Процес століття. Чи притягнуть рашапропагандистів до відповідальності за геноцид

Єврокомісія планує створити спецсуд проти росії для розслідування злочинів, скоєних в Україні. Водночас Міжнародний кримінальний суд збирає матеріали про злочини росії та її громадян в Україні з початку війни.

Серед тих, кому в майбутньому можуть бути пред'явлені звинувачення, не тільки військові та чиновники, а й журналісти. Україна вже заявила про намір притягнути російських пропагандистів до відповідальності.

Видання «Верстка» замовила філологічне дослідження контенту державних ЗМІ. Медіадослідник Микола Чікішев знайшов у словах провладних пропагандистів ознаки підбурювання до геноциду. Це перше російськомовне дослідження такого роду після початку війни. Подаємо його у дещо скороченому вигляді.

«Я практично в морзі, не можу коментувати», - поскаржився «Верстці» колишній директор російськомовного сегменту RT Антон Красовський через два тижні після скандального звільнення. Причиною особистої кризи стала різка реакція на слова ведучого в ефірі 20 жовтня, коли він заявив, що українських дітей, які вважають, що росія окупувала Україну, потрібно топити і спалювати живцем.

Той ефір став апогеєм усіх ненависницьких висловлювань російських пропагандистів щодо мирного населення України. З початком війни глядачі звикли до агресивної риторики в ефірі федеральних каналів, радіостанцій, у виданнях провладних ЗМІ. Там українців називають «нацистами» та «прибічниками фашистського режиму», кажуть, що їх треба знищити, вигнати, «десатанізувати».

Україна від початку війни неодноразово ставила питання про те, що російські пропагандисти можуть закликати до геноциду такими формулюваннями. Крім того, Інститут вивчення війни оцінив заяви російських чиновників і журналістів як «пропаганду геноцидної риторики».

Що таке геноцид і хто за нього відповідає

Поняття геноциду та злочинів, які до нього відносяться, наведено у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Крім того, відповідальність за геноцид встановлено Римським статутом, який є основою роботи Міжнародного кримінального суду. Обидва документи проголошують, що дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку, називаються геноцидом.

До переліку таких дій входять: вбивство учасників групи; заподіяння тяжких тілесних або психологічних ушкоджень; створення умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи; заходи, спрямовані на запобігання пологів; примусове переведення дітей з однієї людської групи в іншу.

Міжнародний трибунал по Руанді дійшов висновку, що не існує певної мінімальної кількості жертв, необхідної для визнання злочинів геноциду, а також немає необхідності, щоб усі його жертви були мертвими. Також Міжнародний трибунал по Руанді постановив, що для визнання особи винною в геноциді або підбурюванні до нього не потрібні докази наявності офіційної угоди між учасниками щодо вчинення геноциду.

Міжнародне право передбачає покарання як за вчинення геноциду, так і за змову з метою його вчинення, підбурювання, замах і співучасть у злочині. Водночас особливістю підбурювання до вчинення геноциду є те, що воно саме по собі, згідно з конвенцією, є злочином незалежно від того, чи відбувається потім справжній геноцид.

Дослідниця в галузі міжнародного права Вібке Крістін Тіммерман проаналізувала рішення минулих трибуналів і виявила, що злочини підбурювання до геноциду безпосередньо пов'язані з пропагандою ненависті. Така пропаганда створює певний клімат у суспільстві, який не засуджує, а інколи навіть заохочує вчинення злочинів проти певної групи осіб.

Компонентами підбурювання можуть бути дегуманізація, демонізація, делегітимізація, дезінформація та заперечення минулих звірств, погрози насильства та прославлення терору. Останнє може виражатися в увічненні пам'яті тих, кого держава називає мучениками, та фінансовій підтримці їхніх родин. До відповідальності можуть бути притягнуті керівники країни, посадові особи та приватні особи, наприклад, журналісти та експерти, які співпрацюють із ЗМІ.

