«Плюю на Папу»

Рано вранці 24 жовтня 1949 року Львів облетіла звістка: у своїй квартирі вбито Ярослава Галана.

Журналіста знайшли у його помешканні на вулиці Гвардійській, 18 (нині – вулиця Героїв Майдану) з проломленим черепом.

Він сидів за столом, і кров заливала рукопис недописаної статті.

Морд Галана розкрили не одразу – МДБ знадобилось декілька років агентурної роботи, щоб знайти вбивць.

До пошуку було підключено одного з кращих бойовиків-ліквідаторів НКВС-МДБ Павла Судоплатова, який у 1938 році в Роттердамі здійснив убивство Євгена Коновальця.

З метою пришвидшення розслідування, до Львова приїздив сам Лаврентій Берія.

Справу на особистому контролі тримав перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов.

Врешті-решт, вбивцю Ярослава Галана знайшли і затримали.

Ним виявився студент Львівського лісотехнічного інституту Михайло Стахур, якого радянським каральним органам видав майбутній вбивця Степана Бандери – Богдан Сташинський.

Михайла Стахура засудили до страти 16 жовтня 1951року.

Вирок було виконано в той же день.

Ось уже більше 70 років головною версією вбивства вважається помста Ярославу Галану з боку українських націоналістів за його вбивчі памфлети проти ОУН-УПА і Ватикану.

Справді, незадовго до смерті Ярослав Галан написав свій найвідоміший антиклерикальний памфлет під назвою «ПЛЮЮ НА ПАПУ», і саме цей твір, за версією слідства, став спусковим механізмом в прийнятті рішення про вбивство журналіста.

Що ж спонукало Ярослава Галана до такого різкого кроку, який призвів до його смерті?

Головна претензія Галана до Ватикану полягала в тому, що, на його думку, керівництво римо-католицької церкви в роки Другої світової війни активно співпрацювало з нацистською Німеччиною, і це робило його відповідальним за злочини нацистів.

Заради справедливості потрібно зазначити, що довоєнні відносини між Ватиканом і Третім райхом спочатку були більш ніж прохолодними.

Папа Пій XI був справжнім головним болем для Адольфа Гітлера – він категорично і публічно засуджував нацистську політику та ідеологію.

В 1937 році папа видав німецькою мовою енцикліку «Mit brennender Sorge» (в перекладі з німецької - «З величезним занепокоєнням»), в якій виступив проти переслідування нацистами церкви, а також заявив, що не може миритися з прославлянням язичницької свастики.

Через рік, коли Гітлер відвідав Рим, Пій XI принципово покинув місто, і поїхав до своєї літньої резиденції.

Але все змінилося у 1939 році, коли після смерті Пія ХІ новим папою під іменем Пія ХІІ став кардинал Пачеллі.

Кардинал Еудженіо Пачеллі до того, як стати понтифіком, близько 20 років був офіційним представником Ватикану у Німеччині.

За цей час він справді полюбив цю країну.

Його економки, кухарі, прибиральниці, шофери і особисті секретарі були німцями.

Навіть свою улюблену канарку він назвав Гретель.

У 1933 році Пачеллі від імені Ватикану підписав з Третім райхом угоду, за якою католицька церква отримала певну свободу дій у країні, однак усі католицькі політичні організації заборонялися.

Так нацисти позбулися ще одних опонентів на шляху утвердження при владі.

Але найголовніше, чого вдалося досягти Гітлеру у перемовинах з Ватиканом – це публічного «режиму тиші» від папи щодо дій нацистів.

Це яскраво проявилося на зустрічі Пія XII з фон Ріббентропом під час перемовин у 1939 році.

Німецький міністр почав дорікати, що попередник папи дозволяв собі різкі висловлювання проти Німеччини.

У відповідь Пій ХІІ почав виправдовуватись, що у своїх виступах він подбав про те, щоб жодним чином не образити німців.

