Словаки придумали собі пухнасту росію, якої нема і не було, - Олександр Дулеба 

– Це дуже важливе питання, коли ми хочемо зрозуміти той дискурс, який сьогодні панує у Словаччині.  Відповідаючи на на нього, я б назвав дві причини. Перша – політична технологія. «Пеллегріні – це кандидат миру, а Корчок – це кандидат війни» – ця теза стала головним гаслом урядової коаліції, яка, як відомо, у другому турі підтримала Петера Пеллегріні. 

Перший тур виграв Корчок, ніхто не очікував цього, бо всі опитування показували, що з невеликим відривом мав перемогти Пеллегріні. Однак  у відповідь команда Пеллегріні протягом тижня, що  передував другому туру, організувала шалену мобілізацію свого виборця.

Для цього були використані суто емоційні  аргументи, не існувало жодних «червоних ліній» щодо здорового глузду і моралі. Повторюю, все було зведено до простої дилеми: Корчок – це війна, Пеллегріні – це мир.

– Ви маєте на увазі, що таке позиціонування кандидатів, то був суто політтехнологічний хід, який немає нічого спільного з реальністю?

– Саме так, таке бачення було нав`язане словацькому суспільству, але це ж неправда, фальш, фейк. Відповідно до Конституції Словаччини президент країни не може одноосібно ухвалити рішення про скерування наших солдатів у якусь іншу країни. Це компетенція парламенту та уряду.

Корчок про це говорив, але емоції зашкалювали, його не почули. І насамперед не почули у сільській місцевості. Власне, політтехнологам Пеллегріні вдалось мобілізувати на його підтримку саме сільського виборця, місто голосувало за Корчака, але у другому турі явка виборці була на 10 відсотків вищою проти першого саме завдяки селу.  

– А яка друга причина перемоги Пеллегріні? 

– Фактор Угорщини. Пеллегріні виграв у тих район південної Словаччини, де у першому турі переміг представник проугорської партії «Альянс», котра, про суті, є філіалом «Фідесу» (угорська націонал-консервативна партія, її лідер   Віктор Орбан обіймає посаду прем'єр-міністра країни з 2010 року).

Також фактор Угорщини проявився  у ще один дуже цікавий спосіб. Згідно із законодавством Словаччини за два дні до виборів настає «тиша» – жодної політичної реклами на телебаченні чи на радіо, але ж угорське телебачення, зрозуміло, під цю норму не підпадає. І от протягом двох вирішальних днів на угорському телебаченні, яке дивляться і в Словаччині, чи не кожні дві години показували велику розмову з Пеллегріні – які вони друзі з Орбаном, що він готовий до діалогу щодо декретів Бенеша і так далі. 

(Декрети Бенеша – закони, підготовлені урядом Чехословаччини у вигнанні за відсутності парламенту під час німецької окупації. Зокрема, їх підписував президент Чехословаччини Едвард Бенеш. Як результат, майже всі етнічні німці та угорці, предки яких століттями жили в Чехословаччині або ті, хто оселився там під час німецької окупації, втратили чехословацьке громадянство і майно та були вислані з країни.  У 1945 – 1946 рр. з Чехословаччини було вигнано більше як 3 млн осіб, десятки тисяч були убиті).

– Тобто, підсумовуючи, скажу, що завдяки двом чинникам Пеллегріні зміг виграти ці вибори. Перший – мобілізація дезінформованого сільського населення під гаслом «Війна або мир», другий  – втручання Угорщини у вибори за посередництва партії «Фідес», внаслідок чого  словацькі угорці проголосували за Пеллегріні 

– І це ненормально: чи не вперше в історії угорський виборець підтримав словацький націоналізм, такого в історії  ніколи не було. Нагадаю, що до урядової коаліції, яка підтримала Пеллегріні, входить Словацька національна партія. Більше того, якщо словаки і мають якісь історичні проблеми, то це насамперед стосунки із угорцями. Але попри це стався ось  такий цікавий прецедент.   