Голова Центру громадянських свобод України, лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року Олександра Матвійчук вважає, що слова російських пропагандистів також можна кваліфікувати за статтею про підбурювання. «Тут роль так званих «журналістів», які всі ці вісім років насаджували ненависть у людей і формували образ України та її громадян як ворога, - каже Матвійчук. - Насправді ця безпринципна робота людей є складовою військової мілітаристської машини. Це вони з екранів кажуть людям: «Треба їх убивати, спалювати».

Як пропаганда потурає закликам до геноциду

Кандидат філологічних наук, медіадослідник Микола Чікішев проаналізував заяви не лише провладних журналістів, а й російських чиновників та експертів, які виступають у державних ЗМІ. Дослідження охоплює перші півроку повномасштабної війни – з лютого по липень.

Предметом аналізу стали новинні статті на сайтах «РІА Новості» та Russia Today, а також епізоди телевізійних ток-шоу «Час покаже», «Вечір з Володимиром Соловйовим» і «60 хвилин» з Ольгою Скабєєвою та Євгеном Поповим.

Окремий блок дослідження також присвячено дописам із TГ-каналу заступника голови Ради безпеки рф дмітрія мєдвєдєва. Враховуючи, що він як офіційна особа транслює позицію російської держави і широко цитується в провладних ЗМІ, його також можна зарахувати до групи пропагандистів.

Дослідження показало, що ідеологічний дискурс на росії повністю деконструює образ України: телеканали та пропагандистські онлайн-ЗМІ переконують аудиторію, що «Україна не є суверенною та незалежною державою», «українці не є окремою сформованою нацією», а «український уряд є нелегітимним».

«Дегуманізація, звинувачення у скоєнні злочинів, заохочення до насильства спонукають аудиторію зайняти певну позицію в конфлікті», - йдеться в дослідженні.

Повний текст аналізу доступний за покликом.

Ми/Інші

Значна частина дослідження присвячена питанню про те, як суб’єкти дискурсу – ведучі та учасники ток-шоу, журналісти інтернет-ЗМІ, а також дмітрій мєдвєдєв – формують і формулюють образи «нас» та «інших». Категорія «ми» в інтерпретації пропагандистів включає росію, а «іншим» вони надають більш збірний образ, який включає як Україну, так і країни Заходу в цілому.

У телепрограмах «Час покаже», «Вечір з Володимиром Соловйовим» та «60 хвилин», записаних після перших новин про вбивство мирних жителів у Бучі та після повідомлень про обстріл ТЦ у Кременчуці журналісти федеральних телеканалів створюють чіткі образи «наших» і «інших». «Ми» (росіяни – ЗІФ) представлені як творче начало – біле, а «інші» як руйнівне – чорне.

На їхню думку, «ми» - жертви, а «інші» - винуватці агресії. Метою «інших» пропагандисти називають знищення «нас». Володимир Соловйов у своєму ток-шоу каже: «Зрозуміло, що завдання – повністю знищити росію». Ольга Скабєєва у студії програми «60 хвилин» сказала: «Вороги і вони для нас, і ми для них. Залишається з’ясувати, чия візьме гору». Один з її гостей каже: «Їх не шкода. Вони прийшли вбивати нас».

«Ми» в інтерпретації учасників ток-шоу відрізняємося моральною правотою, яка безумовна і беззаперечна. Будь-які звинувачення на адресу російських військових відкидаються та подаються як немислимі. Глядачам потрібно прийняти це як факт, без пояснення причин.

Наприклад, депутат держдуми Костянтин Затулін в ефірі шоу «Вечір з Володимиром Соловйовим» заявив: «Я абсолютно не вірю в те, що кадрові військові, російські військовослужбовці <...> ґвалтували дітей на очах матерів». А ось як реагує на звинувачення на адресу російських військових ведуча програми «60 хвилин» Ольга Скабєєва: «Київський режим демонструє всьому світу криваві провокації, в яких, звісно, звинувачують нас».

