Одних надихає, інших дратує, третіх лякає. Про Пазняка як учителя й enfant terrible

У сучасній Білорусі немає іншого такого політика, як Зянон Пазняк, який очолював Білоруський народний фронт і незалежний рух у доленосний час кінця 1980-их – початку 1990-их років. Сьогодні (24 квітня, - ред.) він святкує своє 80-річчя.

Роль Пазняка була та залишається роллю нонконформіста, криголама, у чомусь enfant terrible навіть у його поважному віці. І цією роллю він однаково дратує та лякає і прихильників Лукашенка, і російських шовіністів, і литовських націоналістів, і лівих радикалів, і російськомовних москвоцентричних демократів, і багатьох інших.

І справа навіть не в тому, має чи ні рацію Пазняк у тій чи іншій конкретній суперечці. Він не ангел і не лицар на білому коні (і не зобов’язаний ним бути).

Набагато важливішим є незвичний і некомфортний для більшості білорусів образ моці та переваги, який він уособлює, і його незвична білорусоцентрична тональність, та здорова егоїстична білоруська позиція, яку він завжди відстоює.

Пробуджений білоруський народ, який здатен сміливо відповідати на образи і приниження, а не терпіти їх; який здатний піднятися на повен зріст і перестати потурати черговому панові-начальнику-дарувальнику – те, чого найбільше бояться всі вороги Білорусі.

Добро повинне бути з кулаками. Треба бути сміливим, різким, запальним, треба вміти підвищувати голос, мати ту пазняківську гіпнотичну енергію переконання.

Усьому цьому білорусам треба навчитися. І Пазняк – головний наставник білорусів у цьому плані останніх десятиліть. Пазняк – це людина, яка з часів перебудови втілює це білоруське пробудження і дає йому поштовх.

Білоруси, менталітет яких понівечений століттями насильства і гноблення, відштовхують його, чинять опір, не хочуть сили, відповідальності та навіть уваги до себе; багато ненавидять, проклинають Пазняка, намагаються над ним сміятися, але змушені повільно та мимоволі рухатися туди, куди саме їх штовхає Пазняк і його соратники.

Чи є Пазняк втіленням, привидом ідеї білоруської націоналістичної диктатури, авторитарним антиподом Лукашенка, яким його завжди зображували недоброзичливці? Не тіште себе. Яка націоналістична диктатура в Білорусі на межі 20-21 століть, якщо білорусам (і я не кажу про умовні сотні тисяч, які намагалися це зробити, чи мільйон чи навіть два-три мільйони, які хотіли б це зробити, а про решту 7-8 мільйонів байдужих) не вистачило національної гідності, здорового національного егоїзму навіть захистити національну мову і прапор від Лукашенка в 1995 році?

Пазнякові – демократу, інтелектуалу та патріоту – не судилося стати президентом Білорусі, якій він служив усе життя. Але, мабуть, це більше говорить не про Пазняка, а про зрілість і свідомість білоруського народу, до критики якого Пазняк ніколи не опускається (але я опушуся).

Аскетичний, суворий і щирий Пазняк – не той тип політика, який потребує загальної беззастережної любові, а той політик і громадський діяч, з яким будь-який інший політик змушений буде себе порівняти («тут я гірший за нього, а тут кращий»).

Зенон Пазняк мав велику історичну місію, у певному сенсі він її виконав і продовжує виконувати, тривалий час не будучи ані офіційною особою, ані лідером помітної політичної організації. Нинішнім політикам це ще належить зробити, але їм пощастило мати перед очима образ, досвід Пазняка, його критику, за якими і на яких вони можуть вчитися.

Алесь Чайчиць, народився 1984 року в Москві. З початку 2000-их років – активіст білоруської діаспори в росії, згодом у Великобританії. Із 2013 року член Ради Білоруської Народної Республіки. У 2017–2021 рр. – член Великої ради білорусів світу «Батьківщина». Друкувався в «Нашій Ниві», «Білоруському партизані» та ін. Живе в Німеччині. Нагороджений медаллю до сторіччя БНР, Радыё Свабода

Також читайте: Пророцтво Пазьняка. Російський імперіалізм тихо прибирає до рук Білорусь