Нобелівська премія миру – від українського розбрату до перемоги над білорусько-російським режимом

Днями у столиці Норвегії – Осло, вручили Нобелівську премії миру. Її отримали одразу представники трьох організацій: засновник білоруського правозахисного центру «Вясна» Алесь Бєляцкій (він уже понад півтора року перебуває у в’язниці, тож нагороду отримувала його дружина Наталія Пінчук), український «Центр громадянських свобод» і російський фонд «Меморіал». В Україні декому не сподобався сам факт перебування на одній сцені представниці України – правозахисниці та голови організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, і росіянина Яна Рачинського.

Голова Норвезького Нобелівського комітету Беріт Рейсс-Андерсен підкреслила, що всі номіновані відстоювали дотримання прав людини, демократію, свободу висловлювання, верховенство закону та документували військові злочини.

За словами очільниці Нобелівського комітету, білоруський режим лукашенка намагався ліквідувати «Вясну», яка фіксувала репресії його опонентів. Беріт Рейсс-Андерсен також висловила підтримку ув’язненому засновнику «Вясни» і сподівання, що нагороджені організації продовжать свою важливу діяльність у суспільствах щодо досягнення і збереження миру.

- Ми зустрічаємося в той час, коли демократія і свобода перебувають у глобальному занепаді… Перед нинішніми викликами світу потрібні віддані науці вчені та люди, які шукають правду та розширюють межі наших знань. Світу потрібні люди, які ціною величезних особистих жертв кидають виклик репресивній владі і протистоять агресії, - цитує «Зеркало» главу комітету.

Видання також наголошує, що для Білорусі нагородження «Вясни» є важливою подією, бо «вперше громадянин нашої країни отримав Нобелівську премію миру». До цього премію цієї організації, але з літератури, отримала білоруська письменниця Світлана Олексійович.

«Зеркало» зауважило, що білоруські медіа режиму лукашенка не приділило цій події жодної уваги.

«На сайтах білоруських телеканалів немає згадки про вручення премії білорусу, якого на церемонії представляла дружина, бо сам правозахисник перебуває за ґратами, - йдеться у тексті. – «СБ. Беларусь сегодня» у день вручення премії згадувала про геноцид білорусів під час Другої світової війни, розповідала про «фальсифікації історії», транслювала наративи російської пропаганди. Писали працівники газети також про те, чи потрібно позбавлятися лишайників на деревах, що БЗ та РЗ (білоруська та російська залізниці, - ЗІФ) підписали положення про виробниче змагання колективів. Але новину про церемонію вручення Нобелівської премії миру газета оминула».

Що стосується України, то вручення премії миру теж не минулося без ґанджу. Передовсім ідеться про свідому інформаційну диверсію та гіперболізовані патріотичні почуття, що зводилися до огульних образ у дописах в соцмережах. Мовляв, як можна було погодитися виходити на одну сцену з представником російського «Меморіалу». Цей гавкіт навпаки додав руху каравану посилити інформаційний ефект від події.

Наприклад, письменниця і громадська діячка Оксана Забужко на своїй сторінці у FB так прокоментувала дописи критиканів.

• …Якого милого кістки в молоці шукати: все, що треба, сказала Олександра Матвійчук, спасибі їй, - і дипломатично, й безкомпромісно водночас, здавалось би – аплодуймо стоячи, разом із цілим залом, тішмося, пишаймося, - що, так багато у нас хорошого в цьому році було на подивитись?.. Аж ніт – за минулу добу Нобелівська промова Матвійчук не набрала на ютюбі навіть 80 тис. переглядів (а мала би – більше од матчу Марокко й Португалії!), і вже почалось бурчання в жанрі «а чого вона не відмовилась...» - ну курча ж, ну доки ж це триватиме, пора ж уже вичунювати од цих колоніальних комплексів!

На цю ж тему в соцмережі відреагував і радник на громадських засадах Зеленодольської міської територіальної громади Юлій Морозов.

