Польський ІНП, а не антипольський …

Польський ІНП, а не антипольський …

Цією короткою цитатою Роберта Вінніцкого, депутата Сейму, лідера антиукраїнського Національного руху Польщі можна коротко пояснити усе те, що відбувається у Польщі навколо внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті, яким запроваджується історична цензура та кримінальне переслідування осіб, які допускатимуть вислови, що можуть бути розцінені  як звинувачення участі польської держави та польської нації у Голокості, чи  заперечуватимуть «злочини  українських націоналістів проти поляків».  

Абревіатура-ІНП (Інститут національної пам’яті - Комісія переслідування злочинів проти польського народу), стала одразу впізнаваною в  Ізраїлі, США та Україні, підвела під спільний знаменник усі потуги Польщі щодо політизації історії, відкрила нові історичні фронти. Нові - з Ізраїлем та США, а з Україною - методично та в черговий раз зруйнувала хиткі паростки українсько-польського порозуміння. Порозуміння, на яке давав надію останній візит польського президента у Харків. Однак навіть перебування у безпосередній близькості до лінії фронту з російським  агресором, історично спільним для двох народів, завадило А. Дуді ветувати закон, за прийняття якого польським парламентарям Держдума РФ повинна аплодувати стоячи.

Такого роду законотворчість Польщі по відновленню історичної справедливості викликала значний ажіотаж в експертному середовищі, стала топовою темою профільних медіа не тільки в Україні.

Допоки експерти змагаються в оцінках та пошуках логіки у діях польської влади, є слушним питання, а чи дійсно такого роду крок Польщі став несподіванкою? Звісно, що ні!

З приходом у 2015 році до влади,  партія «Право і справедливість» (ПІС) дала чітко зрозуміти, що не збирається розмежовувати реальну та історичну політику. При цьому більшість експертних середовищ, як  українських, так і польських, чи то через свою недалекоглядність, чи на догоду обставинам, наперебій продовжувати транслювали у маси тезу - «в усьому винні польські маргінали», «…ці середовища не репрезентують суспільної думки пересічних поляків» тощо. До слова, ці ж самі експерти тепер наперебій критикують польську чинну владу за політику подвійних стандартів в історичному протистоянні з Україною.

Польщею розпочато та застосовується тактика малих кроків в історичному протистоянні з Україною. Свого роду чергувань «сподівань на нормалізацію» та недружних кроків до України.

У липні 2016 року ПІСом на догоду антиукраїнським, право-радикальним середовищам, було прийнято політично мотивоване та одностороннє визначення волинських подій польським Сеймом і Сенатом «геноцидом польського народу на східних кресах РП» (при вражаючій одностайності Сейму - за ухвалення відповідної резолюції проголосували 432 депутати, утрималися - 10, проти не було жодного голосу).

Цей крок патріотично налаштованим електоратом був розцінений за тактичний успіх, однак цього для «досягнення історичної справедливості» виявилося замало. Вже тоді, польські радикали вимагали прийняття нового окремого закону (заміни резолюції на відповідний закон), який би забезпечував гарантії реалізації його норм прокурорам ІНП у правовій площині. Тобто, передбачав би кримінальне переслідування: організаторів та виконавців «злочинів»; заперечення геноциду щодо поляків та поширення ідеології ОУН-УПА, при цьому криміналізував би «пропагування бандерівської символіки» та легітимізував ліквідацію місць увіковічення пам’яті жертв ОУН-УПА на території Польщі.

За основу нового закону був взятий законопроект парламентського об’єднання «Кукіз-15», який був підготовлений депутатом Войцехом Бакуном та розглядався профільною сеймовою комісією, як один з альтернативних при прийнятті рішення з даного питання.

Окрім цього, ще у серпні 2016 року, представниками цього ж «Кукіз-15», лідер якого Павло Кукіз різко змінив любов до України на відкриту антиукраїнську позицію, було зареєстровано в Сеймі РП законопроект, яким передбачалися зміни до Закону «Про Інститут національної пам’яті» та запроваджувалась кримінальна відповідальність за публічне заперечення «геноциду, здійсненого українськими націоналістами щодо поляків на Волині і Східній Малопольщі».

ПІС тоді без ентузіазму віднісся до даної ініціативи своїх конкурентів по «патріотичності» і цей законопроект майже 17 місяців пролежав у Сеймі. Міністерство юстиції констатувало юридичну необґрунтованість використання терміну «злочини українських націоналістів…».

Однак у січні 2018 року даний законопроект майже блискавично протягується по всім інстанціям і приймається обома палатами уряду РП, навіть не зважаючи на критичні зауваження тверезо мислячих політиків і лідерів культурних та наукових осередків.

Окрім нав’язаного «Кукіз-15» українського питання у законі з’явилось кримінальне переслідування за звинувачення польської держави та польської  нації за злочини німців часів ІІ Світової війни щодо євреїв. Тобто фактична цензура стосовно Голокосту у Польщі. 

Чому ПІС пішов на такий крок? Якщо у такому законі була нагальна потреба, тоді чому він пролежав у «шухляді» більше року?