Саме тому в традиційному Urbi et Orbi – Різдвяному зверненні понтифіка напередодні нового 1940 року, згадка про страждання «маленького народу» стосувалася не католицької Польщі, загарбаної нацистами в союзі з СРСР, а протестантської Фінляндії, на яку Сталін напав наодинці.

Загалом під час Другої світової війни Пій ХІІ ніколи публічно не засуджував Гітлера і Голокост, не критикував злочинів нацистів, та й, власне, не називав їх злочинцями.

Так у черговому Urbi et Orbi – Різдвяному зверненні напередодні нового 1943 року, понтифік лише завуальовано згадав про «сотні тисяч людей, які без будь-якої провини, а іноді лише через свою національність чи расу були приречені на смерть або послідовне винищення».

Згодом у Ватикані скажуть, що тоді церква не могла публічно засудити Голокост з остраху ще більших репресій з боку нацистів.

А ось щодо комунізму і зокрема Радянського Союзу Пій ХІІ ніколи не стримувався у різких висловлюваннях.

Вочевидь, можливі репресії з боку комуністів щодо католиків в СРСР і греко-католиків в Україні зокрема, папу не обходили.

І хоча він відмовився офіційно благословляти вторгнення Німеччини до СРСР у 1941 році, однак у своїх промовах протягом війни понтифік понад 150 разів засуджував комуністів, називаючи їх «ворогами бога» та «пекельним кодлом».

В якості бар’єру проти комунізму він розглядав не лише диктаторські режими Гітлера у Німеччині та Муссоліні в Італії, а й Франко в Іспанії та Салазара у Португалії.

Дійшло до того, що американський президент восени 1941-го просив у Пія ХІІ поради, чи варто США допомагати Радянському Союзу у війні проти Німеччини, враховуючи таку його риторику.

Однак у Ватикані запевнили, що його критика стосується лише кремлівської комуністичної верхівки, а «ЩОДО САМОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ ПІЙ ХІІ МАЄ ВИКЛЮЧНО БАТЬКІВСЬКІ ПОЧУТТЯ».

Тому не дивно, що комуністи платили Пію ХІІ тією ж монетою.

Коли прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль у 1943 році під час Тегеранської конференції звернувся до Сталіна з пропозицією нормалізувати відносини між Ватиканом і СРСР, то реакція радянського диктатора була більш ніж показовою.

Сталін здивовано подивися на британського прем’єра і запитав для чого йому це робити.

На що Черчілль зауважив, що папа римський – дуже впливова фігура у світі.

«Правда? – іронічно перепитав Сталін. – А скільки у нього дивізій?»

Після цього діалогу Черчіль більше не робив спроб помирити Москву і Ватикан, відносини між якими стрімко погіршувалися, наслідком чого стала ліквідація у 1946 році Української греко-католицької церкви.

Ну, а коли в липні 1949 року понтифік пригрозив відлучити від церкви всіх прихильників комунізму, то саме тоді Ярослав Галан і написав свій знаменитий памфлет «Плюю на папу»:

«Святой престол сменил Гитлера на Трумэна, однако от этого мои взаимоотношения с ним ничуть не улучшились.

Наоборот. По данным, имеющимся в моем распоряжении, Пий XII узнал, что в глубоком шкафу редактора издательства «Радянський письменник» лежит рукопись моей антипапской книжки «Отец тьмы и присные».

Правда, на сей раз Пию посчастливилось – рукопись лежит уже больше полугода и скоро покроется плесенью, но факт остается фактом: моя святотатственная рука еще раз поднялась на «пастыря пастырей»...

Чаша горечи переполнилась, и «пастырю пастырей» не осталось ничего другого, как отлучить меня от своей церкви.

Единственное мое утешение в том, что я не одинок: вместе со мной папа отлучил по меньшей мере триста миллионов человек, и вместе с ними я еще раз в полный голос заявляю:

– Плюю на папу!»

Ось така верблюжа логіка.

За безкомпромісну позицію Пія ХІІ щодо комуністичного режиму в СРСР мільйони українських греко-католиків заплатили роками переслідувань і репресій.

