Як Орбан став Орбаном: 16 років, коли зламали Угорщину

Вікторія Мастофанова

Студентка магістерської програми на Греко-католицькому теологічному факультеті Пряшівського університету (Словаччина) за спеціальністю «Європеїстика»

Завершилося 16-річне правління Віктора Орбана — політика, який починав як борець за свободу, а завершив свій шлях фактичним узурпуванням влади. Постає питання: чи був він справді прихильником демократичних цінностей, чи це від самого початку була добре продумана стратегія, яка зрештою спрацювала? Щоб зрозуміти, як у межах демократичного Європейського Союзу стало можливим формування своєрідної авторитарної системи, варто повернутися до початку політичного шляху Орбана.

(Продовження. Потаток тут)

Одразу після перемоги (на виборах 2010 року) Орбан взявся за зміну Конституції, заявивши про необхідність ухвалення нової, хоча під час передвиборчої кампанії про це майже не згадувалося.  

Опитування громадян показували, що суспільство не бачило потреби в таких діях. Проте нова Конституція стала символічним вираженням «революційних змін» і фундаментом нового політичного режиму. Вона мала демонструвати розрив із посткомуністичним минулим і містила потужні символічні елементи, зокрема згадки про угорську «Святу корону».

Водночас нова Конституція означала відмову від принципів «правового конституціоналізму», які характеризували попередній режим та передбачали верховенство судового контролю над політикою. У руках Орбана Конституція стала інструментом послаблення та делегітимізації ключових інституцій - Конституційного суду, омбудсмена, незалежних ЗМІ та центрального банку.

У 2011 році нову Конституцію було швидко ухвалено парламентом - лише за дев’ять днів і без будь-якого реального залучення громадськості, без референдуму. Головною жертвою нової Конституції стала судова система, насамперед Конституційний суд.

Раніше виконавча влада була обмежена великою кількістю конституційних законів та їх широким тлумаченням, що фактично давало опозиції механізми контролю над владою більшості. Тепер же суддів Конституційного суду обирали не через міжпартійний парламентський комітет, як це було раніше, а безпосередньо парламентом.

Переінакшення Конституції на цьому не завершилося. Орбан повернувся до риторики столітньої давності, апелюючи до християнських національних традицій, які поступово перетворювалися на етноцентризм. Надання подвійного громадянства етнічним угорцям за межами країни дало їм право брати участь у загальних виборах. Саме це багато в чому пояснює постійні спекуляції Орбана на темах етнічності та територій. Таким чином він фактично узаконив політичний тиск на сусідні держави через апеляцію до «захисту угорців».

Тут напрошується паралель із сучасною Росією: і для Путіна, і для Орбана тема етнічності та історичних територій стала важливим політичним інструментом. Різниця лише в тому, що один зміг перейти до відкритої агресії, тоді як Орбан був значно обмежений членством Угорщини в ЄС та залежністю від європейських коштів. Саме тому він періодично демонстрував показовий «послух» Брюсселю, не відмовляючись при цьому від власного політичного курсу.

Повертаючись до Конституційного суду, його повноваження продовжували системно обмежувати. У 2013 році парламент, у якому домінував «Фідес», проголосував за позбавлення Конституційного суду права переглядати закони щодо державних фінансів. Крім того, до самої конституції були внесені положення законів, які суд раніше визнав неконституційними та скасував.

Будь-якому авторитарному режиму потрібна власна система та свої люди, тому Орбан почав активно призначати на ключові державні посади лояльних до себе осіб. Найактивніше переформатування країни тривало до 2015 року. На ці дії ЄС, Венеціанська комісія та уряд США традиційно висловлювали «стурбованість» - добре знайоме українцям формулювання. Причина була очевидною: Угорщина дедалі більше відходила від принципів демократичного плюралізму.

Доповідачка Європейського парламенту з питань Угорщини, нідерландська євродепутатка Юдіт Саргентіні у детальному звіті, опублікованому 11 вересня 2018 року, наголосила на численних проблемних інституційних змінах в країні. Згідно зі звітом, під загрозою опинилися свобода та незалежність судової системи. Конституція, яку іронічно називали «першою конституцією, написаною на iPad», значно обмежила роль Конституційного суду. Уряд також звузив право громадян на страйки та протести, а свобода медіа опинилася під серйозним тиском, оскільки державна реклама розміщувалася виключно в лояльних до влади ЗМІ.