 Питання риторичні. Звісно ж у ПІС присутні середовища ворожі Україні, однак політичної доцільності даному закону саме зараз не було. Також був відсутній суспільний запит стосовно відновлення історичної справедливості та прямої конфронтації з Ізраїлем.

Звідки у польському історичному диспуті з’явилося «ізраїльське питання» - заперечення будь-якої участі поляків у Голокості?

Як і в питанні запобіганні «бандеризації» України, донедавна національний ревізіонізм питання Голокосту у Польщі був суто маргінальним явищем. Цим грішили вузькопрофільні медіа націоналістично-католицького спрямування, про це говорилося у так званих «колах по інтересах».

З часом ситуація почала змінюватися, громадська думка інфікувалася специфічними історичними дослідженнями.

Для прикладу, польського історика Томаша Панфіла, викладача Люблінського католицького університету та працівника ІНП у Любліні, основний меседж яких - донести до польського обивателя думку про те що, після німецького вторгнення у Польщу ситуація з євреями не виглядала «дуже поганою». Даний науковець жваво критикувався громадськістю, але тільки не державними інституціями. Навпаки з рук прем’єр-міністра Б. Шидло отримав урядову нагороду за «правильні» дослідження. 

У формуванні відповідної громадської думки також були використані  контроверсійні історичні дослідження щодо єврейського гетто у Польщі польського історика Єви Курек, яка окрім цього розгорнула масову громадську компанію щодо підтримки поновлення ексгумації жертв у Єдвабному. Відповідну петицію підписало більше 10 тис. осіб і у вересні 2017 року вона потрапила до Сейму Польщі.

Принагідно зазначимо, що після прийняття поправок до закону про ІНП кількість осіб, які зацікавились даною проблематикою у Польщі зросла в рази. Окрім  цього, шукати правду про Єдвабне закликає також опозиційний діяч колишньої ПНР та батько діючого прем’єр-міністра Корнель Моравецький.

Подивимось у корінь проблеми. Яку роль виконує польський Інститут національної пам’яті,  як державна структура з дослідницькими, науковими, архівними, слідчими та люстраційними функціями?

З приходом до влади у 2015 році ПІС, саме Інституту національної пам’яті у польсько-українському історичному протистоянні, а як виявилося в подальшому і в польсько-ізраїльському, була передбачена провідна роль рупора «правди», опираючись на ідеологічні та історичні міти правлячої політичної сили РП. Прогнози щодо свідомого переписування історії польською владою та закріплення у свідомості молодого покоління правильних та однозначних історичних героїв та постатей, які робили експерти ІА «Західний інформаційний фронт» ще в травні минулого року, викладені в статті «Історія на службі в PIS? Випадковість, спонтанність чи чітко виражена державна стратегія?», на жаль справдились 

У квітні 2016 року правлячою партією ініційовано переформатування  структури ІНП, результатом чого стало припинення з 16.06.2016 року каденції  його Ради та створення Колегіуму IНП, який обрав нового голову Інституту - Ярослава Шарека (Jarosław Szarek). Прогнозовано, що усі члени Колегіуму репрезентують партію  ПІС, а самому Я.Шареку закидають протекціонізм зі сторони свого колишнього наукового керівника, професора Ришарда Терлецкого, на даний час діючого віце-голови Сейму РП, керівника парламентської фракції партії ПІС.

У Сенаті Польщі, ще на етапі формування Колегіуму та вибору керівника ІНП, усі кандидати добиралися через призму готовності «боронити добре ім’я Польщі від звинувачень у співучасті поляків у знищенні євреїв», проходили своєрідний тест  на правильне розуміння історії а-ля ПІС. В ході проведення співбесід з кандидатами основним критерієм профпридатності  була їх позиція до чуттєвих у Польщі історичних питань, зокрема участі поляків у єврейському погромі у н.п. Єдвабне (Jedwabne) в роки ІІ Світової війни та перекладання вини за цей злочин на фашистський окупаційний режим.

У логіку подій вписується перші управлінські рішення вже новообраного керівника ІНП Я.Шарека по звільненню з установи  Кшиштофа Персака та Павла Махцевіча, які були відомими дослідниками проблематики Єдвабного та дотримувались зору, яка суперечила новому баченню даної події.

У склад Колегіуму ІНП були введені особи, які були готові піддати злочин Єдвабного історичного ревізіонізму. Цю мету випробовували різними методами під прапором подолання «педагогіки встиду», «патріотизму» та «нової історичної політики». Символічним є також факт, що у травні 2017 року заступником директора видавництва IНП було призначено Аркадіуша Вінгерта, видавця книг одіозного англійського письменника  Девіда Ірвінга, який заперечує Голокост.  