Порівнюючи дії «своїх» і «інших», журналісти федеральних телеканалів представляють останніх лише як ірраціональних опонентів. У випуску ток-шоу «Час покаже» ведучий Руслан Осташко розповідає: «Коли представник нашого міноборони виступає і розповідає, коли ми показуємо кадри наших хлопців на передовій, є якийсь спокій і впевненість у тому, що вони діють. <...> Коли ми дивимося кадри з українськими військовослужбовцями, і неважливо, хто їх знімав, чи знімають вони самі, чи після того, як потрапили в полон, то такої впевненості та розуміння немає взагалі».

У дослідженні також розглядають 30 заміток на сайтах «РІА Новості» та RT, опублікованих після повідомлень про масові вбивства в Бучі та обстріли Кременчука. Як показав аналіз заміток, образи, якими журналісти позначають поняття «ми» та «інші», повторюють наведені вище приклади.

Окрім того, дискурс у замітках «РІА Новості» і RT базується на військовому протистоянні «наших» та «інших»: «ми» можемо атакувати тільки поле бою і тільки військові цілі. Описуючи «наші» дії, видання уникають формулювань, які можна трактувати як насильство. Наприклад, обстріл ТЦ у Кременчуці подають як «пожежу», саму будівлю називають «порожньою», а про постраждалих не згадують. У разі опису жертв їх існування піддається сумніву.

Кажучи про «інших», видання намагаються сформувати у читача стійку асоціацію їх із нацистами: у текстах використовуються пропагандистські ідеологеми, які відсилають до ІІ світової («Великої Вітчизняної війни»): «звірства» [фашистів], «геббельсівська пропаганда». У дискурсі видань з’являються нові ідеологеми, які наголошують на протиправності дій «інших»: «Захід хоче зробити з Бучі нову Сребреницю, сказав ветеран «Альфи».

Також публікації наголошують на нелегітимності дій і заяв «інших»: «київський режим», «конвеєр працює», «українські військові знають, що західні ЗМІ підтримають будь-які їхні безчинства».

Заступник голови Ради безпеки дмітрій мєдвєдєв у своєму TГ-каналі повторює риторику федеральних каналів і онлайн-ЗМІ. Він однозначно і прямо формулює «нашу» позицію, представляючи її як єдино вірну і раціональну. На цьому тлі, в його інтерпретації, звинувачувати «нас» нема в чому. «Наші» цінності у мєдвєдєва – це хаотичне поєднання правил «пацанської» культури та християнських ідеологем. Водночас «інші» для нього зло та аморальні апріорі. Насильство над «іншими» він виправдовує правом на помсту: «ми», в інтерпретації Медведєва, діємо від імені вищих сил, які він асоціює з християнським Богом.

Таким чином, усі розглянуті джерела інформації наголошують на виключно позитивних якостях «нас» і виключно на негативних якостях «інших», що свідчить про їхню соціальну нерівність та дискредитацію «інших».

Росія/Україна

Дослідження показує, що пропагандисти на різних рівнях формують і представляють на публіку образи «росії» та «України» за схожими методиками. Так у всіх трьох ток-шоу - «Час покаже», «Вечір з Володимиром Соловйовим» і «60 хвилин» - будь-які звинувачення на адресу російських військових називають провокаціями і відкидають як немислимі. При цьому місією росії називають протистояння Заходу.

В ефірі «Час покаже» росія представлена як країна-захисник, у студії «60 хвилин» спікери представляють росію в образі переможця. У «Вечорі з Володимиром Соловйовим» повторюється думка про те, що російська сторона дотримується законів війни. Водночас ведучий та учасники ток-шоу кажуть, що в російській армії є серйозні проблеми, але не називають їх.

Водночас тези про Україну в усіх трьох ток-шоу зводяться до ідеї, що української державності та української нації не існує, а нинішня українська влада нелегітимна. Учасники програми вдаються до дегуманізації образу українських військових: у дискурсі вони описуються виключно як «нацисти», «ґвалтівники», «маніяки», «тварюки», «фанатики».

Так, у випуску «Час покаже» Руслан Осташко, коментуючи дії українських військових, каже: «Нацисти, застосовуючи тактику випаленої землі, знищують інфраструктуру міста», «вони продовжують нищити все, що можливо». У цьому ж випуску провладний журналіст Андрій Фефьолов, говорячи про українців, стверджує: «Це перекодовані росіяни, які називають себе українцями».