«Сподіваюсь, Укрпромсрачпостач сьогодні вихідний, а завтра поступлять інші вводні. Тож дуже якісна промова Oleksandra Matviichuk пошириться соцмережами лише як позитивний для іміджу України фактор. І рішення Center for Civil Liberties / Центр Громадянських Свобод не відмовлятися від Нобелівської премії, при всій його неоднозначності, як тепер очевидно, все ж було виваженим та правильним. Іще хочу додати для криворіжців факт, про який багато хто не підозрює. Нобелевською премією миру в цьому році відзначено не особисто Олександру, яка є прекрасним обличчям своєї організації, а весь ЦГС. Важливою частиною цієї інституції є Volodymyr Yavorskyy, який народився і виріс у Кривому Розі. І якого я дуже щиро вітаю!» - написав пан Морозов.

Сам же Володимир Яворський у коментарі «ТСН» зізнався (відео у YouTube), що для організації перемога у нобелівській премії стала несподіванкою.

«Ми не знали і ми цього не очікували, це було повним сюрпризом, все дізналися з новин. Це дає великий сигнал світові, чому відбувається війна. Бо є дві авторитарні країни на сьогодні – Росія і Білорусь, які напали на демократичну країну, і це війна проти демократії і прав людини. Власне, якби в Росії і Білорусі не було проблем із правами людини, це були демократичні країни, то не очікували би від них ніякої війни», - заявив постійний експерт Центру громадянських свобод Володимир Яворський.

Словом, у нобелівському комітеті вважають, що лауреати премії багато років наполягали на праві критикувати владу та захищали фундаментальні права людей, документувати воєнні злочини російських та проросійських сил, зокрема в Чечні й Україні. Тому спільними зусиллями цивілізований світ зобов’язаний зупинити війну і зруйнувати диктаторські режими.

Нижче пропонуємо повний текст виступу українки Олександри Матвійчук під час церемонії вручення Нобелівської премії миру, опублікований на сайті Центру громадянських свобод.

«Ваші Величності, Ваші Королівські Високості, шановні члени Норвезького Нобелівського комітету, громадяни України та громадяни світу.

Цього року оголошення Нобелівської премії миру чекала вся Україна. Ми розцінюємо її як визнання зусиль всього українського народу, що сміливо виступив проти спроб зруйнувати мирний розвиток Європи, та як відзначення важливості роботи правозахисників у попередженні військової загрози в усьому світі. Ми пишаємося, що сьогодні вперше українська мова прозвучить на офіційній церемонії.

Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років 9 місяців та 21 день. Для мільйонів людей стали звичними такі слова як обстріли, катування, депортації, фільтраційні табори. Але немає таких слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала її запах – і раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. І тепер її омріяна і така жадана дитина лежить у найменшій у світі труні.

Не існує напрацьованих рішень для викликів, через які ми та весь світ проходимо. Люди у різних країнах також борються за свої права та свободи у надзвичайно складних обставинах. Тому сьогодні я спробую бодай поставити правильні питання, щоби ми почали ці рішення шукати.

Перше. Як повернути значення правам людини? 

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.

Мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані. Держава, яка вбиває журналістів, ув’язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не тільки для своїх громадян. Така держава становить загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення світ повинен реагувати. Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці. 

Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual». Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, лікарні, розстрілюють евакуаційні коридори, ув’язнюють людей у фільтраційних таборах, проводять примусові депортації населення, викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях.

Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію.

Друге. Як почати називати речі своїми іменами?

Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Ми знаходили тіла цивільних людей на вулицях та подвір’ях їхніх будинків після звільнення Бучі. Ці люди не мали зброї взагалі. 

Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під «політичні компроміси». Демократичний світ звик до поступок диктатурам. І тому така важлива готовність українського народу протистояти російському імперіалізму. Ми не залишимо людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості.

У цій війні ми боремося за свободу у всіх її сенсах. І платимо за це найвищу ціну. Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу і розвиток української мови та культури. Як люди, ми не маємо узгоджувати право визначати свою ідентичність та самостійно робити свій демократичний вибір. Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму.

Від того, як ми боремося сьогодні, залежить якою буде Україна в майбутньому. Аби у поствоєнній країні, ми могли будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли легко, а тоді, коли нам важко. Ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора.

