Імперія у фазі системного розпаду: без грошей і Starlink — огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Лютий 2026 року оголює системну кризу російської державності одразу на кількох рівнях. Економіка рф стрімко втрачає опору у вигляді нафтогазової ренти, бюджет балансує на межі колапсу, а регіони й ключові галузі переходять у режим виживання. Паралельно москва демонструє повну неспроможність запропонувати реалістичні рішення на мирних переговорах щодо України, намагаючись компенсувати слабкість ультиматумами та ядерною риторикою. Водночас відключення російських терміналів Starlink стало символом нової епохи війни — де технологічна ізоляція, контроль над інфраструктурою та цифровий суверенітет перетворюються на вирішальні інструменти геополітичного тиску, - в рамках Програми російських і білоруських студій експерти  Антон Оксентюк, Михайло Сінаюк та Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Аналіз останніх новин навколо економічної кризи в росії

Станом на лютий 2026 року російська економіка остаточно перетнула межу, за якою численні санкційні наслідки переросли в якісний розпад системних зв’язків. Те, що пропаганда роками називала «адаптацією», виявилося лише повільним спалюванням запасів, і лютневий «інформаційний блекаут» – від відключених терміналів Starlink на фронті до порожньої державної скарбниці – став моментом істини. Країна, яка десятиліттями утримувала статус «енергетичної наддержави», на власні очі спостерігає фінал нафтогазової ренти, на якій трималася вся її пострадянська державність.

Січневий звіт Міністерства фінансів за 2026 рік став для ринків холодним душем: нафтогазові доходи впали до критичних 393 мільярдів рублів. Це вдвічі менше за показники минулого року і на третину нижче від «базового рівня», необхідного для елементарного виживання бюджету. Поки іранська ескалація на Близькому Сході намагається штучно підтягнути ціни на Brent, російський сорт Urals продовжує торгуватися за «сміттєвими» цінами – близько 40 доларів за барель, а в портах Новоросійська ціна ледь сягає 38 доларів. Дисконти стали новою нормою: індійські партнери виторговують понад 24 долари знижки на кожен барель, а Китай, забивши свої сховища під зав’язку, диктує умови на межі собівартості.

Геополітичний зашморг затягнувся ще тугіше 2 лютого, коли Дональд Трамп анонсував торговельну угоду з Індією. Вашингтон фактично переманив Делі на бік американських енергоносіїв, запропонувавши зниження тарифів в обмін на відмову від токсичної російської нафти. Тепер москва змушена капітулювати перед Пекіном, який виступає не як «стратегічний партнер», а як ліквідатор активів на розпродажі банкрута.

Дані Kpler та Argus підтверджують: поставки до Індії обвалилися, а китайські незалежні НПЗ у провінції Шаньдун уже досягли межі своїх потужностей. Росія більше не диктує ціни – вона приймає те, що дають, сплачуючи «податок на амбіції», який економіка більше не здатна обслуговувати.

Ця зовнішня безпорадність миттєво спровокувала внутрішній канібалізм ресурсів. Уряд був змушений повісити «великий замок» на Фонд національного добробуту. Фінансування інфраструктурних гігантів, якими так хизувався кремль, зупинено. Під ніж економії потрапили мікроелектроніка, авіабудування та залізничні проєкти – ті самі галузі, що мали забезпечити «технологічний суверенітет». На тлі цього «атракціону бережливості» єдиним сектором, що не підпав під економію залишився газовий комплекс в Усть-Лузі, що підкреслює викривлену логіку режиму: рятувати за будь-яку ціну видобувну трубу, навіть якщо для цього доведеться заморозити майбутнє цілих поколінь.

Фінансова криза просочилася в фундамент соціальної стабільності – банківський та будівельний сектори. Прибуток банків за 2025 рік упав на 7%, а рентабельність капіталу обвалилася, перетворивши фінансові установи з драйверів росту на гальмо економіки. Найгучнішим сигналом SOS став дефолтний стан девелопера «Самолёт». Найбільший забудовник країни фактично запропонував державі націоналізувати себе в обмін на 50 мільярдів рублів ліквідності. Це означає крах моделі, що трималася на пільговій іпотеці та дешевих грошах. Поки ЦБ намагається згладити кути, щодня «зливаючи» з ФНБ близько 214 мільйонів доларів для підтримки рубля та «приболілих» підприємств, бюджетна «діра» загрожує розростися до астрономічних 10 трильйонів рублів.

Деградація фінансів супроводжується структурним перекосом на ринку праці. Січневі дані HeadHunter зафіксували остаточне оформлення «ринку роботодавця». Епоха гонитви за високими зарплатами закінчилася; тепер обробна промисловість, затиснута жорсткою монетарною політикою ЦБ та відсутністю імпортних комплектуючих, дедалі частіше відправляє персонал у простій. Робота стала привілеєм, а не вибором, що в умовах реальної інфляції та стагнації доходів створює вибухонебезпечну суміш.

