Чи вартувало виходити 2020-го – питання схоластичне, історія не терпить умовного способу

У ці дні з вуст демократичних промовців звучить багато пафосу з приводу триліття початку масових протестів у Білорусі. Часто їх називають революцією. Але, мабуть, точніше все ж таки називати мирним повстанням.

Воно було переважно стихійним. Це 1917-го в Росії діяла більшовицька партія з чіткою ідеологією, програмою, був харизматичний вождь – професійний революціонер Володимир Ленін (хоча де-факто владу в Петрограді взяв, якщо вже на те пішло, Лев Троцький).

У Білорусі три роки тому не було ні такої партії, ні вождя. Стара партійна опозиція провалила свої праймеріз, інші її діячі почали звикло топити за бойкот виборів. Домогосподия Світлана Тихановська, мабуть, покрутила би пальцем біля скроні, скажи їй у квітні 2020-го: ти, мовляв, станеш обличчям політичної альтернативи та де-факто виграєш у Олександра Лукашенка.

Тихановська не могла бути Ульяновим-Леніним на броньовику

Так, у підсумку Тихановська феноменальним чином стала символом боротьби за зміни. Але жодного виразного плану, що робити з політичною енергією розбуджених мас, як направити її на зміну владі, ні перед 9 серпня, ні після президентських виборів, коли сотні тисяч білорусів вивалили на вулиці, дружина кинутого у в'язницю блогера та її команди не мала.

Ця команда потім ще не раз відставала від перебігу подій, запізнювалася. Наприклад, коли від імені Тихановської в жовтні 2020-го владі висунули ультиматум, спробували інспірувати загальнонаціональний страйк, після чого Лукашенко наказав «вирізати» бізнес, що засвітився в ньому. Довгий час уже за кордоном штаб Тихановської жив, здається, ілюзією, що можна реанімувати протести.

От якби у серпні 2020-го тотальний страйк паралізував країну, то Лукашенко міг би і не втриматися. Але тоді бій за робітничий клас виграв режим. А попередньої системної роботи у трудових колективах штаби його супротивників не вели. Та й, поклавши руку на серце, не могли. Їхня різношерста коаліція склалася спонтанно, під упливом непередбачених крутих обставин, гасла та програми писали на коліні.

Усю кашу заварила Москва? Серйозно, з морем бчб?

Є конспірологічна версія, що всю цю кашу 2020-го заварила Москва, щоб у результаті послабити Лукашенка та підім'яти Білорусь. За фактом, як не сумно, так і вийшло.

У цьому контексті йдеться про російський бекграунд Віктора Бабаріко, Сергія Тихановського. Мовляв, звідки в них були грошенята й інше. Однак знайдені за диваном на дачі матері Тихановського 900 тисяч доларів, чиї би вони не були (при тому, що це, у принципі, смішна сума на революцію), силовики вилучили. Фінанси Бабаріко також заарештували. На Тихановську та політичних неофітів, що приєдналися до неї, актив працював головно на голому ентузіазмі.

А кілометрові черги білоруських обивателів, які прагнули поставити підписи за альтернативних кандидатів, – що, теж Кремль оплатив? Може, й ковід у Москві винайшли? Адже саме байдуже ставлення верхівки білоруського режиму до пандемії того року багатьох раніше аполітичних людей налаштувало проти Лукашенка.

Словом, збіглася низка чинників, включаючи громадянське зростання суспільства. Їхній кумулятивний ефект не можна пояснити конспірологією. Спрацювало, як каже політолог Валерій Карбалевіч, колективне несвідоме.

І потім, дозвольте, хіба в серпні 2020-го не втілилася багаторічна мрія старої національно орієнтованої опозиції – щоби на площу вийшло сто тисяч білорусів під біло-червоно-білими прапорами (уже цей апофеоз бчб-символіки точно не входив до московського сценарію)? Якби у серпні 2020-го був на волі Микола Статкевич, Павло Северинець, хіба би вони не стали на чолі колон маніфестантів? І хіба в такому разі Лукашенко, який просив допомоги у Володимира Путіна, діяв би якось інакше?

Зрештою, якби не було потрясінь 2020 року, хіба Лукашенко не підтримав би агресію Росії проти України? Думаю, у будь-якому разі він не посмів би відмовитися від спільних навчань, під маркою яких у Білорусь завели російські війська для «бліцкригу». А ставши співагресором, правитель Білорусі так чи інакше спалив мости у відносинах із Заходом, покотився в тоталітаризм. Тобто ми мали би плюс-мінус те саме, що й так маємо.

