Чи стане Калінінград знову німецьким Кенігсбергом: історія про незаконну окупацію та можливе повернення до Європи

Сьогодні Калінінградська область фактично є анклавом фашистської росії, який з усіх сторін оточують країни ЄС. Ця історично німецька територія є нині потужною військовою базою московитів та своєрідною міною в серці НАТО. Росіяни постійно погрожують танками прокласти «дорогу життя» через т. зв. Сувалківський коридор з Білорусі до Калінінграда. Тому розрубати цей «гордіїв вузол» – наступне після розвалу росії завдання для натівських дипломатів, політиків і військових. З огляду на значимість цієї проблеми редакція Leopolis.news вирішила розповісти про історію цього анклаву і змоделювати майбутнє цієї території та населення.

Після окупації росією Криму та Донецька можна спробувати провести історичні паралелі між німецьким Кенігсбергом, що відійшов СРСР після Другої світової війни, та захопленими Московією так званими «новими регіонами». За роки правління комуністичного режиму Калінінградська область перетворювалась на «зразковий радянський регіон». Здійснювалось це через знищення культурної спадщини, грубе порушення прав людини, екоцид та етнічні чистки. 

Потсдамська конференція 1945 року розглянула пропозицію радянського уряду «до остаточного вирішення територіальних питань при мирному врегулюванні», щоб ділянка західного кордону СРСР, що примикає до Балтійського моря, проходила від точки на східному березі Данцизької затоки на схід, на північ від Браунсберга та Гольдапа, до точки перетину кордонів Литви, Польської Республіки та Східної Пруссії.

Ще у 1943 році на конференції в Тегерані Сталін говорив: «Росіяни не мають незамерзаючих портів на Балтиці. Тому росіянам потрібні незамерзаючі порти Кенігсберг і Мемель (тепер Клайпеда.-ред.) і відповідна частина території Східної Пруссії».

Конференція в принципі погодилася з пропозицією Радянського уряду щодо остаточної передачі Радянському Союзу міста Кенігсберг і району, що прилягає до нього, як описано вище, за умови експертного дослідження фактичного кордону.

Президент CША і прем’єр-міністр Великобританії заявили, що підтримують пропозицію Конференції при майбутньому мирному врегулюванні.

Водночас ФРН у низці договорів підтверджувала, що не має територіальних претензій до СРСР. Таким є, наприклад, Московський договір 1970 р., у якому як запорука нормалізації стосунків з Союзом визнано непорушність кордонів і відмову від посягань на території, вже включені до складу СРСР. Те саме було викладено і в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Формально відмова від будь-яких територіальних претензій Німеччини до Польщі та СРСР (про Калінінград не було зазначено окремо, але він мався на увазі) мала місце у Договорі про остаточне врегулювання щодо Німеччини 1990 року.

Цікаво, що у 2010 році  німецьке виданням Spiegel опублікувало статтю про нібито існування домовленостей про повернення Кенігсбергу Німеччині за умови фінансової компенсації. Однак якихось суттєвих доказів цього факту не було наведено.

Формально Німеччина на відміну, від наприклад Японії з її претензіями на  Курильські острови, досі наразі не висувала територіальних претензій стосовно Калінінградської області. Але це не означає, що такі претензії не можуть з’явитися у майбутньому. До речі, відстань від Кенігсберга до Берліна удвічі коротша, а ніж до Москви.

 Інтеграція Кенігсбергу до складу СРСР супроводжувалася порушеннями прав людини відносно місцевого населення. Радянська адміністрація свідомо й умисно обмежувала непрацездатне німецьке населення в праві на соціальне забезпечення, наслідком чого було поширення випадків голодування.

Не бажаючи працювати над вирішенням питання забезпечення німецького населення та вбачаючи в ньому «потенційно ворожий елемент» московська влада вирішила провести операцію з виселення більшої частини німецького населення нових територій до радянської окупаційної зони Німеччини.

30 квітня 1947 р. начальник управління МВС по Калінінградській області генерал-майор Трофімов направив на ім’я міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковника Круглова доповідну записку зі словами: «Німецьке населення (..). негативно впливає на освоєння нової радянської області (...) Вважаю за доцільне порушити питання про організоване переселення німців у радянську зону окупації Німеччини».

У1946 році єпископи із американської, британської та французької зон Німеччини звернулися до західного світу із закликом не відповідати на злочини нацизму злочином проти німецького народу. Їх підтримав папа Пій ХІІ, однак заклик, по суті, так і лишився непочутим.