Регіональна росія відчуває цей удар першою. Мінфін відрапортував про рекордний у 20-річній історії дефіцит місцевих бюджетів у 1,5 трильйона рублів. Витрати регіонів зросли на 10%, тоді як надходження від податку на прибуток впали на 8,5%. У Кемеровській, Вологодській та Тюменській областях дефіцит сягає чверті власних доходів. Навіть «багаті» суб’єкти більше не можуть виконувати соціальні зобов’язання без прямих вливань із центру, яких стає дедалі менше.

Таким чином, у лютому 2026 року ми бачимо фінал старої негласної угоди між владою та елітами: «висока рента в обмін на лояльність». Формула розпалася. Росія повертається у стан початку 90-х, але з однією суттєвою відмінністю: тоді в країни був кредит довіри від Заходу та надія на інтеграцію. Сьогодні ж вона перебуває в технологічній ізоляції, де навіть Starlink на фронті перетворюється на «цеглу», а єдиний вихід – повна капітуляція перед Пекіном на правах сировинного придатку.

Другий раунд мирних переговорів в Абу-Дабі

Безумовно, однією з основних зовнішньополітичних подій останнього тижня став другий раунд тристоронніх мирних переговорів в Абу-Дабі між Україною, США та росією. При цьому майже до останнього часу не було відомо, чи пройде ця зустріч у повноцінному форматі, тобто,  із залученням представників Сполучених Штатів. Адже спроби вести мирні переговори на двосторонньому рівні між Україною та росією вже неодноразово демонстрували відсутність навіть теоретичної можливості досягати хоч якихось результатів. Насамперед через те, що сама москва не сприймає такі зустрічі у повній мірі, перетворюючи їх на показові політичні акції із історичними лекціями та звичайним перерахуванням російських нереалістичних вимог.

Так, за результатами другої зустрічі в Абу-Дабі відбувся новий повноцінний обмін полоненими, в межах якого Україні вдалося повернути з полону 157 військових і цивільних осіб. Хоча на перший погляд може здатися, що в цьому контексті не відбулося нічого принципово нового, це не зовсім так. Варто лише нагадати, що цей обмін став першим за останні кілька місяців, адже до цього Україні не вдавалося відновити процес через активну протидію з боку москви. Найімовірніше, що у такий спосіб кремль намагався натиснути на українську владу, змушуючи її погодитися на поступки у межах мирного процесу, насамперед у питанні відмови  від  територій Донецької області та впливу на український суверенітет та внутрішню політику. У такому контексті відновлення обмінів виглядає доволі показовим в контексті мирних переговорів.

Із офіційної заяви секретаря РНБО Рустема Умєрова ми знаємо, що сторони, судячи з усього, як і минулого разу, обговорювали технічні питання щодо  припинення вогню, а також контролю й моніторингу цього процесу. Це, безумовно, не означає, що кремль готовий піти на такий крок. До того ж вся остання публічна риторика від російських високопосадовців прямо заперечує таку ймовірність. Відтак це свідчить про те, що після остаточного «технічного» опрацювання теми припинення вогню єдиного, чого бракуватиме, – політичної згоди путіна. Водночас навіть за такого сценарію наявність напрацьованого «плану дій» означатиме, що в певний момент росіяни не зможуть використати формальну потребу у підготовці режиму припинення вогню як інструмент подальшого затягування війни.

Щодо “політичних” питань, ми, очікувано, не спостерігаємо ніяких змін в позиції росії, навіть натяків на них. Кремль продовжує просувати свої ультимативні вимоги, починаючи від територіальних вимог  та завершуючи бажанням отримати вплив на суверенітет України.

Понад те, у момент, коли переговори ще тривали, російські ЗМІ поширили інформацію про те, що російська делегація почала вимагати не лише, щоб Україна здала свої території, а й щоб їх «визнали» російськими «всі сторони», без будь-яких пояснень, що саме мається на увазі. Якщо ж у такий спосіб кремль намагається домогтися “юридичного” визнання на рівні ООН, то не варто виключати сценарію, за якого російська влада свідомо вводить у переговори завідомо нереалістичну вимогу, щоб отримати додатковий привід не завершувати війну. Адже цілком очевидно, що реалізація такого варіанту є неможливою.

Завершення дії Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між США та росією

Ще однією важливою новиною тижня стало офіційне завершення дії Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між США та росією. Сам кремль ще у лютому 2023 року пафосно оголосив про призупинення участі рф в договорі, з одночасним збереженням кількісних обмежень щодо стратегічних боєголовок.

Це було зроблено в рамках російської тривалої кампанії щодо ядерного залякування країн Заходу, в першу чергу Сполучених Штатів, щоб домогтися від них як максимум припинення підтримки України, а як мінімум – спробувати вплинути на суспільства та електорат зазначених держав.