– А чому і Пеллегріні, і прем єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, і словацьке суспільство загалом так позитивно ставляться до диктаторської фашистської росії?    

Це складана тема. На мою думку, проблема Словаччини не в тому, що каже Фіцо, а у тому, чому в Словаччині є люди, які хочуть чути те, що він говорить. І тут дуже багато чинників, які закорінені в історичну свідомість словаків. Починати треба як мінімум з 19-го століття. До того ж, таке історично сформоване світобачення кожен раз підживлюється. Якщо ви сьогодні навідаєтесь на урок до звичайної словацької школи, то буквально відчуєте, як там вкладають у голови дітей оце русофільство.

Якщо спробувати коротко описати суть цього явища, то я б сказав, що словаки, спираючись на вигадану історичну міфологію, вони придумали собі свою словацьку гарну «пухнасту» росію, від якої вони очікують тільки позитиву. Такий погляд є частиною національної ідеології, ба більше,  він проявляється буквально на рівні побутового мислення. Звісно, це далеко не та росія, яка існує в реальності.

– На чому базується така міфологія?

– Назву тільки один історичний чинник. Початок 19-го століття, перша політична генерація нового покоління словаків сформулювала політичну програму для Словаччини – автономія в рамках Габсбурзької монархії. Рух тривав з півстоліття, розвивали мову, відкривали школи і так далі. У 1848-1849 роках Європою прокотилась низка революцій, які згодом отримали назву «Весна народів».  Лідер словацького національного руху Людовит Штур (словацьких поет, журналіст, депутат парламенту Королівства Угорщини, ідеолог словацького національного відродження у 19 ст.) домовився з Віднем, що словаки допоможуть монархії придушити угорську революцію, на чолі котрої був угорський поет Шандор Петефі.

Тоді вперше у новітній історії словаки сформували добровольчі батальйони. Угорців розбили, але опісля австрійці пішли на домовленості з угорцями, і в 1867 році постала дуалістична Австро-Угорська монархія. Усі обіцянки, дані словакам, були проігноровані. Згодом Людович Штур підсумував політичні уроки півстолітньої боротьби у книзі «Словянство і світ майбутнього». Основний її посил такий: потрібно, щоб в регіоні щораз більший вплив мала росія, яка буде вирівнювати політичний тиск з боку угорців і австрійців. Мовляв, ніхто інший, окрім росії, з цією місією не впорається. Окрім того, таке  слов`янське братство сприятиме розвитку незалежності Словаччини.

На півстоліття ця книга стала політичною Біблею для словаків, які в умовах мадяризації,  думали про майбутнє своєї країни. Аж до розпаду Австро-Угорської імперії і появи на карті світу Чехословаччини.

Чехословацький філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини (1918—1935 рр), напівсловак Томаш Масарик якось сказав, що держави живуть тими ідеями, які панували на момент зародження цих держав. Сьогоднішня ситуація у Словаччині – яскраве підтвердження цієї тези.  

– Тобто, словаки помилково сприймають росію як історичного союзника?

– Саме так. Словаччина, зрештою, як і інші країни, завжди шукала союзників для протидії  Будапешту, Відню, Празі, потім Москві,  а тепер  Брюсселю. І де їх знаходила? Або у Берліні, або у москві. І ця історична схема кожен раз повторюється.

Ще раз наголошую: образ вигаданої росії дуже глибоко вкоренився у масовій свідомості словаків. Можу навести безліч прикладів, але ось тільки один.  Лютий 2007 року. Минуло майже двісті років від тих подій, про які ми говорили.  Офіційний візит президента Словаччини Івана Гашпаровича (був президентом Словаччини з 15 червня 2004 до 15 червня 2014-го) до москви, підсумкова прес-конференція. Наприкінці Гашпарович каже, що словаки і росіяни як два братні слов янські народи повинні розвивати дружні відносини поза межами кордонів Європейського Союзу. І в мене досі перед очима погляд путіна, який дивиться на Гашпоровича здивованим поглядом, бо не розуміє, про що він таке говорить.