Жертвами цього рішення про депортацію стали представники найбільш беззахисних верств населення Кенігсбергу – багатодітні родини, полишені у дитбудинках діти та особи старшого віку. Загалом у 1947-1948 рр., згідно з радянськими даними, було переселено 102 150 осіб німецького походження, з котрих понад 84 тис. – жінки та діти. Невелику кількість німців, що ще залишались в Кенігсбергу, перевезли до НДР вже у 1949 році.

Важливо, що радянський уряд не мав жодних виправдань вчиняти такі дії навіть із чисто політичних міркувань: Потсдамська декларація передбачала можливість переміщення німецького населення лише Польщі, Угорщини та Чехословаччини, але ніяк не нових радянських територій (півночі Східної Пруссії).

Існує думка, згідно з якою США «заплющили очі» на насильницьке переміщення німців Кенігсбергу на знак вдячності за вступ СРСР у війну проти Японії.

«Господарювання» СРСР, а згодом Росії у Калінінградській області призвело до поступового занепаду німецької культурної спадщини. Постраждалі від бомбардувань британських ВПС у часи війни об’єкти забудови старого Кенігсбергу та інших міст регіону переважно не відновлювалися, а руйнувалися, зокрема з метою забудови будівлями нового типу з ігноруванням історико-культурних особливостей міст. Більше того, цеглу з розібраних будівель Кенігсберга возили для відбудови Ленінгарду.

Хрестоматійною ілюстрацією ставлення нової влади до культурної спадщини стало спорудження поблизу ровів підірваного раніше Кенігсберзького замку так званого Будинку Рад, котрий так і не довели до завершення й наразі планують демонтувати

У середині ХХ ст. Калінінград втратив велику кількість релігійних об’єктів внаслідок хрущовської атеїстичної кампанії.

До 2000 р. загальний стан 156 культових будівель області, що залишилися, був таким:

- використовувалися чи відновлювалися для використання за призначенням – 29;

- використовувалися як театри, концертні та спортивні зали, будинки культури, школи, бібліотеки, кінотеатри – 19;

- перебудовано у житлові будинки, заводські цехи, приміщення установ – 13;

- використовувалися як складські приміщення в основному в сільській місцевості – 31, з них міцних будівель – 20, застарілих – 11;

- порожні стіни, без господарів у сільській місцевості – 24;

- збереглися лише руїни стін, веж – 40.

Багато населених пунктів регіону втратили як свою історичну самобутність, так і статус міст. Це нинішні селища Добровольск (Піллькаллен), Домново (Домнау), Дружба (Алленбург), Желєзнодорожний (Гердауен), Знамєнск (Велау), Корнєєво (Цинтен), Крилово (Норденбург), Славскоє (Кройцбург), Ушаково (Бранденбург).

У 1990-х pp. організації, пов’язані з німецькими ультраправими, почали збирати гроші на купівлю землі в Калінінградській області, щоб дати можливість етнічним німцям там оселитися. Зокрема, Gesellschaft für Siedlungsförderung in Trakehnen («Товариство сприяння переселенцям у Тракенені») спробувало заснувати поселення в Ясній Поляні (Тракенені). Окрема група, пов’язана із засудженим пізніше радикалом Манфредом Редером, збирала пожертви на будівництво житла для етнічних німців у селі Ольховатка (Вальтеркемен) на схід від Калінінграда.

У Ясній Поляні іншою організацією було профінансовано будівництво німецькомовної школи та житла на хуторі Амтсхаген. Було придбано та відновлено кілька напівзруйнованих будинків. В село завозили трактори, вантажівки, будівельні матеріали та техніку, почалася робота малих підприємств. Відносно високі зарплати приваблювали нових мешканців і етнічне німецьке населення зросло приблизно до 400 жителів. Більшість поселенців були російськими німцями з Кавказу та Казахстану, а не репатріантами чи їхніми нащадками. Деякі російські німці не могли розмовляти німецькою мовою та/або їм було відмовлено переселитися до Німеччини через непереконливість доказів німецького походження.

Відносини між місцевою російською адміністрацією та поселенцями спочатку були приязними, але згодом погіршилися. Ініціатору проєкту Дітмару Мюньєру заборонили в’їзд до Калінінградської області. У 2006 р. він продав свою частку в асоціації Алєксандру Мантаю, який перетворив її на комерційну компанію та виселив початкових поселенців. Асоціацію ліквідували у 2015 р. за порушення російського законодавства про громадські організації.