Відсутність очікуваної кремлем реакції призвело до того, що ДСНО вийшов з публічного поля на наступні роки. Ситуація змінилася 22 вересня 2025 року, коли путін доволі неочікувано офіційно запропонував США на добровільній основі зберігати дію обмежень в рамках ДСНО ще протягом року.

Найбільш ймовірно, що причин для такого кроку було кілька. По-перше, це розуміння того, що найближчим часом росія не буде спроможною військовим шляхом перемогти Україну, а отже не зможе виступати з позиції сили в рамках переговорів щодо нової ітерації ДСНО. По-друге, це економічний фактор, адже вже у вересні було зрозуміло: російський бюджет перебуває під значним тиском через колосальний дефіцит і ситуація буде лише загострюватися. Як наслідок, москві буде фінансово важко починати нову “гонку озброєнь” зі Сполученими Штатами.

Протягом останніх місяців практично всі російські високопосадовці – від Лаврова до Медведєва – робили систематичні заяви, говорячи про очікування відповіді зі сторони Сполучених Штатів на “пропозицію путіна”. Це була чи не єдина тема, де ми мали змогу побачити реальну зацікавленість москви, на відміну від мирних переговорів.

Водночас адміністрація Дональда Трампа цілком прямо дала зрозуміти – США хочуть підписати новий договір, із залученням КНР, а не продовжувати старий. При цьому кремль, вочевидь, розумів відсутність зацікавленості з боку Пекіна, а тому й наголошував саме на продовженні дії обмежень ще на рік, а не на підписанні нового договору.

Реакція москви вже після 5 лютого була доволі прогнозованою. Так, путінський прессекретар Пєсков заявив, що москва готова вести діалог з Вашингтоном щодо обмеження стратегічних озброєнь, “якщо США робитимуть конструктивні кроки”. Це означає, що кремль досі сподівається на те, що США погодяться продовжити кількісні обмеження ДСНО ще на якийсь час.

В цілому на сьогодні є малоймовірним, що москва вирішить піти на масштабну ескалацію з ціллю примусити США на поступки в питанні ДСНО. Наприклад, різко та масово збільшити кількість розгорнутих ядерних боєзарядів або оголосити про масштабне збільшення кількості їхніх носіїв. Адже, як зазначалося раніше, ми досі бачимо, що російська стратегія взаємодії з адміністрацією Дональда Трампа залишається незмінною. До того ж такий крок був би для москви значно контрпродуктивним, адже викликав би жорстку реакцію зі сторони Вашингтона.

Відключення терміналів Starlink для російської армії

На початку лютого 2026 року війна в Україні остаточно закріпила статус космічних технологій як ключового геополітичного інструменту XXI століття. Запровадження системи «білих списків» (whitelist) для терміналів Starlink, реалізоване у тісній координації між SpaceX, Пентагоном та урядом України, стало не просто технічним рішенням, а демонстрацією нової доктрини цифрового суверенітету.

Геополітичний вимір цієї події виходить далеко за межі українського фронту. Вперше в історії приватна корпорація, володіючи монополією на низькоорбітальний інтернет, де-факто виступила в ролі суверенного регулятора міжнародної безпеки. Спільне рішення SpaceX та Пентагону відключити несанкціоновані термінали окупаційних військ рф зруйнувало концепцію «технологічного нейтралітету». Це стало чітким сигналом: у світі майбутнього доступ до критичної інфраструктури залежатиме не лише від грошей, а й від політичної лояльності та дотримання міжнародних санкцій.

Для росії цей інцидент став геополітичним приниженням і водночас моментом істини. Виявилося, що росія є критично вразливою у цифровій сфері. Спроба окупантів побудувати систему управління військами на «сірому» імпорті західних девайсів завершилася колапсом у лютому 2026-го. Це підтвердило тезу, що без власного супутникового сузір’я претензії на статус глобального військового лідера є ілюзорними. Водночас це підштовхує москву до ще більшої залежності від Китаю, який залишається єдиною альтернативою у сфері космічного зв'язку, що лише посилює васалізацію рф у межах осі Пекін ­­­– Москва.

З іншого боку, Вашингтон використав кейс Starlink для зміцнення своєї ролі як «технологічного арбітра». Координація Пентагону зі SpaceX показала, що США навчилися ефективно інтегрувати приватний сектор у систему національної безпеки. Це створює прецедент для майбутніх конфліктів: відтепер агресор ризикує бути відключеним від глобальних мереж одним натисканням кнопки у штаб-квартирі технологічного гіганта.

«Блекаут» російських терміналів довів, що супутниковий інтернет став такою ж стратегічною зброєю, як високоточні ракети чи авіаносці, а контроль над ним є фундаментом сучасної геополітичної ваги. Таким чином, «білі списки» стали новою формою цифрових кордонів, які розділяють світ на тих, хто має доступ до прогресу, і тих, хто через свою агресію опиняється в технологічній ізоляції.