Правда така, що коли словаки кажуть слов`яни, вони і досі мають на увазі насамперед росіян. Якщо у вас русофільство просякнуті шкільні підручники, то про критичне переосмислення минулого явно мова не йде. І це не тільки кардинально спотворює реальну картину світу, але є грунтом для політичних маніпуляцій. Останні президентські вибори це підтвердили: за Пеллегріні прогосували мешканці сіл, де рівень освіченості помітно нижчий.

– Чи можуть Словаччина під орудою Фіцо і Угорщина під проводом Орбана сформувати в Європі антиукраїнський дует, орієнтований на росію?

– Такий ризик є, і ЄС, вочевидь, буде реагувати на такі спроби, але я не думаю що до цього дійде. Скажу так, політика Фіцо є фальшивою, але, саме завдяки цьому, хай як це дивно прозвучить, її не можна назвати антиукраїнською.

Проаналізуймо факти. Щоб мобілізувати свого виборця, Фіцо справді вдається до антиукраїнської риторики. Але що сьогодні найважливіше для України - слова чи військова підтримка? Перше, важке озброєння, яке дістала Україна – це був зенітно-ракетний комплекс С-ЗОО від Словаччини за уряду Геґера, потім були словацькі і польські МІГ-29. Власне, Словаччина до певної міри виконала функцію криголама, який зламав кригу пустих розмов, після чого інші країни Європи почали передавати важке озброєння Україні.

Якщо оцінити всю військову підтримку від Словаччини Україні за період від початку повномасштабного вторгнення до жовтня 2023 року, коли Фіцо знову очолив уряд, то  це приблизно 700 млн євро. Водночас обсяг такої допомоги від жовтня 2023-го до квітня 2024 року становить 500 млн євро. Динаміка поставок тільки наростає.

Фіцо каже: жодного снаряда. Аналізуймо. Торік словаки передали українцям приблизно 50 тис. снарядів калібру 155, план на цей рік – 150 тис. Виробництво снарядів почали нарощувати за Геґера, але Фіцо цьому не перешкоджає, а без дозволу уряду жоден експорт зброї неможливий.

Те саме стосується гаубиць «Zuzana». Замовлення уряду у 2018 році було 8 одиниць, гармати були поставленні у квітні 2022 року, тобто виробляли дві гаубиці на рік, сьогодні замовлення на 16 «Zuzan» на рік.

Також у Словаччині на кількох заводах відновлюють пошкоджену техніку. Тому я і кажу, що словацька політика фальшива, бо українці можуть в ній заплутатись.

Орбан нічого подібного не робить: Угорщина на цей чай не надала Україні жодної військової допомоги, натомість така допомога за уряду Фіцо, наголошую, попри його риторику тільки наростає. І це перша велика відмінність між Фіцо і Орбаном.

Друга відмінність – в Орбана є своя ідеологія, це, умовно кажучи, угорський путінізм. Тим часом у Фіцо нема жодної  ідеології у класичному розумінні цього терміну, його ідеологія – це гроші і влади, якщо у вас є комерційний проєкт, який йому цікавий, то можна домовлятись.  Прем`єр-міністр України Денис Шмигаль назвав такі двосторонні відносини «новим прагматизмом». Досить точно.

– А якщо говорити про санкційну політику ЄС проти Росії. Угорщина регулярно вставляє палки в колеса і виступає проти нових санкцій. Словаччина ж, навпаки,  підтримує політику ЄС. Чи є ризик «мадяризації» позиції Словаччини?     

– На мою думку, нема. Фіцо лишень говорить про одну червону лінію – це ядерна енергетика. Якщо будуть санкції, які спровокують проблеми з  постачанням російського ядерного палива на словацькі  АЕС, то Словаччина не підтримає такі санкції.  На відміну від України у нас питання палива для АЕС не розв`язано. Власне, для Словаччини, і для Чехії  сьогодні завдання номер один – диверсифікувати постання ядерного палива. Це надскладне завдання, оскільки вимагає модернізації реакторів.