А за толерантність і дипломатичність святого престолу щодо нацистського режиму в Німеччині заплатили своїми життями більше 6 млн. євреїв під час Голокосту.

Така вона – історична правда.

І все ж, заради справедливості, потрібно зазначити, що під час війни католицька церква врятувала тисячі євреїв.

Їх таємно переховували у монастирях, надавали довідки про хрещення у католицизм.

Папа звертався з протестами щодо депортації євреїв до урядів Угорщини, Болгарії.

А під час окупації Рима нацистами, за його сприяння вдалося врятувати близько п’яти тисяч євреїв.

Тоді понтифік відкрив для втікачів свою заміську резиденцію.

Це теж правда.

Але ще більш гіркою правдою є те, що в післявоєнний час саме за допомогою католицького духовенства тисячам нацистів та колаборантів вдалося втекти від правосуддя.

Шляхи втечі проходили маршрутами, які американські спецслужби називали «пацючими стежками»: через Альпи до Італії, там нацисти відсиджувалися в якихось непримітних монастирях, а звідти морем тікали до Південної Америки.

Для втечі з Європи була необхідна посвідка переміщеної особи, яку видавав Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Зі своїм справжнім паспортом звертатись до Комітету нацистам було небезпечно.

Однак, за наявності самого тільки рекомендаційного листа від католицької церкви, отримати паспорт від Червоного Хреста було достатньо просто – тут спрацьовував авторитет Ватикану.

Одні католицькі священники допомагали німецьким офіцерам з «християнської любові до ближнього», інші – такі, як єпископ Алоїз Худал, підтримували політику Третього райху та фактично не приховували свого антисемітизму.

Чи знав про таку ганебну діяльність своїх підлеглих папа Пій ХІІ?

Розсекречені у 2020 році – на 10 років раніше встановленого терміну архіви Ватикану, сподіваюсь, дадуть відповідь на це запитання.

Саме такою «пацючою стежкою» дістався до Аргентини «архітектор Голокосту» Адольф Айхман – один із найжахливіших нацистських злочинців.

Він, як і тисячі йому подібних наці, знайшли собі притулок у цій латиноамериканській країні, що стала для них справжнім раєм.

Щоправда Айхману не поталанило: його у 1960 році прямо в Аргентині викрала ізраїльська розвідка МОССАД, після чого його примусово вивезли до Ізраїлю, де на нього чекав суд, за вироком якого в ніч з 31 травня на 1 червня 1962 року Айхмана повісили.

Але тисячам інших негідників вдалося уникнути відповідальності за злочини проти людяності, і вони спокійно доживали віку в Аргентині.

Так-так, Аргентина стала справжнім Ельдорадо для нацистів.

Саме там – в Аргентині, в обстановці толерантності до військових злочинців зростав Хорхе Маріо Бергольйо – син італійського емігранта, сьогодні відомий світу, як папа римський Франциск.

Його становлення прийшлось на роки правління жорстокої військової хунти в країні.

Викрадення людей, вбивства політичних опонентів – були звичною практикою тих років не тільки в Аргентині – так було скрізь в Латинській Америці.

Цікава деталь: жорсткий комуністичний режим у Польщі, звичайно, був мало схожий на латиноамериканських горил, як тоді було прийнято називати владу військових у Латинській Америці.

Проте саме католицька церква в Польщі протистояла комуністам, і була провідною опозиційною силою в країні.

Визнанням її заслуг було обрання у 1978 році кардинала Кароля Юзефа Войтили на престол у Ватикані під іменем папи Івана Павла ІІ.

І саме в цей час в Аргентині робив церковну кар’єру Хорхе Маріо Бергольйо.

Історії не відомо жодного факту опонування військовій диктатурі в Аргентині, як з боку самого майбутнього папи, так і в цілому з боку католицької церкви в цій країні.

Ба більше, у 2005 році адвокат з прав людини висунув звинувачення Бергольйо в змові з військовою хунтою, яка викрала у 1976 році двох єзуїтських священників.

