Тайваню або в Південнокитайському морі.

Захід має бути зацікавлений не в руйнуванні Китаю, а в тому, щоб:

- ціна агресії була очевидно неприйнятною;
- економічна співпраця залишалася вигіднішою за війну;
- критичні залежності Заходу поступово скорочувалися;
- Китай не міг шантажувати світ монополією на окремі ресурси;
- Пекін мав можливість відступити від конфронтації без публічного приниження.

 12. Чи є китайсько-російський союз міцним?

Китай і Росія мають спільного геополітичного противника — США, але їхні довгострокові інтереси не тотожні.

Що їх об’єднує:

- прагнення обмежити американський вплив;
- заперечення західних санкцій;
- бажання змінити правила світового порядку;
- військово-технічна співпраця;
- енергетична торгівля;
- дипломатична координація.

Що їх розділяє:

- значна економічна нерівність;
- приховане суперництво в Центральній Азії;
- ризик надмірної залежності Росії від Китаю;
- різні інтереси на Близькому Сході;
- китайська зацікавленість у стабільній світовій торгівлі;
- російська готовність руйнувати систему, в якій Китай заробляє.

Китай не зацікавлений у повній перемозі Заходу над Росією, бо це посилило б США. Але він також не зацікавлений у неконтрольованій світовій війні, ядерній ескалації чи глобальному закритті ринків. Тому Пекін, найімовірніше, підтримуватиме Росію настільки, щоб вона не зазнала краху, але намагатиметься уникати такої участі, яка автоматично призвела б до повного економічного розриву із Заходом.

13. Основні сценарії розвитку подій у 2026–2030 роках

Сценарій 1. Кероване глобальне протистояння

Орієнтовна ймовірність: 40%. Війна в Україні триває або переходить у нестабільне припинення вогню. Іран та Ізраїль утримуються від нової великої війни, але обмінюються обмеженими ударами через партнерські сили. США і Китай зберігають конфронтацію навколо технологій і Тайваню, не переходячи до прямої війни. Світ розділяється на конкуруючі економічні й технологічні простори, але торгівля між ними не припиняється. Це нова холодна війна — дорожча, нестабільніша й небезпечніша за попередню.

Сценарій 2. Серія регіональних угод

Орієнтовна ймовірність: 25%. США та Іран укладають перевірювану угоду щодо ядерної програми й судноплавства. У Газі встановлюється міжнародне перехідне управління. Китай зменшує підтримку Росії в обмін на стабілізацію торгівлі із Заходом. В Україні з’являється модель озброєного миру з довгостроковими гарантіями безпеки. Це не загальний мир, але система кризових домовленостей, яка знижує ризик світової війни.

Сценарій 3. Розширення близькосхідної війни

Орієнтовна ймовірність: 20%. Перемир’я між США, Ізраїлем та Іраном руйнується. Відновлюються удари по ядерних, енергетичних і військових об’єктах. Іран або його союзники атакують судноплавство й американські бази. Конфлікт охоплює Ліван, Ірак, Сирію та Ємен. Ціни на енергоносії зростають, глобальна економіка сповільнюється, а Китай опиняється перед вибором між підтримкою Ірану та збереженням торгівлі із Заходом.

Сценарій 4. Криза навколо Тайваню

Орієнтовна ймовірність: 10%. Китай застосовує блокаду, «карантин», масштабні навчання або обмежену силову операцію. США та союзники відповідають військовим розгортанням і санкціями. Якщо паралельно триває війна в Україні та нова ескалація на Близькому Сході, саме цей сценарій може перетворити розподілене протистояння на справжню Третю світову війну.

Сценарій 5. Пряме зіткнення Росії та НАТО

Орієнтовна ймовірність: 5%. Причиною може стати навмисний напад, помилка, удар по території держави НАТО, інцидент у Балтійському чи Чорному морі або неправильне трактування дій іншої сторони. Ймовірність нижча, ніж у сценарії тривалої гібридної війни, але наслідки — найкатастрофічніші.

14. Що може запустити справжню Третю світову війну?

Найнебезпечнішими тригерами є:

1. китайська блокада або вторгнення на Тайвань;
2. прямий масштабний удар Росії по державі НАТО;
3. застосування Росією тактичної ядерної зброї;
4. повномасштабна війна США та Ірану з перекриттям Ормузької протоки;
5. масований удар по ядерних об’єктах із великим радіаційним забрудненням;
6. одночасний вибух кількох криз, що перевантажить можливості США та союзників;
7. помилкове попередження про ракетний напад або неконтрольована військова ескалація.

Світові війни часто починаються не тому, що всі со торони прагнуть глобального зіткнення, а тому, що кожна переконана: противник відступить.

15. Роль України

Україна є не периферійним, а центральним фронтом цього глобального протистояння.

Результат російсько-української війни визначатиме:

- чи можна у XXI столітті силою змінювати кордони;
- чи здатні демократичні союзи довго підтримувати партнера;
- чи отримає Китай стимул до дій проти Тайваню;
- чи зросте попит на ядерну зброю як єдину гарантію безпеки;
- чи збережеться міжнародний порядок, заснований на правилах.