Середньовічні методи виявилися дієвими

Зауважте, 2020-го білоруси навіть перевиконали у декілька разів сакральний план старої, ідейної опозиції щодо ста тисяч на Площі. До речі, далі стратегічний задум класичної опозиції не йшов. Здавалося, що режим упаде, як гниле яблуко, від одного виду цих ста тисяч. А міліція негайно перейде на бік народу.

2020 рік нещадно розвіяв багато ілюзії, спрощені схеми. І жорстоким фактом є те, що Лукашенкові вдалося придушити народне повстання, зацементувати ситуацію. Середньовічні методи насадження покірності, як виявилося, можуть чудово працювати і в епоху тонких технологій у ХХІ столітті в центрі Європи.

Багато хто із тих, хто хоче зміни влади, зараз фруструють. Чималу частину пасіонарних противників режиму – а це переважно освічена, просунута публіка – вичавлено із країни. І це також працює. Спробуй вкуси режим з еміграції. Лукашенко свідомо жертвує людським капіталом, щоби панувати довше.

Штаби політичної еміграції опинилися у концептуальній кризі. Нещодавня варшавська конференція «Нова Білорусь 2023» не запропонувала і не могла запропонувати якусь чудодійну стратегію: раз-два-три – і режим посипався. Зараз – та похмура фаза реакції, коли вище пояса не стрибнеш.

Але важливо хоча б утримуватись від відходу в порожню і фальшиву риторику, якийсь новий догматизм, паралельні світи. Зокрема, не варто робити культ із санкцій чи силового сценарію зміни режиму. При тому, що так, Лукашенко зважає тільки на силу, на практиці зміни можуть піти складним гібридним шляхом (це окрема тема).

Слід бачити білоруське суспільство у всій його складності. Патетично заявляти, що весь народ стогне під ярмом диктатури, це велике спрощення.

Символічно і зрозуміло, що протестна еліта білорусів на конференції у Варшаві проголосувала за європейський вибір країни. Однак потрібно чітко усвідомлювати, що серед пересічних співгромадян вибір на користь союзу з Росією поки що помітно популярніший, і це серйозний виклик, особливо в умовах, коли неугодні владі медіа також видавлені із країни.

Насправді суспільство розколоте, ядра апологетів режиму та його переконаних противників ненавидять одне одного. Кожна з цих груп живе у своїй щільній інформаційній бульбашці. Московська та лукашенківська пропаганда до певної міри розширили своє поле. Забруднені кров'ю силовики битимуться за збереження системи відчайдушно. І плюс ще багато моментів, що дико ускладнюють завдання змін.

І тут заїжджаємо ми на білих «абрамсах»…

Якщо брати зовнішні чинники, варто підкреслити, що санкції – далеко не стерильний і тим більше не чарівний інструмент. До того ж, санкційну політику визначає Захід, а в нього своя логіка.

Ще момент – завезення до Білорусі російської ядерної зброї. Тепер у Москви буде додатковий привід для інтервенції у разі, якщо противники Лукашенка вирішать узяти бика за роги: захищаємо, мовляв, свій ядерний арсенал від екстремістів і нацистів.

Стало звиклим стверджувати, що вікно змін у Білорусі залежить від перемоги України у війні. Але на тій же конференції у Варшаві, хоч як парадоксально, бравий силовий міністр кабінету Тихановської – Валерій Сахащик запропонував узяти до уваги й зовсім неприємну опцію: а раптом Росія не програє, чи збереже за собою частину окупованих територій?

Тоді сиплеться вся гарна схема противників режиму: українці руйнують імперію, московська опора Лукашенка слабшає чи зникає, його система починає хитатися, еліти розколюються – і тут заїжджаємо ми на білих «абрамсах»...

Таке враження, що на неприємні опції інші полум'яні оратори з табору демсил вважають за краще заплющувати очі, продовжуючи з комсомольським запалом твердити обкатані шаблонні гасла. Хоча варто думати над віялом варіантів, мати на увазі гнучкі інструменти.

За всього свого критицизму вважаю, однак, що в історичному плані режими Путіна та Лукашенка приречені. У масштабах історії епоха правління першого білоруського президента, який став узурпатором, виглядатиме миттю. Інша річ, що в масштабах швидкоплинного людського життя цей проклятий період багатьом здається нескінченною трагедією, адже ми живемо тут і зараз – і обойми життів, як у комп’ютерній грі, не дано.

А потім – так, нові покоління, можливо, жваво розповідатимуть на уроках історії, як протести 2020-го наблизили крах режиму в такому (потрібне вписати) році. Так чи інакше, питання, чи варто було виходити на вулиці 2020-го, схоластичне: історія не терпить умовного способу.

Олександр Класковський, політичний аналітик, «Позірк»

Фото Jana Shnipelson on Unsplash, telegra.ph