Як Трамп торгує Україною

Президент Володимир Зеленський оголосив, що тривають американсько-російські економічні переговори, які стосуються питань території та безпеки України. Українська розвідка дізналася про пакет економічних угод між Сполученими Штатами Америки та росією вартістю аж 12 трильйонів доларів. Пакет, який уже отримав у Києві назву «пакет Дмітрієва».

У цій назві немає нічого випадкового. Він чітко вказує на політичне та економічне середовище, з якого походить така ідея. Це не мирний пакет. Це пакетна угода. І торгівля, в якій Україна знову ризикує стати товаром.

Зеленський чітко заявив: Україна не прийме жодної домовленості, яка порушує її Конституцію, включаючи будь-яке визнання Криму російською територією. Це речення не повинно бути новиною. Воно мало б бути аксіомою. Але в сучасному світі, очевидно, це вже не так.

Те, що робить цей нібито пакет особливо небезпечним – це не лише його фінансовий розмір. Небезпечна логіка, що стоїть за ним. Логіка, в якій війна закінчується не справедливістю, а «угодою». Логіка, в якій агресія не карається, а монетизується. Логіка, в якій територія суверенної держави розглядається як пункт балансу.

Це суть транзакційної моделі політики Трампа. Світ не поділяється на правильних і неправильних, добрих і поганих, а на прибуткових і невигідних. Альянси – це не цінності, а договори. І жертви прийнятні, якщо вони «створюють простір для угоди».

У цій логіці Україна – це не країна, яка захищається від агресії. Вона – «проблема, яку потрібно вирішити». І вона вирішується шляхом перетворення частини свого суверенітету на квиток для великої угоди з москвою.

У момент згадки про «грандіозні угоди» Крим стає точкою відліку для того, чи говорять про Україну як про суб'єкта, чи як про об'єкт. Визнання Криму російським було б не лише порушенням української Конституції. Це було б скасуванням усього міжнародного порядку, створеного після 1945 року.

Бо якщо Крим можна «легалізувати» після анексії, то жоден кордон у Європі не є постійним. Якщо агресія окупається, то вона повторюється. Якщо на Україну чиниться тиск, щоб вона прийняла те, що у неї забрали силою, то всім ревізіоністським режимам надсилається сигнал, що насильство – це раціональна інвестиція. Це не мир. Це запрошення до наступної війни.

Роль європейських країн у цій історії особливо руйнівна. Або, точніше, їхня відсутність. Поки домовленості, що безпосередньо впливають на європейську безпеку, обговорюються за зачиненими дверима, Європа мовчить. Або ж вона публікує ретельно сформульовані заяви, які нікого ні до чого не зобов'язують.

Роками підтримка України представлялася як питання європейської безпеки. Сьогодні ключові рішення обговорюються без її участі та без європейського політичного впливу. Якщо Європа дозволить Трампу самостійно вести переговори з москвою щодо долі України, вона погоджується на власну політичну недоречність. І на те, що вона нестиме тягар наслідків таких угод.

На даний момент найбільшу небезпеку становить навіть не конкретний «Дмитрієвський пакет».

Найбільша небезпека полягає в нормалізації ідеї про те, що законно вести переговори про Україну без України. Що законно говорити про її територію як про змінну. Що законно підважувати її Конституцію з економічними інтересами інших людей.

Це цинізм, який більше не приховується. Його пропонують як «реалізм». Але реалізм, який ігнорує агресію – це не реалізм. Це співучасть у злочині.

Поки обговорюються суми та економічні пакети, в Україні щодня рахують загиблих, ховають мирних жителів, а люди, які втратили свої домівки, ледь виживають. Це не різниця в перспективі, а різниця між реальністю та комфортом. Україна не просить привілеїв у цій ситуації. Вона просить застосування правил, які Захід повторює десятиліттями: кордони не переміщуються силою, а агресор не винагороджується угодами. Будь-яка угода, яка ставить це під сумнів, незалежно від її економічної привабливості, є зрадою цих принципів.

У цьому контексті заява Зеленського має вагу, яка виходить за рамки щоденної політики. Це нагадування про те, що Україна, попри величезний тиск, все ще відмовляється прийняти логіку торгівлі власною країною та власним майбутнім. Це не впертість. Це елементарна відповідальність перед людьми, які майже чотири роки несуть тягар війни, яку вони не обирали. Україна не може підтримувати угоди, що порушують її Конституцію, бо це означатиме відмову від справи, за яку вона бореться.

У той момент, коли у Вашингтоні розглядаються економічні домовленості з росією, українські міста щодня зазнають обстрілів, люди мерзнуть без опалення, а територія України згадується як частина чужої переговорної пропозиції.

Це означає, що війна не розглядається крізь питання, хто атакував, а хто захищався. Це свідоме рішення перетворити війну на ринок, а суверенітет на об'єкт обміну. ​​Це посилає москві сигнал, що агресія не закриває двері до переговорів, а прискорює їх.

Замість того, щоб агресія вела до політичної ізоляції, вона стає засобом повернення за стіл переговорів. Це змінює динаміку всього конфлікту: зброя перестає бути перешкодою і стає аргументом. За таких обставин кожний російський снаряд набуває додаткової політичної цінності. Це поворот, якого росія намагалася досягти роками. Не визнання поразки, а нормалізація насильства.

Автор – Орхан Драгаш, доктор наук, Белград