Іран на межі: сценарії дефрагментації та геополітичні наслідки війни

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Президент США Дрональд Трамп після зустрічі із китайським лідером Сі Цзіньпіном вимушений повернутися до теми Ормузької протоки та ядерної зброї в Ірані. Китай допомогти відмовився, мало того, висунув свої умови. Власне, якби сьогодні президентом США був би не малокваліфікований рієлтор Трамп, а наприклад, Рейган, щоб він зробив? Можливо, відповідь на це питання в аналіз етнічного складу Ірану, який дає шанс на перемогу над фанатиками із КСІРу ізсередини, але, зрозуміло,  треба надати підтримку наслідному принцу Пехлеві. Однак Трамп через свою упередженість, вочевидь, ігнорує такий варіант. Принаймні поки що.

Отже, головна вразливість Ірану, як на мене, — не в центрі, а на прикордонних етнічних дугах. Курдський захід, белудзький південний схід, азербайджанський північний захід і туркменський північний схід утворюють пояс потенційної дестабілізації. Війна та зовнішній тиск можуть не лише послаблювати режим, а й тимчасово консолідувати його. Тому найімовірніший сценарій — не миттєвий розпад, а асиметрична ерозія контролю Тегерана з різною швидкістю на різних периферіях. 

Чому іранська карта не дорівнює іранській реальності 

На політичній карті Іран виглядає як суцільний масив державності. На етнополітичній все інакше: це складна багатонаціональна конструкція, в якій перський центр тримає периферії через адміністративну вертикаль, силовий апарат, мовно-культурну асиміляцію та ідеологію державної безпеки. Поки центр сильний, ця конструкція працює. Коли центр входить у війну або переживає кризу спадкоємності, на поверхню виходять прикордонні етнічні дуги, що мають зовнішні тилові зв’язки з сусідніми країнами. 

Саме ця обставина робить тему дефрагментації Ірану принципово відмінною від внутрішньої кризи у звичайній унітарній державі. Проблемні для Тегерана спільноти живуть не в ізольованому центрі, а на кордонах — там, де будь-яка внутрішня криза швидко набирає міжнародного виміру. Курди пов’язані з Іраком і Туреччиною, белуджі — з Пакистаном та Афганістаном, азербайджанці — з Азербайджаном і Туреччиною, туркмени — з Туркменістаном. Тому етнічна карта Ірану — це одночасно карта внутрішньої стабільності й геополітичної вразливості. 

Базова етнічна конфігурація 

Точні цифри за етнічним складом Ірану залишаються спірними: держава не веде прозорий сучасний перепис у формі, яка дозволила б беззастережно виводити етнічні частки. У зовнішніх джерелах найчастіше наводиться така рамка: перси близько 61% населення, азербайджанці — близько 16%, курди — близько 10%, белуджі — близько 2%, туркмени та інші тюркські групи — близько 2%. Ці дані є оцінками, але саме ними зазвичай оперує міжнародна аналітика.

Профілі головних етнічних груп

Ця карта, яку подаємо нижче, важлива з двох причин. По-перше, вона показує, що перський центр справді домінує територіально, але далеко не охоплює весь політичний простір країни. По-друге, вона накладає на етнічну географію конфесійний чинник: курди, белуджі та частина туркменів і арабів мають потужний сунітський компонент, тоді як перський центр побудований на шиїтській державності. Саме тому не кожний етнічний конфлікт в Ірані є суто мовним або культурним; частина з них має ще й релігійний вимір, що підсилює відчуття відчуження від центру.

Перси: державне ядро, а не окрема проблема 

Перси — це не просто найбільша група. Це державотворчий каркас Ірану. Саме через перську мову, центральну бюрократію, шкільну систему, силовий апарат та символічну політику вибудовується сам образ єдиної держави. У будь-якому сценарії великої кризи саме перський центр — Тегеран, Ісфаган, Фарс, Йезд, Кум, Керман — є останньою зоною, де зберігатиметься залишкова державність, навіть якщо периферії втратять керованість. 