Політолог Сергій Міхєєв в ефірі ток-шоу «Вечір з Володимиром Соловйовим» заявив: «Української держави як такої практично немає», «зараз вся гидота з усього світу йде в Україну». А сам Соловйов каже: «Ми знаємо, що цим славиться тероборона, вони розстрілюють і вбивають мирних людей».

Незважаючи на різні джерела інформаційні приводи, в усіх трьох ток-шоу озвучуються однакові висновки та позиції. У програмах також простежуються загальні стратегії репрезентації: ведучий виступає у ролі цензора і контролює, що говорять спікери; ведучий пояснює, що повинна означати для глядача, будь-яка інформація, яка з’являється в ефірі; спікери доповнюють один одного несуперечливими висловлюваннями і формують єдину, спільну точку зору; офіційна позиція російської влади ніколи не ставиться під сумнів.

У замітках «РІА Новості» і RT, як і в телевізійних ток-шоу, позиція російської влади стає позицією видань, а заяви чиновників ніколи не піддаються сумніву. Водночас ЗМІ намагаються не давати жодних посилань на джерела, що представляють альтернативну точку зору.

При згадуванні образу Росії в текстах публікацій немає інформації про дії російської армії, які можна трактувати як незаконні. ЗМІ стверджують, що жертв серед мирного населення немає, навіть якщо це суперечить логіці наративу: у випадку з описами подій у Бучі видання одночасно писали про загиблих із ознаками недавньої смерті – і «трупи», які «рухали руками».

Українські військові у замітках представлені як радикали, а їхні дії трактуються як терористичні. Українських військових часто представляють «ґвалтівниками» та «маніяками», а їхні дії називають «звірствами».

У телеграм-каналі заступника голови Радбезу дмітрія мєдвєдєва росія представлена як жертва ворожих дій Заходу. При цьому власне ворожі дії він формулює як нераціональні. На цьому тлі він представляє росію як моральний орієнтир для решти світу. У своїх дописах заступник голови СБ рф називає владу в Україні «нелегітимним режимом», а самих українців у своїй риториці представляє варварами, готовими вбивати.

Висновки

Аналіз показує, що досліджуваний дискурс є ідеологізованим і використовується в пропагандистських цілях. Крім того, у дослідженні вивчається, як дискурс виражає та відтворює владу та як це призводить до дискримінації цілої групи – українців. У аналізованих конкретних темах вони входять у поняття «інші».

Акцент на нібито девіантних чи кримінальних характеристиках українців створює та підтримує суспільно поширені расистські та ксенофобські настрої в російському суспільстві. У кожному джерелі зустрічаються вкрай негативні визначення групи: «маніяки», «тварюки», «фанатики», «бойовики» тощо. У всіх джерелах простежується стійке асоціювання української армії/українських військових з «нацистами».

На основі спільної доповіді аналітичного центру New Lines Institute for Strategy and Policy і Центру прав людини імені Рауля Валленберга дослідник «Верстки» виділив чотири тези російської пропаганди, які узгоджуються з Конвенцією про запобігання геноциду. і може бути інтерпретовано як виклики для його фіксації. Серед цих тез:

- заперечення існування української ідентичності,

- дзеркальне звинувачення (українській стороні повертаються претензії, які вона висуває стосовно росії),

- «денацифікація» та дегуманізація (асоціаціювання українців з нацистами),

- спонукання російської аудиторії до вчинення або схвалення звірств (дії російської армії ніколи не визнаються неправильними чи злочинними).

Аналіз показує, що в російському ідеологічному дискурсі дійсно присутні елементи прямого та публічного заклику (підбурювання) до вчинення геноциду. Відповідальність за це несуть насамперед суб’єкти ідеологічного дискурсу: чиновники – офіційні представники російської держави, працівники російських провладних ЗМІ, експерти, які співпрацюють із цими медіа.