Саргентіні також звернула увагу на системну корупцію та політику щодо ромського населення. Замість пошуку шляхів інтеграції ромів уряд вдавався до практик, які міжнародні організації оцінювали як дискримінаційні, зокрема йшлося про випадки примусової стерилізації ромських жінок.

У вересні 2018 року Європейський парламент відреагував на цей звіт, проголосувавши 448 голосами проти 197 за запуск щодо Угорщини процедури за статтею 7 Договору про ЄС - так званого «ядерного варіанту». Ця процедура потенційно могла призвести до санкцій проти країни, включно з позбавленням права голосу в Європейській Раді.

Однак Орбана мало хвилювало те, як його сприймають зовні. Його головною аудиторією залишався внутрішній електорат. Будь-який тиск із боку ЄС він подавав як атаку Заходу на Угорщину, позиціонуючи себе захисником нації від зовнішнього втручання. Така риторика лише зміцнювала його підтримку серед частини населення.

Попри погрози та критику з боку ЄС, Орбан продовжував методично будувати систему влади під себе. Наступною ціллю стали медіа, які мали працювати виключно в інтересах влади. Свої дії він частково пояснював тим, що саме ЗМІ, на його думку, сприяли його поразці на виборах 2002 року.

Маючи парламентську більшість, Орбан поступово переформатував медіаландшафт країни під політичний контроль «Фідес». Державні теле- та радіомережі були об’єднані в єдиний медіаконгломерат під керівництвом союзників Орбана.

Паралельно створили новий орган - Національне управління з питань ЗМІ та інформаційних комунікацій, яке отримало широкі повноваження щодо контролю медіа, контенту, ліцензій та штрафів. Формально його членів обирав парламент, але фактично контроль залишався за «Фідес». У результаті державні медіа стали значно залежнішими від влади, а міжнародні рейтинги зафіксували різке падіння свободи преси в Угорщині: з 23-го місця у 2010 році до 89-го у 2020-му. Додатковим елементом цієї системи став створений у 2018 році Центральноєвропейський фонд преси та медіа, який об’єднав сотні медіаактивів і був виведений з-під стандартного регуляторного контролю.

Далі цей контроль лише посилювався. Через політичний тиск, юридичні обмеження та економічні важелі незалежні й опозиційні медіа поступово слабшали або змінювали свою редакційну політику. У випадках, як-от Klubrádió чи журналісти Origo.hu і Budapest Business Journal, працівники або втрачали ліцензії, або були змушені залишати редакції через постійний тиск. Символічним став кейс Népszabadság — однієї з головних лівих газет країни, яку раптово закрили у 2016 році, попри її історичний статус ще з 1956 року. Зрештою майже весь медіапростір - включно з MTVA, частково TV2 та багатьма іншими платформами - опинився під впливом або прямим контролем людей, наближених до уряду. Незалежні голоси поступово стали радше винятком, ніж правилом. Таким чином Орбан перетворив медіа на інструмент, який дедалі більше нагадував радянську модель інформаційного простору, де існує лише одна «правильна» думка.

ЗМІ почали активно слугувати поширенню пропаганди, до якої також була залучена російська сторона. Особливо помітно це проявилося під час виборчої кампанії 2026 року, коли Орбан максимально активізував антиукраїнську риторику, намагаючись перекласти відповідальність за майбутню й теперішню політичну поразку на Україну. Паралельно він активно дискредитував ЄС і, звісно, свого головного опонента Петера Мадяра, фактично обмежуючи йому доступ до медіапростору.

На користь Орбана також зіграла провальна, на думку багатьох у Центральній Європі, «політика відкритих дверей» колишньої канцлерки Ангели Меркель. Вона передбачала прийом великої кількості мусульманських мігрантів і біженців, які мали частково компенсувати нестачу робочої сили в Європі. Однак у межах цієї політики не було повною мірою враховано глибокі культурні та релігійні відмінності частини мігрантів, що суттєво ускладнило їхню інтеграцію в правову та соціальну систему ЄС. Частина прибулих продовжувала жити відповідно до власних традицій і норм, що поступово посилювало внутрішню напругу в європейських суспільствах.

Втім, Віктор Орбан замість конструктивної критики обрав інший шлях - побудову політичного наративу страху. Скориставшись хаосом міграційної кризи 2015 року та серією терористичних атак у Європі, він почав систематично пов’язувати нелегальних мігрантів, переважно мусульман, із тероризмом, злочинністю та загрозою безпеці Європи. Так формувалося чітке протиставлення між «нами» - християнською Європою та Угорщиною - і «ними» - мігрантами, яких подавали як цивілізаційну загрозу.