Щоправда у 2013 році аргентинський суддя Херман Кастеллі, який розглядав цю справу, заявив, що справу закрито, а Рафік, себто – Бергольйо, ні в чому не винен.

Прикметно, що цю заяву суддя Кастеллі зробив 17 березня 2013 року, рівно через 4 дні після того як Хорхе Маріо Бергольйо став папою Франциском.

Репутацію понтифіка було врятовано.

Але висновки кожен може зробити сам.

Ще однією важливою подією, яка, безумовно, вплинула на особистість папи Франциска, стала війна 1982 року за Фолклендські острови.

Військова хунта на чолі з генералом Гальтієрі вирішила зробити маленьку переможну війну, сподіваючись, що Велика Британія не буде посилати війська за тисячі кілометрів, щоб відвоювати далекі острови, які знаходяться прямо біля берегів Аргентини.

Однак Гальтієрі прорахувався.

На чолі уряду Великої Британії стояла залізна леді – Маргарет Тетчер, яка без коливань віддала наказ своїм військовим повернути захоплені території.

Маленька війна стала великим тріумфом для Тетчер, і величезною поразкою для Гальтієрі.

Військовий розгром мав далекосяжні політичні наслідки, а саме: падіння військової хунти в Аргентині, і повернення країни до цивільного правління.

Але та поразка залишила свій відбиток в пам'яті аргентинців і, ймовірно, стала ще одною причиною для глибокої недовіри папи Франциска до Заходу в цілому і до Великої Британії зокрема.

Хай там як, але кар'єра Бергольйо йшла по висхідній.

У 2001 році папа римський Іван Павло ІІ робить його кардиналом, і він одразу стає впливовим членом римської курії.

Настільки впливовим, що після смерті у 2005 році папи Івана Павла ІІ саме кардинал Бергольйо був головним конкурентом кардинала Йозефа Ратцінгера на посаду понтифіка.

Але в той раз не судилося.

Новим папою римським став кардинал Ратцінгер, який обрав собі ім'я Бенедикта ХVI.

Проте за 8 років потому, після добровільної відставки Бенедикта ХVI, настає зоряний час кардинала Бергольйо: 13 березня 2013 року його обирають новим понтифіком, і він стає папою римським Франциском.

Обрання Бергольйо було знаковим.

По-перше, новообраний папа став першим понтифіком з Нового світу і другим понтифіком не з Європи.

По-друге, вперше папа римський обрав собі ім’я Франциска – на честь святого Франциска Ассізького.

Ну, і по-третє: папа Франциск став першим папою римським – ЄЗУЇТОМ.

Тут потрібно зупинитися детальніше, оскільки саме ця обставина дозволить нам глибше зрозуміти ті моральні засади, які сформували світогляд папи Франциска.

Товариство Ісуса або Орден єзуїтів було засновано іспанським ідальго Ігнатієм Лойолою у 1534 році «для повернення заблудлих овець у лоно католицької церкви», тобто – для боротьби з Реформацією.

В минулому Ігнатій Лойола був лицарем-гульвісою, але після важкого поранення під час франко-кастильської битви за Памплону 20 травня 1521 року, він кардинально змінився.

Гарматне ядро роздробило Іньїго (так називали Ігнатія Лойолу рідні) ногу, і його відіслали на лікування до батьківського замку.

У часи, коли анестетики були невідомі, він переніс кілька оперативних втручань, включно з переламуванням неправильно зрослих кісток, але так і залишився кульгавим на праву ногу.

Відновлюючись після лікування, Лойола закинув улюблені лицарські романи і посилено молився, відганяючи думки про самогубство.

Бестселер тих часів «Життя Христа» Людольфа Саксонського спонукав його зайнятись медитацією і наслідувати приклад знаменитого ченця Франциска Ассізького.

З військовою кар'єрою було покінчено.

Але кожний кінець є початком чогось нового: у 1540 році Ігнатій Лойола став першим генералом Ордену єзуїтів.

В той час в католицькій церкві існувало багато різних орденів, монахи яких вели такий спосіб життя, який викликав не тільки глузування, але й відразу у простих мирян.