Навіть з урахуванням того факту, що наразі влада Німеччини не оспорює належності вказаної території Росії, варто звернути увагу на те, що історично у процесі діяльності в регіоні влада СРСР та РФ неодноразово порушувала права місцевого населення.  Також російська влада порушує політичні права опозиційного налаштованого населення області, котре виступає за зближення регіону з ЄС, відродження місцевої ідентичності, звинувачуючи їх у сепаратизмі, прагненні приєднати область до Німеччини або Польщі.

Як зазначає український політолог Валерій Майданюк «один погляд на географічну карту Балтики здатен загнати у ступор».

«Що це за шматок російської території, що неначе сухопутний острів застряг між Литвою і Польщею, в той час як до самої РФ – сотні кілометрів? Нахабно порушуючи всі цивілізаційні правила та вигнавши з домівок корінних мешканців цієї землі росіяни утворили етнічний ексклав в серці європейської Балтики. Досі залишається туманним пояснення, чому цю столітню німецьку провінцію не передали комуністичній Польщі, Литві чи навіть сусідній Білорусі, що було б більш закономірно не лише географічно, але й історично. Радянська пропаганда пояснила це начебто великою кількістю загиблих росіян при штурмі Кенігсберга, хоча цьому аргументу ніхто не вірив. За слушним зауваженням дослідника П. Еберхардта  «Розташування Східної Пруссії мало велике військове значення в разі підготовки агресії. Завдяки своєму географічному розташуванню вона оточувала Польщу з півночі та в той же час загрожувала країнам Балтії». Сьогодні окупована РФ колишня Кенігсбергська область, перейменована росіянами в Калінінградську, загрожує не лише Польщі та Литві, але й перетворена на мілітаристський плацдарм агресії та шантажу проти всієї Північної Європи. А з 2004 року Калінінград (Кенігсберг) також де-факто став анклавом всередині Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Унікальна територія, яка просто загниває під владою росіян. Будинок визначного генія людства  Імануїла Канта знаходиться в зруйнованому стані. Фото занедбаного будинку всесвітньовідомого німецького філософа облетіло весь світ і стало наочним прикладом, в якому жалюгідному становищі знаходиться колись розвинена німецька провінція під теперішнім російським правлінням», – розповідає пан Майданюк.

«Штучність та неприродність приналежності теперішньої так званої Калінінградської області до РФ відчуває навіть частина етнічних росіян, які заселяють анклав. Географічна віддаленість від РФ та близькість Польщі та Литви, часті поїздки до ЄС, зумовили виникнення самостійницьких настроїв в Калінінградській області, які були особливо активними на початку 90-х років. «Самостійники» закликали до зміни статусу анклаву шляхом створення четвертої незалежної балтійської республіки, яку пропонували назвати Новопруссія або іншим подібним варіантом. Деякі навпаки – вимагали ввійти до складу іншої європейської країни, зокрема Литви або Німеччини. Економічно жителі області справді більше прив’язані до Польщі і Литви, а не до РФ, де багато хто з них навіть не бували. До 2015 року опозиція навіть планувала провести референдум про перейменування Калінінграда в Кенігсберг. Але зараз такі демократичні настрої Москва придушила. А Калініградська область залишається як casus belli для майбутнього конфлікту з НАТО, в якому російська армія планує прориватися до «заблокованого» територіями Литви та Польщі Калінінграда через «Сувалківський коридор». Штучно розв’язана Кремлем ескалація, яку Москва підживлює погрозами Литві та усій Європі, створює підстави для «остаточного розв’язання» кенігсбергського питання в майбутньому», – наголошує Валерій Майданюк.

«Калінінградська область у складі РФ завжди буде елементом притягування агресії через т.зв. Сувалківський коридор. Після перемоги України і розпаду РФ Калінінградську область скоріше за все відберуть в РФ і поділять між Німеччиною і Польщею. В якій пропорції – це вже вирішувати країнам переможцям. Не сумніваюся, що буде засідання Гаагського міжнародного трибуналу і суд над російськими воєнними злочинцями. Не відомо, чи доживе до нього Путін. Але з тих ініціаторів війни, цих пропагандистів буде сформована лава підсудних. І ми ще всі побачимо суд над путінським фашизмом. І логічним завершенням закінчення війни та розпаду росії буде розподіл незаконно отриманих РФ територій – Придністров’я, Абхазії, частини Грузії, окупованих українських територій і в т. ч. окупованих в Японії території половини Сахаліну та Курильських островів. Все це заберуть  і в Кенігсберг повернеться німецьке управління. І попри фактичне знищення культурно-архітектурної спадщини міста, все буде відновлене й відбудоване. Ще й не такі руйнування відновлювали в Європі», - стверджує голова ГО «Західний інформаційний фронт», політолог та громадський діяч Юрій Кміть.