Отже, коли йдеться про розкол Ірану, перси не є суб’єктом сепарації. Вони є суб’єктом збереження держави у скороченому форматі. Умовно кажучи, навіть якщо Іран втратить частину периферійного контролю, саме перський центр визначатиме, що залишиться від «залишкового Ірану». 

Азербайджанці: найбільша неперська сила 

Азербайджанці — найбільша неперська група Ірану. Їхній головний ареал — північний захід: Східний Азербайджан, Західний Азербайджан, Ардебіль, Зенджан, а також потужна присутність у Тегерані та великих містах. На відміну від белуджів чи частини курдських середовищ, іранські азербайджанці значно глибше вбудовані в торговельні, релігійні та політичні еліти. 

Саме ця інтегрованість робить азербайджанський фактор особливим. Це не класична периферія, яка відразу виходить у формат антидержавного повстання. Швидше це великий резерв впливу, який у кризі може висунути не лише культурні чи мовні вимоги, а й претензію на перерозподіл влади у самій державі. Через це сценарій з Південним Азербайджаном найчастіше виглядає не як «миттєва незалежність», а як боротьба за регіональний статус, автономію чи політичне перехоплення частини системи. 

Однак аналітичний ризик тут зростає на тлі війни. Якщо центр послаблюється, а зовнішній інформаційний тиск посилює історичну пам’ять про розділений азербайджанський простір, то північно-західний пояс Ірану перетворюється з інтегрованого регіону на регіон стратегічного торгу. 

Курди: найвищий потенціал автономії 

Курдський пояс Ірану охоплює провінції Курдистан, Керманшах, Ілам та частину Західного Азербайджану. Це одна з найбільш політизованих спільнот країни, що має історію партійного життя, збройних формувань, еміграційної інфраструктури та транскордонних зв’язків із курдськими просторами в Іраку й Туреччині. 

Курди є найімовірнішим кандидатом на автономний прорив у випадку системної слабкості Тегерана. Їхня перевага — компактність, політична ідентичність, наявність зовнішніх тилових контактів і досвід організації. Їхня слабкість — те, що іранська держава сприймає будь-який рух у напрямку самоврядування як пряму безпекову загрозу. Тому саме тут силова реакція центру майже завжди найжорсткіша. 

У сценарії дефрагментації Ірану курдський простір — це не просто зона протесту. Це потенційна протодержава. Але цей сценарій реалізується лише за умови дуже глибокої кризи центральної влади, бо без такого обвалу Тегеран зосередить тут максимум сил. 

Белуджі: не стільки держава, скільки зона виснаження 

Белуджистан у південно-східному Ірані — одна з найбідніших і найменш інтегрованих провінцій країни. Белуджі — переважно суніти в державі, де домінує шиїтський політичний центр. У поєднанні з хронічною бідністю, клановістю, прикордонним положенням, контрабандними маршрутами та слабкою інституційністю це створює середовище тривалої нестабільності. 

Белудзький чинник є надзвичайно небезпечним для Тегерана не тому, що тут швидко постане стабільна держава, а тому, що тут може виникнути стійка зона ерозії контролю. Для центра це навіть гірше за короткий бунт: довгі диверсійні мережі, напади, нелегальні маршрути, перетікання кадрів і зброї через кордон, а також постійне відчуття, що провінція не підпорядковується в повному обсязі. 

У контексті війни белудзька периферія стає однією з найпридатніших до зовнішнього використання — не обов’язково через пряме створення «маріонеткової держави», а через підтримку хаосу, який відтягує ресурси центру. Тому тут найбільш імовірний не формат повноцінної сецесії, а формат затяжної дестабілізації. 