У російському публічному просторі домінує цей усталений ідеологічний дискурс, оскільки умови для його розвитку були створені штучно: тотальними блокадами та масштабними репресіями проти незалежних ЗМІ. Водночас, якщо зняти ці штучні бар’єри, на думку автора дослідження, існуючий дискурс швидко зруйнується та переміститься на периферію публічного поля.

Кого з пропагандистів уже судили за підбурювання до геноциду

Історія знає кілька прикладів, коли дегуманізація образу ворога та прямі заклики до його знищення приводили журналістів на лаву підсудних за звинуваченнями у підбурюванні до геноциду.

Першим із відомих прикладів є Нюрнберзький трибунал. Одним із покараних під час трибуналу був Юліус Штрайхер, засновник і видавець антисемітської та антикомуністичної газети «Штурмовик». Його стратили за заклики до знищення євреїв (був визнаний винним у злочині проти людства, юридичний термін «геноцид» був закріплений у міжнародному праві лише через два роки після винесення вироку на цьому процесі – у Конвенції ООН про запобігання геноциду).

Другий випадок, коли журналістів звинуватили у злочинах, пов'язаних з геноцидом - Міжнародний трибунал по Руанді. Там, наприклад, на лаві підсудних опинився видавець і редактор газети Kangura («Розбуди інших») Хасан Нгезе. Його газетні статті представляли тутсі як ворогів і порівнювали їх з тарганами, висловлюючи до них ненависть і презирство.

Крім того, Нгезе виступав як журналіст і експерт в ефірі «Вільного радіо та телебачення тисячі пагорбів». Саме ця радіостанція стала рупором пропаганди, в ефірах якої пояснювалося, як потрібно вбивати, розчленовувати і ґвалтувати народ тутсі. А також наводилися списки імен тих, кого потрібно вбити, і називали місця, де переховувались представники тутсі.

Під час трибуналу Хасан Нгезе був звинувачений у пособництві та підбурюванні до геноциду, у тому числі «шляхом публікації статей у своїй газеті Kangura», і був засуджений до довічного ув'язнення. На стадії апеляції термін зменшили до 35 років позбавлення волі.

Також співзасновника та директора Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів Фердинанда Нахіману визнали винним у підбурюванні до геноциду разом із «прямим заохоченням» до вбивств. Його, як і Хасана Нгезе, засудили до довічного ув'язнення, але на стадії апеляції термін  скоротили до 30 років.

Водночас у таких справах немає терміну давності, тож журналісти можуть постати перед судом через кілька років після закінчення основного процесу. Так, суд над спонсором і співзасновником «Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів» Фелісьєном Кабугою почався в Гаазі лише цього року. Сам Кабуга 23 роки переховувався. Ще у 1997 році Міжнародний трибунал висунув йому звинувачення в підбурюванні до геноциду і злочинах проти людяності. У 1994 році він втік з Руанди і жив за підробленими документами спочатку в Африці, а потім у Франції. Медіаменеджера пропагандистського радіо затримали у 2020 році в передмісті Парижа. Зараз йому 89 років.

Чи можуть російських пропагандистів відправити у Гаагу?

Як зазначалося раніше, Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього виділяє підбурювання в окремий злочин, який не пов’язаний з тим, чи був у результаті вчинений геноцид. Водночас в історії ще не було випадків, коли б за підбурювання судили окремо, без попередньо встановленого факту вчинення геноциду. Опитані «Версткою» юристи кажуть, що кейс російських пропагандистів може стати першим.

«Я би не применшував значення пропагандистів [для Міжнародного кримінального суду], - каже кандидат юридичних наук Гліб Богуш. - Формально вони не обіймають державних посад, не є людьми, які ухвалюють рішення щодо атак, бомбардувань, вторгнення в інші країни, але їх відповідальність може бути дуже серйозною. Вони відіграють значну роль у вчиненні конкретних злочинів. Таким чином, публічні заклики до геноциду є самостійним злочином, який підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Відповідальність за це не залежить від того, чи був справді вчинений геноцид».

На думку Богуша, важливість дослідження «Верстки» полягає в аналізі текстових наративів пропаганди. Це може бути корисним при подальшому розгляді справ у національних та міжнародних судах. Водночас експерт застерігає від поспішної правової оцінки окремих заяв російських офіційних осіб – ймовірний суд буде тривалим і потребуватиме серйозної роботи експертів.