Це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії. Ми боремося за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації на центральній площі столиці.

Ми маємо подолати травму війни і пов’язані із нею ризики на шляху до європейської родини та утвердити вибір українського народу, визначений Революцією Гідності.

Третє. Як забезпечити мир для людей у всьому світі?

Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. В’язень сумління, кримський татарин Сервер Мустафаєв та багато інших людей ув’язнені в російських тюрмах через свою правозахисну роботу. Ми, правозахисники, які багато років використовували право для захисту людей, не маємо жодних правових механізмів, щоби зупинити російські звірства. Тому багато хто із правозахисників були змушені із зброєю в руках захищати те, в що вони вірять. Як мій друг Максим Буткевич, який зараз у російському полоні. Він та інші українські військовополонені, а також усі затримані цивільні мають бути звільнені.

Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції. Якщо ми не хочемо жити в світі, де правила визначають держави із більш потужним військовим потенціалом, то це належить змінити.

Ми маємо почати реформу міжнародної системи для захисту людей від війн та авторитарних режимів. Потрібні дієві гарантії безпеки та поваги до прав людини для всіх держав та їхніх громадян, незалежно від участі у військових блоках, їхнього військового потенціалу чи економічної потужності. Права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце.

І це завдання не тільки політиків. Політики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають тривалого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються. Ми, люди, які хочуть жити у мирі, маємо говорити політикам, що нам потрібна нова архітектура світопорядку.

Можливо, у нас немає політичних інструментів, але в нас завжди лишається власне слово та власна позиція. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Четверте. Як забезпечити справедливість усім жертвам війни?

Диктатори бояться утвердження ідеї свободи. Тому Росія намагається переконати весь світ, що верховенство права, права людини та демократія фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають.

Так, право зараз не працює. Але ми віримо, що це тимчасово. Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини. Стійкий мир, який дає свободу від страху та відчуття перспективи, неможливий без справедливості.

Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати.

Нам потрібно подолати прогалину відповідальності та дати шанс на справедливість усім постраждалим людям. Коли національна система перевантажена кількістю воєнних злочинів. Коли Міжнародний кримінальний суд обмежується кількома вибраними кейсами або взагалі не має юрисдикції.

Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєнних злочинів. Незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавиться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення.

Право – це жива матерія, яка постійно перебуває в розвитку. Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців  до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але ми маємо довести, що верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.

П’яте. Як глобальна солідарність може стати нашою пристрастю?

Наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Прямо зараз люди в Ірані борються за свою свободу. Люди в Китаї опираються цифровій диктатурі. Люди в Сомалі повертають до мирного життя дітей-солдатів. Вони як ніхто відчувають, що значить бути людьми та відстоювати людську гідність. Від їхнього успіху залежить і наше майбутнє. Ми відповідальні за все, що відбувається в світі.

Права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде діяти. Вони втрачають значення, якщо їхній захист залишити тільки юристам та дипломатам. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все-одно будуть сильніші. 

Це значить, що нам потрібен новий гуманістичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів, займатися просвітництвом, формувати масову підтримку та залучати людей до захисту прав та свобод.  Цей  рух має об’єднувати інтелектуалів та громадянські суспільства різних країн, адже ідеї свободи та прав людини універсальні та не мають державних кордонів.

Так ми зможемо сформувати запит на рішення та спільно долати глобальні виклики – війни, нерівність, наступ на приватність, зміцнення авторитаризму, зміну клімату тощо. Так ми зможемо зробити цей світ більш безпечним. 

Ми хочемо, щоб наші діти не були змушені проходити через війни та страждання. Ми маємо взяти відповідальність, щоб не перекладати на їхні плечі те, що мусимо зробити ми, їхні батьки. Людство має шанс подолати глобальні кризи та вийти на новий шлях світорозуміння.

Час взяти відповідальність. Ми не знаємо, скільки у нас цього часу.

І оскільки це Нобелівська премія миру під час війни, то я дозволю собі звернутися до людей у різних країнах світу із закликом до солідарності. Ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною».

Відеовиступ Олександри Матвійчук від «Суспільного»