І тому Лойола вирішив створити не просто ще один орден, а саме – НОВИЙ орден не тільки за формою, але й за змістом.

І йому це вдалося.

У новоствореному ордені Лойола запровадив військові порядки: жорстку дисципліну, сувору централізацію, беззаперечне підкорення молодших старшим за станом, абсолютний авторитет голови — генерала («чорного папи»), який обирається на довічний термін і підпорядковується безпосередньо Папі Римському.

Саме тому членів новоствореного ордену називали «солдатами Ісуса Христа» або «піхотинцями Папи».

«Що церква називає чорним – вчив Лойола, – то і він (єзуїт) має визнавати чорним, навіть якщо воно здається йому білим».

Якщо коротко сформулювати основний принцип діяльності ордену єзуїтів, то він би звучав так: МЕТА ВИПРАВДОВУЄ ЗАСОБИ ЇЇ ДОСЯГНЕННЯ.

Що б не вчинили єзуїти – «Ad maiorem Dei Gloriam» (Усе на славу Божу) – таким є девіз Товариства Ісуса.

Система моралі, розроблена єзуїтами, ними самими називалася «пристосувальною» (accomodativa), оскільки давала широку можливість залежно від обставин довільно тлумачити основні релігійно-моральні вимоги.

Для більш успішної діяльності орден дозволяв багатьом єзуїтам вести світський спосіб життя, зберігаючи в таємниці свою приналежність до ордену.

Широкі привілеї, дані папством єзуїтам (звільнення від багатьох релігійних приписів і заборон, відповідальність тільки перед орденським начальством тощо), сприяли створенню надзвичайно гнучкої і міцної організації, яка за короткий час поширила свою діяльність на численні країни.

Проте вже тоді слово «єзуїт» набуло іншого, переносного значення.

У середньовіччі єзуїти активно використовували казуїстику, систему пробабілізму, а також застосовували різні прийоми для трактування речей у вигідному для себе світлі, зокрема уявні застереження тощо.

Через подібну мораль у побутовій мові слово «єзуїт» стало синонімом хитрої, лукавої людини.

Багато тез єзуїтської моралі були засуджені навіть очільниками католицької церкви: папою Інокентієм XI, Олександром VII та іншими.

З єзуїтами в своїх Листах до провінціала (фр. Lettres Provinsiales) полемізував Блез Паскаль.

«Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, ЄЗУЇТИ»

А це вже Тарас Шевченко незлим тихим словом згадує діяльність «піхотинців папи» в Україні у поемі «Гайдамаки».

Вам це нічого не нагадує?

Так-так, ви не помилилися, на цих організаційних і моральних засадах було створено і донині функціонує не менш відома організація, а саме:

ВЧК – ОГПУ – НКВД – МГБ – КГБ – ФСБ.

Тому не дивно, що єзуїтів недолюблювали не тільки вороги, але й брати по вірі в самій католицькій церкві.

Вірогідно це пояснює той факт, що за всю майже 500-літню від заснування Ордену єзуїтів історію католицької церкви, ЖОДЕН ПРЕДСТАВНИК ТОВАРИСТВА ІСУСА НЕ ОБИРАВСЯ НА ПАПСЬКИЙ ПРЕСТОЛ.

Ну так само, як і в СРСР: ЖОДНОГО КАДРОВОГО ПРЕДСТАВНИКА КДБ НЕ БУЛО НА ЧОЛІ ЦІЄЇ КРАЇНИ.

Чому?

Бо всі розуміли наслідки приходу до влади людей, у яких система моральних цінностей була «пристосувальною» (accomodativa).

Але врешті-решт все колись відбувається вперше.

Обрання папи-єзуїта у 2013 році можна порівняти хіба що з обранням у 2000 році колишнього підполковника КДБ путіна на посаду президента росії.

Які наслідки для росії і світу мало обрання на посаду президента-КДБіста – ми вже бачили.

Якими будуть наслідки обрання папи-єзуїта для URBI ET ORBI – ми вже бачимо.