За словами голови Центру громадянських свобод України Олександри Матвійчук, ненависницькі формулювання пропагандистів можуть свідчити про наявність геноцидного наміру. Пошук цього наміру є одним із основних етапів доказування винуватості особи чи групи осіб у вчиненні злочину геноциду.

«Коли є провадження щодо геноциду, то, звісно, першими звинувачують окрему групу, яка розпалює ненависть і через яку прослідковується цей геноцидний намір, – каже Матвійчук. – Коли в шоу Соловйова йдеться про те, що сатана вселився в українців, або нещодавно директор [російськомовного мовлення] RT – уже, як я розумію, колишній – сказав, що українських дітей треба спалювати чи топити. Усі такі речі збирають правозахисники. Я впевнена, що українські правоохоронні органи теж збирають, тому що вони потрібні з двох причин. Перше – incitement to genocide (підбурювання до геноциду - ЗІФ) саме по собі є окремим видом злочину, а друге – саме вони допомагають через вивчення мови ворожнечі довести цей геноцидний намір».

Скільки триватиме суд у Гаазі

Єврокомісія заявила про намір створити за підтримки ООН спецсуд для розгляду злочинів Росії на території України. Як заявила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн, суд необхідний для притягнення до відповідальності як конкретних виконавців злочинів, так і військового керівництва.

Визначатиме ступінь можливої провини російської сторони Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі. До його компетенції входить розслідування та розгляд справ проти конкретних осіб, обвинувачених у геноциді, військових злочинах, злочинах проти людяності та злочинах агресії. Робота МКС регулюється Римським статутом – міжнародним договором, що встановлює функції, юрисдикцію та структуру суду, який набув чинності 1 липня 2002 року.

Щоби визнати юрисдикцію суду, країни-учасниці Римського статуту повинні його ратифікувати. Водночас ні росія, ні Україна цього не зробили. Однак Україна визнала юрисдикцію суду щодо злочинів, скоєних на її території з 2013 року. Як пояснили опитані «Версткою» юристи, це дозволяє судовим слідчим працювати в Україні та пред'являти звинувачення тим, хто вчинив злочини на її території, незалежно від громадянства особи та політики її держави.

Зараз робота суду залишається на стадії збору доказів. Після цього співробітники МКС повинні будуть сформувати та пред'явити обвинувачення конкретним особам, клопотати про видачу санкцій на арешт, виклик до суду, визнання певних осіб потерпілими. При цьому обвинуваченим може стати кожен, незалежно від займаної посади та наявності будь-яких імунітетів.

Розгляд справи може розпочатися лише після того, як суд визнає, що висунуті звинувачення є обґрунтованими. На все це можуть піти роки.

«Які б рішення не приймалися, за великим рахунком, питання їх виконання залишається на розсуд сторін. Можуть бути найгучніші заяви міжнародних судів, але якщо сторона конфлікту каже, що вона цього не виконуватиме, то можливості примусити тут немає жодної, - каже юрист Ольга Гнєзділова. - Що стосується реалізації, то доведеться чекати багато років. Як це було в багатьох збройних конфліктах: покарання можливе, коли люди втрачають владу. Як правило, це єдиний спосіб їх якось затримати, притягнути до відповідальності. Поки ситуація така, як зараз, звісно, ні технічної, ні практичної можливості притягнути когось до відповідальності немає».

Як зазначив медіа-менеджер і член робочої групи зі створення спецтрибуналу в Гаазі Олег Гавриш, питання ініціювання міжнародного суду проти російських пропагандистів поки що обговорюється. Зараз, за словами правозахисниці Олександри Матвійчук, питання звинувачення пропагандистів у підбурюванні до геноциду розглядається лише на рівні національних українських судів. Водночас Матвійчук переконана, що Україна домагатиметься покарання пропагандистів і на міжнародному рівні.

Регіна Гімалова, «Верстка»

Колаж: Рим Сайфутдінов