(У Словаччині діють чотири атомні електростанції, які мають п’ять діючих енергоблоків: 1-й і 2-й блок АЕС Моховце, Богуніце V2 теж із двома енергоблоками та Богуніце V1 з одним енергоблоком. Ними керує компанія Slovenské elektrárne. На атомну енергетику у Словаччині припадає понад 50% виробленої електроенергії). 

Специфічна ситуація склалась у Словаччині щодо поставок російської нафти. Йдеться про словацьку компанію Slovnaft, яка є частиною угорської нафтогазової групи MOL Group. До початку війни вони інвестували приблизно 300 млн євро у виробництво полімерів на основі «важких» сортів нафти, котру постачає росія, Казахстан і Венесуела. Переорієнтувати  поставки їм поки що не вдалось, бо це вимагає і часу, і додаткових інвестицій. Тому Європейська комісія зробила для них виняток у політиці санкцій. Йдеться про 5 млн тонн нафти на рік.  

– Ми знаємо, що Словаччина підтримує вступ України в ЄС і НАТО. Сподіваємось ця позиція не зміниться під впливом Угорщини.

– Переконаний, що ні. Свого часу, коли Словаччина вступала в євроструктури, МЗС Словаччини замовило в нашої Асоціації закордонних справ дослідження, які мають бути зовнішньополітичні інтереси Словаччини як члена ЄС І НАТО. Окрім іншого, ми організували низку експертних дебатів  по цілій країні. Виявилось, що ключовий фактор нашої східноєвропейської політики – це підтримка європейської інтеграції України, котра на сьогодні єдиний сусід Словаччини, який функціонує в іншому режимі.

Національний інтерес Словаччини полягає у тому, щоб зробити українсько-словацький кордон внутрішнім кордоном єдиного ринку Європейського Союзу. Це дало б додатковий поштовх для розвитку східної Словаччини, що економічно відстає від західної частини. Щодо цього у Словаччині повний консенсус, відповідні положення ви найдете в документах усіх урядів, починаючи з 2004 року.

Отже, як висновок скажу таке. Є три ключові питання, які кардинально відрізняють політику Словаччини щодо України від політики Угорщини. Перше, військова підтримка для України, обсяги якої наростають попри риторику Фіцо, друге, Словаччина підтримує санкційну політику ЄС щодо росії і третє – консолідована підтримка європейської інтеграції Української держави.  

– Остання зустріч голови українського прем`єра Дениса Шмигаля і його словацького колеги Роберта Фіца якраз пройшла в дусі «нового прагматизмі». Єдине, що додалось, це тема експорту української агропродукції і блокування кордонів.        

– Жоден уряд не піде проти своїх фермерів. Однак для Словаччини це не така велика проблема, як для Польщі. Бо у нас частка сільського господарства у ВВП становить заледве  5 відсотків. Але при цьому фермери у Словаччині – це дуже організована частина виробників. Якісні домашні словацькі продукти, необхідність захищати своїх фермерів – це ігри, в які грають і словацькі націоналісти. Подібну рекламу завжди побачити на національних телеканалах. Скажу більше, сьогодні в умовах спільного ринку сільське господарство – це форма націоналізму, бо це ставлення до своєї землі. Але наш уряд впорався з цим викликом, ви бачите, словацькі фермери не блокують кордон. Навпаки, через заблоковані польські пункти пропуску на словацько-українському кордоні маємо стокілометрові черги вантажівок.  Вже навіть Фіцо говорив, що потрібно якнайшвидше створити елементарні умови для водіїв.

А на перспективу, звісно, слід розбудовувати прикордонну інфраструктуру, щоб були паркінги, готелі, електронні номери як у банках і жодних черг. Ще до війни був не один такий проєкт, але для цього потрібне. Сказати, взаємне бажання. Ви знаєте, що нині будується дорога Кошице – Ужгород. Власне, дуже довго тривали переговори, де вона перетне кордон, нарешті домовились, дорога мала обійти Ужгород, але сьогодні та домовленість вже не актуальна, бо на тій українській території вже побудували житловий квартал.  

Розмову вів Віктор Шаповал.