Орбан активно використовував популістську риторику, критикував «брюссельських бюрократів», ліберальні еліти та політику ЄС, водночас позиціонуючи себе як «захисника Європи», християнства та традиційних європейських цінностей. Саме образ «останнього захисника християнської Європи» став одним із ключових елементів його політичної кампанії.

Паралельно з цією риторикою уряд Орбана проводив жорстку антиімміграційну політику. На південному кордоні Угорщини було зведено металевий паркан, а для шукачів притулку створено систему закритих таборів утримання. Частину біженців розміщували у переобладнаних морських контейнерах, а міжнародні правозахисні організації звинувачували угорську владу в нелюдському поводженні, зокрема у позбавленні людей їжі та доступу до юридичної допомоги.

Попри те, що кількість мігрантів, які насправді намагалися залишитися в Угорщині, була відносно невеликою, антиімміграційна кампанія продовжувалася через державні медіа, білборди та постійне нагнітання страху. Таким чином міграційна криза стала для Орбана не лише питанням безпеки, а й потужним політичним інструментом для мобілізації суспільства та зміцнення власної влади.

Після зміцнення своїх позицій Віктор Орбан дедалі більше відходив від ліберального шляху розвитку та почав переорієнтовувати зовнішню політику Угорщини у бік Росії. У своїй промові 2014 року він відкрито розкритикував ліберальну демократію, назвавши Росію, Китай, Туреччину та Сінгапур прикладами успішних моделей державного устрою.

Орбан заявляв, що ліберальна демократія більше не здатна забезпечувати безпеку, конкурентоспроможність і захист традиційних цінностей, а майбутнє належить «неліберальним державам». Такі заяви викликали серйозну реакцію на Заході: Угорщину почали називати «російським троянським конем» у ЄС та НАТО, а самого Орбана звинувачували у створенні угорської версії «путінізму». Водночас ця риторика не залишилася лише словами - уряд Орбана поступово почав віддалятися від євроатлантичного курсу та розбудовувати тісні політичні й економічні зв’язки з Москвою.

Одним із ключових елементів цього зближення стала політика «східного відкриття», спрямована на посилення співпраці з Росією та країнами Азії. Саме у 2014 році, коли ЄС запроваджував санкції проти Росії за анексію Криму, уряд Орбана уклав довгострокові угоди з «Газпромом» та погодив масштабний контракт із «Росатомом» щодо розширення атомної електростанції «Пакш».

Проєкт фінансувався російським кредитом на понад 13 мільярдів доларів і був підписаний без відкритого тендеру та належної публічності. Паралельно російські компанії отримували великі інфраструктурні контракти в Угорщині, зокрема на модернізацію будапештського метро. Для інституціоналізації нового курсу Орбан фактично створив окрему роль для Петера Сіярто - одного зі своїх найближчих соратників, перетворивши Міністерство закордонних справ на Міністерство закордонних справ і торгівлі. Саме Сіярто став головним провідником політики «східного відкриття» та координатором угорсько-російського економічного зближення. Під його керівництвом було проведено масштабну чистку дипломатичного корпусу: сотні досвідчених дипломатів із проєвропейською орієнтацією звільнили, а їхні місця зайняли лояльні до Орбана та Сіярто кадри.

З часом вплив Росії в Угорщині почав виходити далеко за межі енергетики чи економіки, що дедалі більше формувало образ країни як своєрідного форпосту Москви всередині ЄС і НАТО.

У медіа регулярно з’являлися матеріали про проросійське лобі в оточенні Орбана. Особливий резонанс викликали події березня 2026 року, які ще раз продемонстрували, наскільки тісними залишаються зв’язки угорської влади з Кремлем. Саме тоді були оприлюднені записи розмов, на яких Петер Сіярто обговорював із главою МЗС росії Сергієм Лавровим питання лобіювання зняття санкцій з одного з російських олігархів. Крім того, журналістські розслідування вказували на те, що окремі угорські посадовці використовували дипломатичні поїздки та зовнішньополітичні контакти для отримання фінансової вигоди. Усе це лише посилювало критику з боку західних партнерів та формувало переконання, що Будапешт дедалі частіше діє не як союзник ЄС, а як провідник російських інтересів у Європі.