На лице реальні передумови політизації роботи ІНП та подальшого початку війни з історичною правдою, переписування невигідних її аспектів. Тому подальші кроки оновленого ІНП були доволі прогнозованими…

Серед інших нагадаємо читачеві патронат Жешувського відділу ІНП так званого маршу перемишльських і львівських орлят у грудні 2016 року. Даний псевдопатріотичний захід, співорганізовувався ІНП разом із радикальними, проросійськими організаціями «Всепольська молодь», «Національно-радикальний табір». І небезпідставно вважається, що цей захід «розкрутив» маховик ненависті у Перемишлі, спричинившись до заборони в’їзду в Україну меру міста Р. Хомі із подальшими сумновідомими наслідками.

Очевидно і те, що ІНП був використаний правлячою партією як інструмент розправи над колишнім президентом Польщі Лехом Валенсою, якого звинуватили у  співпраці з комуністичними спецслужбами часів ПНР. Цим «кроком на випередження» провладні політтехнологи звели нанівець намагання опозиції об’єднатися навколо легендарного лідера «Солідарності». 

Чого варта ініціатива польського IНП щодо відзначення на загальнодержавному рівні «Національного дня пам’яті проклятих солдатів». Задля популяризації польського підпілля 1944-1963 рр. серед молоді започатковано масові просвітницько-патріотичні заходи, зокрема пробіги під назвою «Вовчою стежкою», в тому числі і на території України  (їх деструктивний вплив на загострення міждержавних відносин присвячене окреме розслідування ІА «Західний інформаційний фронт» «Кому потрібна напруга в українсько-польських відносинах?»)

Відвертим блюзнірством можна вважати і факт того, що попередніми рішеннями того ж самого польського ІНП, діяльність окремих діячів польського підпілля, які в подальшому були успішно міфологізовані у формат «Проклятих солдатів» визнана злочинною.

На жаль інституція, яка є відповідальною за пошук істини у важкій та спірній історичній спадщини двох народів стає інструментом політиків, нав’язуючи своїх дуже контроверсійних «героїв», при цьому заперечуючи  «входження України у  гроно європейських держав з Бандерою на штандарті».

За інформацією видання wyborcza.pl з приходом до влади ПІСу бюджет Інституту національної пам’яті систематично зростає. У 2016 році він склав 269 мільйонів злотих, у 2017 році - 289 мільйонів злотих. У 2018 році уряд планував додати до цієї суми ще 100 мільйонів злотих. Однак, після заперечень опозиції, річний кошторис  ІНП у 2018 році складе 363 млн. злотих (вдумайтесь більше 2 877 млн грн.). Багато це, чи мало, для прикладу і порівнянні: бюджет Польської академії наук у 2017 році склав 81,5 млн. злотих, у 2018 році він залишиться незмінним. Невже «правильна» історія набагато цікавіша ніж наукові дослідження?

Поступово промальовуються обриси базової стратегії правлячої партії ПІС в «обороні доброго імені Польщі» - «добре ім’я та статус жертви за будь-які ціну».

Наступальність, безкомпромісність таких кроків, значні бюджетні кошти, які витрачаються на історичну політику та формування ідеологічної складової польської держави, будуть  потребувати адекватних та симетричних відповідей, парирування загроз зі сторони України. Окремо наголосимо - адекватних відповідей! А не вияву чергової значної стурбованості вже по факту. Необхідно визнати, що у останньому «історичному» протистоянні, Польща прямо вказала, що вона найменш остерігається офіційної реакції  української сторони. Такому широкому медійному резонансу та громадському засудженню позиції Польщі, сприяла позиція США, Ізраїлю та ЄС, які прямо вказали на неприпустимість переписування історії. Реакція та позиція України на чергове загострення відносин була важливою, але слід визнати - не визначальною.   

Що спонукало Польщу піти на конфлікт та що має бути враховано  Україною?

• відсутність політичної доцільності подальшої конфронтації з Ізраїлем, а в більшій мірі з основним союзником США з його ізраїльським лобі;   
• переформатування польського уряду та призначення нового прем’єра мало служити покращенню міжнародного іміджу Польщі, взамін отримано критику ЄС на фоні вже існуючи проблем з міграцію та дотриманням верховенством права; 
• необхідність утримання в орбіті впливу старого «твердого» електорату ПІС, боязнь не дати обійти себе «праворуч» зі сторони політсил у боротьбі на історичному фронті.

І на завершення, хочемо звернути увагу на фактор, який на жаль в даному протистоянні, так би мовити, «випав з фокусу».

Він натомість змушує ще раз замислитись про реальний підтекст зміни зовнішньополітичного вектору Польщі. Дивним чином, положення скандального польського закону у своїй більшості повторюють постулати російської пропаганди щодо «злочинів українських націоналістів», його прийняття віталось російським парламентом.

Винними за злочини проти поляків, польської держави знову «призначаються» тільки німці та українці.

Так от і саме питання? Чому ж Росія, як пряма та головна правонаступниця СРСР, спадкоємиця його каральної системи у даному польському законі взагалі не фігурує. Як бачимо національна приналежність для польських законотворців є важливим аспектом, коли мова йде про «українських націоналістів», а комуністичні злочини в контексті національної приналежності чомусь не деталізуються…

На жаль відповідь на це запитання ми навряд чи почуємо найближчим часом.

ілюстративне фото www.rmf24.pl