Але ми відволіклися.

Врешті-решт, втручання єзуїтів у внутрішню політику провідних країн Європи призвело до конфліктів з місцевою владою, і як наслідок – до вимог заборони діяльності Товариства Ісуса.

Папа Климент ХІV, намагаючись врятувати своїх вірних піхотинців, почав вимагати від генерала Лоренцо Річчі реформування діяльності підпорядкованої йому установи, однак отримав горду відповідь:

SINT UT SUNT AUT NON SINT! (БУДУТЬ ТАКИМИ, ЯК Є АБО ЗОВСІМ НЕ БУДУТЬ!).

Понтифіку нічого не залишалось, як 21 липня 1773 році своїм бреве (посланням) «Dominus ac Redemptor noster» розпустити Товариство Ісуса.

Генерала Лоренцо Річчі ув’язнили, і в 1775 році він помер.

Але це ще був не кінець історії.

7 серпня 1814 року папа Пій VII своїм бреве (посланням) «Sollicitudo omnium ecclesiarum» відновив Товариство Ісуса в усьому світі.

Відроджені єзуїти стали обережнішими, і сьогодні не надто виділяються своєю філософією на тлі інших католицьких орденів.

Але своїх фундаментальних принципів вони не зреклися, і продовжують сповідувати притаманну ордену традиційну мораль, яка допускає досить вільне трактування різних речей і подій.

Ну і щоб не бути голослівним, давайте проаналізуємо політику папи Франциска відносно України під час збройної агресії росії, оскільки, на мою думку, ця діяльність є яскравим свідченням того, про що казав генерал Лоренцо Річчі.

Пам’ятаєте?

SINT UT SUNT AUT NON SINT! (БУДУТЬ ТАКИМИ, ЯК Є АБО ЗОВСІМ НЕ БУДУТЬ!).

За час повномасштабного вторгнення РФ в Україну Папу Римського кілька разів критикували за дії чи слова щодо війни.

На самому початку, а саме – 16 квітня 2022 року в інтерв’ю італійському телеканалу RAI Папа Римський Франциск заявив, що у нинішньому світі біженці поділені на класи залежно від походження.

Саме тому, стверджує понтифік, біженців із України приймають краще, ніж із інших країн.

Відповідаючи на питання ведучої про те, чи не є прийняття біженців із України сигналом до подолання упереджень стосовно людей, які рятуються втечею від війни, Папа Римський погодився, що біженців «і далі ділитимуть на категорії».

«Біженців поділяють. Є перший клас, є другий клас, за кольором шкіри, з розвиненої вони країни чи нерозвиненої. Ми расисти, ми расисти. І це погано», - заявив понтифік.

Ну, визнання себе расистом – факт, який говорить, швидше за все, на користь папи.

Але якщо під словом «ми» він розуміє все західне суспільство, то це твердження понтифіка є не просто образливим, а обурливим.

Звісно, на Заході є люди, які сповідують расизм.

Але вони там у явній меншості.

Більше того – такі люди сприймаються, як маргінали, і не користуються суспільною підтримкою.

Це – факт.

Чому ж тоді папа Франциск дозволяє собі такі узагальнення?

Які для цього є підстави?

Німеччина прийняла декілька мільйонів біженців з України, а раніше прийняла не меншу кількість біженців із Сирії.

Папа вважає, що німці краще ставляться до українців, ніж до сирійців?

Припустімо, що це так.

Як це відобразилось на статусі сирійських біженців?

Вони отримали менші виплати, ніж українці?

Їх обмежили в правах порівняно з українцями?

Ні.

То в чому проблема?

Якщо навіть припустити, що в глибині душі німці краще ставляться до українських біженців, то, можливо, це сталося не тому, що німці – расисти, а просто тому, що українські біженці не штурмували кордони ЄС, не ламали парканів, не билися з поліціянтами, не порушували громадського порядку, врешті-решт, поводили себе як цивілізовані люди?

Перед католицьким Великоднем у Ватикані вирішили організувати символічне примирення українців і росіян.