Такий поворот у бік Росії не був випадковим, адже Орбан давно виступав проти надмірного впливу ЄС на внутрішню політику Угорщини. Хоча «Фідес» тривалий час залишалася членом Європейської народної партії, політика Орбана дедалі більше суперечила принципам ліберальної демократії та верховенства права. Уряд посилив тиск на ті медіа, які ще залишалися непідконтрольними владі, а також на громадянське суспільство та неурядові організації. У 2017 році парламент ухвалив закон про контроль над організаціями, що отримували іноземне фінансування, а також розгорнув масштабну кампанію проти Джорджа Сороса. Того ж року влада фактично витіснила Центральноєвропейський університет до Відня, що стало символом поступового демонтажу демократичних інституцій в Угорщині.

Паралельно Орбан будував політичну модель на протиставленні Угорщини Західній Європі. Під час міграційної кризи він активно просував риторику захисту «християнської Європи» від мультикультуралізму та мігрантів, звинувачуючи Брюссель у нав’язуванні чужих цінностей.

Кампанії проти ЄС і Джорджа Сороса лише посилили конфлікт Будапешта із західними партнерами. У відповідь Європейська народна партія призупинила членство «Фідес», а у 2020 році Freedom House класифікувала Угорщину як «частково вільну» державу та віднесла її до гібридних режимів.

Паралельно з посиленням контролю над медіа та громадянським суспільством Орбан поступово перебудовував і економічну систему країни. Розпочавши політичну кар’єру як прихильник ринкових реформ, після повернення до влади у 2010 році він відійшов від класичної ліберальної економіки та проголосив курс на «неортодоксальну економіку». Уряд розірвав переговори з МВФ, звинувативши Брюссель і міжнародні фінансові інституції у спробах нав’язати Угорщині «диктат», а натомість посилив роль держави в економіці. Було націоналізовано приватні пенсійні фонди, запроваджено спеціальні податки для іноземних компаній та обмежено вплив міжнародного капіталу. Орбан відкрито заявляв, що прагне побудувати країну, «де іноземні банки та бюрократи не вказуватимуть угорцям, як жити».

З часом ця модель перетворилася на систему державного економічного націоналізму, де ключову роль почали відігравати лояльні до «Фідес» бізнесмени та олігархи. Через державні тендери, стратегічні контракти та ліцензії влада формувала нову економічну еліту, залежну від Орбана. Саме тоді з’явився термін «орбанономіка», який описував поєднання економічного патріотизму, централізованого контролю та кумівського капіталізму. Символом цієї системи стало стрімке збагачення людей із найближчого оточення прем’єра, зокрема Лорінца Месароша та його зятя Іштвана Тіборча, чиї компанії регулярно отримували вигідні державні контракти. Попри антизахідну риторику, економіка Угорщини залишалася критично залежною від фінансової підтримки ЄС, тоді як сам Орбан дедалі активніше просував курс на зближення з Росією, Китаєм і країнами Близького Сходу.

Підсумовуючи правління Віктора Орбана, важко не помітити, наскільки вразливими можуть бути демократичні інституції навіть у межах Європейського Союзу. Історія Угорщини показала, що демократичні механізми самі по собі не є гарантією свободи, якщо влада поступово підпорядковує собі судову систему, медіа, економіку та громадянське суспільство.

Орбан став прикладом того, як, використовуючи популізм, страх, контроль над інформаційним простором та кризові моменти, можна поступово вибудувати систему, у якій демократичні процедури формально зберігаються, але реальна політична конкуренція значно послаблюється.

Його правління також продемонструвало кризу самого Європейського Союзу, який виявився неготовим швидко й ефективно реагувати на демонтаж демократичних принципів усередині власного об’єднання. Угорщина стала прикладом того, як країна може залишатися членом ЄС та НАТО, але водночас дедалі більше рухатися в бік авторитаризму та зближення з Росією.

Поразка Орбана дає надію на те, що Угорщина зможе повернутися до більш демократичного курсу розвитку та відновити незалежність своїх інституцій. Однак водночас це не означає остаточного завершення епохи орбанізму. Для самого Орбана ця поразка може стати радше роботою над помилками та пошуком нової політичної стратегії. Його багаторічний досвід, залишають йому можливість повернення до влади в майбутньому. Саме тому угорський випадок є важливим уроком не лише для самої Угорщини, а й для всієї Європи , демократія потребує постійного захисту, навіть там, де вона здається усталеною та гарантованою.

(Під час написання статті було використано працю Кенеша Бюлента «Віктор Орбан: від минулого до сьогодення» (2020), опубліковану Європейським центром досліджень популізму (ECPS).

Фото - Віктор Орбан, експрем'єр-міністр Угорщини/Денеш Ердеш/AP/dpa