Туркмени: другорядний, але небезпечний додатковий фронт 

Туркмени зосереджені на північному сході — насамперед у Голестані та частині Північного Хорасану, уздовж кордону з Туркменістаном. Вони не мають такого рівня мобілізації, як курди, і не мають настільки потужного збройно-політичного профілю, як белудзький пояс. Проте вони поєднують у собі дві важливі риси: прикордонність і сунітський вимір. 

Це означає, що за звичайних умов туркменський регіон не є головним мотором розпаду. Але у великій кризі він може стати частиною «ефекту доміно», коли кілька периферій одночасно втрачають лояльність до центру. У такому випадку навіть слабший регіон стає стратегічно важливим, бо змушує Тегеран розсіювати сили. 

 Афганці: не етнічна периферія, а соціально-демографічний стрес

Коли йдеться про афганців в Ірані, важливо розрізняти корінні етнічні групи та міграційно біженський масив. Афганці в Ірані — це передусім не окрема автохтонна територіальна спільнота, а велика й вразлива людська маса, що складається з різних афганських груп і включена в економіку Ірану переважно як дешевий ринок праці. 

Для сценарію дефрагментації це важливо тому, що афганський фактор не створює власної державної території в Ірані, але посилює тиск на східні провінції, ринок праці, безпекову систему, систему контролю за пересуванням і гуманітарну сферу. Війна, депортації, хвилі повернення та антимігрантська мобілізація роблять схід країни ще більш крихким.

Мовна карта Ірану 

Мовна карта додає важливий аспект до етнічної мапи: вона показує, що проблема Ірану не обмежується «меншинами на околицях». Насправді країна являє собою набір великих мовних масивів, які співіснують всередині держави з єдиною офіційною мовою — перською. Саме тому будь-який довгий воєнний або політичний шок посилює не лише регіональну, а й мовно-політичну мобілізацію.

Історична пам’ять і сучасна вразливість 

Ця карта потрібна не для історичної екскурсії, а для розуміння психології іранської державності. У Тегерані зовнішній тиск майже завжди сприймається через призму історичних територіальних втрат, втручання імперій і страху перед розбиранням країни по частинах. Саме тому будь-яка сучасна розмова про автономії, навіть якщо вона подається в логіці прав меншин, з точки зору режиму часто виглядає як продовження старої гри з ослаблення Персії. 

У медійному й політичному сенсі ця історична пам’ять працює двояко. З одного боку, вона зміцнює націоналістичну реакцію центру і дозволяє владі виправдовувати репресії проти периферій як боротьбу за цілісність держави. З іншого — саме ця підозра до зовнішнього світу свідчить, що вразливість справді існує: той, хто не боїться розпаду, не реагує на етнічний фактор так нервово.

 Як війна змінює картину 

Війна діє на Іран за принципом подвійного ефекту. Вона одночасно послаблює центр і частково цементує його. Послаблення полягає у виснаженні ресурсів, зростанні ціни внутрішнього контролю, ударі по інфраструктурі, логістиці, економіці та моральному стану системи. Цементація полягає в тому, що зовнішня атака дозволяє режиму переводити внутрішні суперечності в категорії «зради», «шпигунства» та «роботи на ворога». 

Отже, війна не дає автоматичного розпаду. Вона створює умови, в яких периферійні лінії розлому стають видимішими, а центральна влада платить більше за їхнє утримання. Саме тому у короткій перспективі найбільш вірогідним є не каскадний колапс, а асиметричне наростання нестабільності — різної за формою і темпом у курдів, белуджів, азербайджанців і туркменів. 

Ця карта важлива для розуміння ще однієї речі: іранський простір ніколи не був замкнений лише в межах сучасного кордону. Курдські, белудзькі, таліські, пуштунські та інші мовні ареали виходять далеко за межі держави. Тому будь-яка дестабілізація в Ірані неминуче резонує за його кордонами, а будь-яка зовнішня гра з етнічним чинником в Ірані швидко стає регіональною грою. 