Під час хресної дороги в Колізеї хрест мали нести українка і росіянка.

Ідея зустріла бурхливе обурення в суспільстві та серед вірян, а також українських дипломатів.

За версією папи Франциска, росіяни і українці ПРОСТО ПОСВАРИЛИСЯ.

І тому воюють.

Варто лише їх помирити, і вони перестануть воювати!

Тобто, і агрессор, і його жертва, на думку понтифіка, однаково винні у цій війні.

Тут, як кажуть, без коментарів.

24 серпня Папа Римський Франциск заявив, що дочка кремлівського ідеолога Олександра Дуґіна Дарія, яку підірвали у Підмосков'ї є «невинною жертвою війни».

Посол України у Ватикані Андрій Юраш заявив про розчарування словами понтифіка.

25 серпня Міністерство закордонних справ України запросило апостольського нунція в Україні архієпископа Вісвалдаса Кулбокаса, щоби висловити йому розчарування словами Папи Римського Франциска про смерть дочки кремлівського ідеолога Олександра Дуґіна Дарії.

30 серпня Ватикан відреагував на критику Папи Римського Франциска, через його слова про вбивство дочки російського пропагандиста Олександра Дуґіна – Дарії.

Там наголосили, що слова Папи слід трактувати, як голос цінностей, а не політичну позицію.

Це досить символічно, бо саме такими «цінностями» керувалися ті представники католицької церкви, які допомагали нацистам уникнути заслуженого покарання.

Вони теж вважали їх «невинними жертвами війни».

Власне, всі ті, кого судили в Нюрнберзі, теж так вибудовували лінію свого захисту: це Гітлер в усьому винен, а ми лише виконували накази.

Ну і вишенька на торті:

«Мене вражає жорстокість, яка невластива російському народу, можливо, оскільки російський народ – великий народ.

Це жорстокість найманців, солдатів, які йдуть на війну за пригодами...

Я волію думати про це саме так, тому що дуже поважаю російський народ, російський гуманізм.

Згадайте Достоєвського, котрий донині надихає нас, християн, мислити по-християнськи», – сказав Папа Римський.

Він наголосив, що дуже любить і український, і російський народи.

«Коли мені було одинадцять років, поряд жив священник, відправляв службу українською мовою і не мав вівтарників.

Він навчив мене прислужувати за Месою українською мовою.

Українські пісні я знаю, бо вивчив їх у дитинстві.

Саме тому я дуже прив'язаний до української літургії.

Я опинився між двох народів, які люблю.

І не тільки я.

Святий Престол мав багато конфіденційних зустрічей, багато хороших результатів», - сказав Папа Франциск.

Посол України у Ватикані Андрій Юраш заявив, що достатньо просто відвідати зараз Україну, щоб побачити наслідки російського «гуманізму».

«Щоб усвідомити російський «гуманізм», у який вірить Папа, було б достатньо просто відвідати зараз Україну і побачити, як 4,5 мільйони людей залишилися без електрики та води, «насолоджуючись» цим російським «гуманізмом»: накази бомбардувати Україну віддають та кнопки запуску ракет натискають не найманці, а щирі російські «гуманісти» — послідовники Достоєвського», - написав він у Facebook.

Пані посол України у США Оксана Маркарова також відреагувала на слова понтифіка про російський гуманізм і заявила, що Папа неуважно читав Достоєвського, інакше не дивувався б жорсткості росіян, «яка якраз їм природно притаманна».

«А декілька інших творів російських письменників/поетів, включно з Пушкіним, Купріним, Булгаковим, як і навіть поверхневе вивчення правдивої історії нашого регіону, показало б, що гуманізмом не пахнуло в Московії ні при Івані Грозному в 1547-му, ні в 1708, коли було брутально вирізано Батурин, ні в кожній події після того...», - написала дипломатка у Facebook.

Що тут можна додати?