НАТО у 2026 році продовжує розглядати допомогу Україні як елемент власної стратегічної безпеки та розвиває механізми стабільного постачання критично важливого американського озброєння, включно із засобами протиповітряної оборони. Поразка України дала б сигнал, що ядерна держава може шляхом виснаження перемогти меншу країну, якщо демократичні союзники втомляться раніше. Стійкість України, навпаки, підвищує ціну агресії не лише для Росії, а й для будь-якої держави, яка розглядає силовий перегляд кордонів.

16. Що повинен робити демократичний блок?

Захід не переможе, якщо його стратегія зводитиметься лише до реагування на кожну нову кризу. Необхідна довгострокова політика.

Перше - гарантувати, що агресія не приносить винагороди. Росія не повинна отримати стратегічну перемогу в Україні. Іранські проксі не повинні отримувати політичні дивіденди від терору. Китай має розуміти, що силова операція проти Тайваню спричинить неприйнятні витрати.

Друге — відновити промислову спроможність. Демократичним країнам потрібні:

- виробництво боєприпасів;
- засоби ППО;
- безпілотні системи;
- електронні компоненти;
- власні ланцюги критичної сировини;
- захищена енергетика;
- резервні логістичні маршрути.

Третє — не вимагати одночасної капітуляції всіх противників. Коаліцію Росії, Китаю, Ірану та Північної Кореї варто не цементувати, а роз’єднувати.

Для цього необхідно:

- пропонувати Китаю економічні стимули за стриманість;
- створювати Ірану можливість санкційного виходу в обмін на перевірювані поступки;
- скорочувати російські можливості фінансувати війну;
- обмежувати військову співпрацю Північної Кореї з Росією;
- не ставити всі авторитарні держави перед вибором між повною капітуляцією та довічною війною із Заходом.

Четверте - захищати демократію всередині. Демократичний блок може програти без єдиного танкового прориву, якщо його суспільства будуть розколоті дезінформацією, політичною корупцією та радикалізацією.

Стійкість виборів, незалежні медіа, громадська довіра і здатність пояснювати мету довготривалої політики є складовими оборони не менш важливими, ніж ракети.

Відповіді на основні запитання

Чи є нинішнє протистояння Третьою світовою війною?

Ще ні — у класичному розумінні. Але це вже глобальна гібридна війна, у якій регіональні конфлікти, санкції, технологічна боротьба, проксі-сили й інформаційні операції формують єдину систему. Світ перебуває ближче до великої війни, ніж десять років тому, але перехід до неї не є неминучим.

Чи можна дипломатично завершити протистояння Ізраїлю та Ірану без знищення Ірану?

Так. Найреалістичніший шлях — контрольована ядерна угода, взаємне припинення ударів, обмеження ракетної програми, поступове скорочення підтримки проксі-сил і створення регіонального механізму безпеки. Знищення Ірану як держави є нереалістичним і призвело б до масштабнішого хаосу.

Чи можливе врегулювання між Ізраїлем та ХАМАС?

Можливе припинення війни, але не простий двосторонній мир. Для стабільного результату ХАМАС повинен втратити монополію на збройну владу, Ізраїль має отримати гарантії безпеки, а палестинці  легітимне управління, відбудову та політичну перспективу.

Чи може Захід перемогти без економічного падіння Китаю?

Так, і саме цього він повинен прагнути. Перемога полягає не у знищенні Китаю, а в недопущенні силового перегляду кордонів, збереженні технологічної переваги, зменшенні критичних залежностей і переконанні Пекіна, що співпраця вигідніша за війну.

Чи може Китай бути відокремлений від Росії?

Повністю - навряд чи. Частково - так. Китай підтримуватиме Росію як противагу США, але не зацікавлений у глобальній економічній катастрофі. Захід може впливати на поведінку Пекіна, якщо поєднає стримування, технологічний контроль та економічні стимули.

Підсумковий прогноз

У найближчі два-п’ять років найбільш імовірним є не загальний мир і не миттєва Третя світова війна, а тривале кероване протистояння. Воно включатиме:

- продовження або замороження війни в Україні;
- нестійкі перемир’я на Близькому Сході;
- боротьбу за контроль над ядерною програмою Ірану;
- торговельно-технологічне протистояння США і Китаю;
- переозброєння Європи та Азії;
- диверсії, кібератаки й інформаційні кампанії;
- періодичні кризи навколо Тайваню, Балтійського регіону та міжнародного судноплавства.

Найбільша загроза полягає не в існуванні одного диктатора чи одного конфлікту. Вона полягає в можливості одночасного злиття кількох воєнних театрів — українського, близькосхідного та індо-тихоокеанського.

Саме тоді США та їхні союзники можуть бути змушені діяти на кількох фронтах, а Росія, Китай, Іран і Північна Корея — координувати свої кроки вже не ситуативно, а як справжній воєнний блок.

Проте такий розвиток не є визначеним наперед. Дипломатія має шанс там, де її підтримує сила стримування. Економічна взаємозалежність може стати запобіжником, якщо вона не перетворюється на інструмент шантажу. А демократичний світ може перемогти без знищення Китаю, Ірану чи інших держав — якщо під перемогою розуміти не капітуляцію противника, а збереження свободи, суверенітету держав і заборони змінювати кордони силою.

Третя світова війна ще не стала доконаним фактом. Але боротьба за те, щоб вона не почалася, вже триває.