Десять років на фронті або 1000-ий день великої війни

Підсумки російської агресії чи її останніх 1000 днів, які зазвичай називають «повномасштабним вторгненням», підводити зарано. Наразі це втрати мільйонів громадян: десятки тисяч загиблими, сотні тисяч пораненими, мільйони – біженцями. Також це втрата приблизно 20% української території, руйнування сотень поселень, мінус третина економічного потенціалу. Але також це досвід опору та перемог над «другою армією світу», неймовірної солідарності і спростування прогнозів чи не всіх провідних розвідок світу щодо нашої скорої смерті.

Для мене – це також великий і трагічний експеримент, який свідчить: Україну можна зруйнувати тільки зсередини. Російський буревій може повалити українське дерево тільки тоді, коли його сточить зсередини український шашіль. Тому ключ до нашої перемоги лежить у Києві, а не у Вашингтоні, Брюсселі чи Пекіні. І також – за всієї вдячності до Сил оборони України – не на фронті.

Україна несеться до катастрофи. Бо змарнувала час, виграний для радикальних змін нашої держави жертвою та героїзмом її кращих синів і дочок. Без радикальної зміни державної організації та ефективності врядування в Україні, ми приречені на поразку. Бо у війнах такої тривалості, інтенсивності та масштабу головне не героїзм і навіть не ресурси, а ефективність політичної організації суспільства.

Ніколи у новітній історії перед Україною так гостро не стояла дилема: змінюйся або помри. Героїзм, солідарність і жертовність окремих громадян ніколи не замінять (не)ефективність держави. І скільки би нам не казали «Почни зі себе», шанс на виживання в нас є тільки у тому разі, якщо ми потрафимо реконструювати та перезапустити українську державність у перспективні наступних 3-5 років.

А державу може реконструювати тільки влада. Народ може їй у цьому допомогти чи заважати. Але саме влада – це той важіль, яким держави відроджують чи ховають. Тому ключове питання для України – яка наступна команда прийде у владні кабінети замість «слуг Зеленського». Вони майже напевно стануть або гробарями української державності або її справжніми батьками-засновниками. Архітекторами Третьої української республіки. Бо друга, в силу своєї невиліковної корумпованості, інфантилізму та неефективності, сама прирекла себе на смерть.

Наразі очевидно, що формула української перемоги – це не розчленування росії чи знищення москви, а радикальна реконструкція української державності. З’явиться ефективна держава – буде і сильна армія, і економічне відродження, і демографічний бум. Не з’явиться – значить (як це не прикро визнавати) путін правий: українці є недержавною нацією, а отже приречені бути ресурсом для чужих та краще організованих державних організмів.

Вірогідно, наступного року у нас з’явиться останній шанс привести до влади команду професійних, порядних і відповідальних патріотів з бездоганною «кредитною історією» успішного служіння Україні. Які мають стратегічну візію великого українського проєкту у цинічному, турбулентному та жорстокому світі, в якому ми всі живемо. Якщо вчергове помилимося – героям варто готуватись до криївок, успішним обивателям – до еміграції, плебсу – пригадувати російську мову.

Не забувайте підтримувати ПДМШ / PDMSh, який десятий рік рятує життя на фронті за цим покликом.

Геннадій Друзенко, голова правління у Центрі конституційного моделювання, президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, сторінка у FB