Нагадаю лише слова апостола Павла:

«ЛЮБОВ НЕХАЙ БУДЕ НЕЛИЦЕМІРНА; НЕНАВИДЬТЕ ЗЛО ТА ТУЛІТЬСЯ ДО ДОБРОГО!» (до римлян 12:9).

Але схоже ці слова святого апостола Павла не для папи Франциска, який не бачить різниці між агресором і жертвою, між правдою і кривдою, між добром і злом.

Звідки ця постмодерністська всеядність?

Чи не від тієї єзуїтської «пристосувальної» (accomodativa) моралі?

На це питання нехай кожен сам дасть відповідь.

Принаймні для себе.

І останнє.

Я не просто так приділив стільки уваги особі папи Франциска.

За 2 тисячі років католицька церква бачила різних пап.

Всяке бувало: і хороше, і погане.

Впевнений, що до сьогоднішнього дня ми всі з великою пошаною ставимося до святого папи Івана Павла ІІ, який надихнув мільйони людей до боротьби за краще майбутнє і дав людям віру в те, що вони можуть бути щасливими в єдності з Господом.

Але й були такі, як Пій ХІІ, який несе принаймні моральну відповідальність за те, що мовчав в той час, коли його слова потребували мільйони жертв нацистів.

На кого сьогодні більше схожий папа Франциск?

Відповідь більш ніж очевидна.

Але є ще одне але, яке варто мати на увазі.

Сьогодні на чолі США стоїть Джозеф Байден. Другий в історії США президент-католик.

В такій глибоко релігійній країні як США, це має величезне значення.

Тим більше, що результати проміжних виборів у Конгрес, що відбулися 8 листопада 2022 року свідчать про те, що наступним президентом США знову буде католик: або Байден, або де Сантіс.

Тому вплив папи Франциска на очільника найбільш могутньої країни світу, яка є ключовим союзником України у війні за незалежність, може бути вкрай негативним, враховуючи його РЕАЛЬНЕ СТАВЛЕННЯ до України і українців.

І нас не повинна вводити в оману показна єзуїтська любов до нас папи Франциска.

Потрібно пам’ятати, що росіян папа Франциск любить не менше за нас.

Так само, як колись «по-батьківськи» любив росіян пріснопам’ятний Пій ХІІ.

Підсумовуючи сказане, хочу вас запитати:

ТО В ЧОМУ БУВ НЕПРАВИЙ ЯРОСЛАВ ГАЛАН, КОЛИ ПИСАВ ПРО ТАКОГО ПАПУ?

P.S. Папі Франциску на замітку. Уривок з роману милого серцю папи римського Федора Достоєвського з промовистою назвою «ІДІОТ»

«По-моему, римский католицизм даже и не вера, а решительно продолжение Западной Римской империи, и в нём всё подчинено этой мысли, начиная с веры.

Папа захватил землю, земной престол и взял меч; с тех пор всё так и идёт, только к мечу прибавили ложь, пронырство, обман, фанатизм, суеверие, злодейство, играли самыми святыми, правдивыми, простодушными, пламенными чувствами народа, всё, всё променяли на деньги, за низкую земную власть.

И это не учение антихристово?

Как же было не выйти от них атеизму?

Атеизм от них вышел, из самого римского католичества!

Атеизм прежде всего с них самих начался: могли ли они веровать себе сами?

Он укрепился из отвращения к ним; он порождение их лжи и бессилия духовного!

Атеизм!

У нас не веруют ещё только сословия исключительные, как великолепно высказался намедни Евгений Павлович, корень потерявшие; а там, в Европе, уже страшные массы самого народа начинают не веровать – прежде от тьмы и лжи, а теперь уже из фанатизма, из ненависти к церкви и ко христианству!»

P.P.S. Як казав один харківський політик, тексти папі пишуть «по-дебільному».

Щоби краще зрозуміти риси, насправді притаманні російському народу, раджу йому цитувати не антисеміта Достоєвського, а читати відлученого від московської церкви Льва Миколайовича Толстого, зокрема його повість «Хаджи-Мурат».

Андрій Рева, екс-міністр соціальної політики України (сторінка у FB)