Чи може зовнішній тиск використати етнічний фактор 

У відкритих джерелах не існує простої і повної доказової бази, яка дозволяла б механічно стверджувати, що США чи Ізраїль уже реалізують єдину централізовану стратегію розбору Ірану через його етнічні периферії. Але достатньо аналітичних матеріалів, які показують: етнічний фактор розглядається як один із можливих інструментів тиску на Тегеран, а сам режим системно бачить у своїх меншинах потенційні канали зовнішнього проникнення.

Практично це може означати дуже різні речі: інформаційне підсилення локальних образ, роботу з еміграційними середовищами, акцент на правах меншин, санкційний та психологічний тиск, використання воєнної кризи для підриву довіри до центру або для того, щоб змусити Іран витрачати більше сил на внутрішню безпеку. 

Найвразливішими для такого тиску виглядають курдський і белудзький пояси. Азербайджанський сегмент більш складний: він здатен бути не лише периферією протесту, а й внутрішньосистемним претендентом на новий баланс влади. 

Сценарії дефрагментації Ірану 

Сценарій 1. Жорстка централізація після війни 

Режим переживає війну, не допускає розриву в центрі ухвалення рішень, проводить масові затримання, інтернетні блокування, репресії проти меншин і локально зачищає периферії. У такому випадку Іран формально зберігає цілісність, але робить це ціною зростання репресивності та деградації соціального контракту. 

Сценарій 2. Асиметрична децентралізація без формального розпаду

Це найімовірніший сценарій середньої перспективи. Центр зберігається, але в окремих прикордонних зонах втрачає частину монополії на контроль, пересування, легітимність і темп реагування. Курдський та белудзький пояси стають більш нестабільними, азербайджанський сегмент висуває ширші політичні вимоги, туркменський напрям стає допоміжним фронтом. Формально Іран існує, але фактично керує країною нерівномірно. 

Сценарій 3. Напівфедералізація під тиском кризи 

Це менш імовірний, але стратегічно можливий сценарій, якщо центральна влада змушена купувати лояльність регіонів широкими автономними поступками. Найбільш реалістичними кандидатами на такий формат є азербайджанський і курдський простори. Проте нинішня логіка іранської держави майже не залишає простору для добровільної федералізації. 

Сценарій 4. Каскадний розпад 

Найрадикальніший сценарій передбачає обвал центральної влади, серію паралельних периферійних виступів, боротьбу еліт за спадкоємність і швидке падіння керованості в прикордонних провінціях. У такому випадку курди мали б найвищий потенціал для політичного оформлення, белуджі — для затяжного хаосу, азербайджанський регіон — для формування альтернативного центру сили, а перський центр — для скороченої залишкової держави. 

Хто має найбільший потенціал для окремої державності

Якщо говорити максимально жорстко, то у випадку великої державної кризи Іран найперше ризикує не «розсипатися на десяток готових держав», а отримати кілька різних типів розлому одночасно: курдський — державницький, белудзький — дестабілізаційний, азербайджанський — політичний, туркменський — допоміжний, а афганський — соціально-гуманітарний. 

Висновок 

Іран не є монолітом. Це багатошарова держава, в якій етнічна, мовна, релігійна й геополітична карти накладаються одна на одну. Війна не створює ці тріщини з нуля — вона робить їх видимими, дорогими для центру і привабливими для зовнішнього використання. 

Найближча перспектива — не обов’язково прямий розпад. Найреалістичніше виглядає фаза затяжної асиметричної турбулентності: центр ще існує, але вже не контролює країну з однаковою щільністю. Саме в цій сірій зоні й вирішується майбутнє Ірану: або режим встигне перебудувати контроль, або прикордонні дуги поступово перетворяться на політичні реальності, які вже не можна буде повернути назад простими репресіями. 

Тому правильне питання сьогодні звучить не так: «Чи розпадеться Іран завтра?». Правильніше питати: «Які регіони Ірану першими перестануть підкорятися центру, якщо війна й далі підвищуватиме ціну державної єдності?»