Що не так із World Press Photo

Сорок років тому я почав збирати каталоги World Press Photo. Для мене це було щось більше, ніж просто фотографія — це були фрагменти історії, зафіксовані очима найсміливіших. Мріяв колись потрапити на виставку. Імена переможців звучали як легенди.

Тодішні кадри знімалися під кулями. У зонах конфліктів, катастроф, революцій. Без права на помилку. І без права на фальш. Будь-яка постановка означала негайну дискваліфікацію. Це була справжня документалістика — чесна, жорстка, важлива.

Та щось змінилося. І змінилося кардинально.

Я дивлюсь на переможців останніх років і не впізнаю конкурсу, який колись надихав мене на професію. Це – найкращі кадри року? Де ризик? Де мужність? Де правда?

Тепер усе простіше. Можна не бути на передовій. Можна поставити кадр, додати текст, створити потрібний наратив. І перемогти.

Photoshop, кольорові фільтри, драматичні ефекти – усе дозволено. «Я так бачу», – кажуть автори. Але це вже не документальне фото. Не те, у що ми вірили.

Тим часом в Україні йде наймасштабніша війна в Європі з часів Другої світової. Мільйон загиблих. Ракети, окопи, зруйновані міста. Але для World Press Photo це – не головна подія року.

Скажете, не було гідних робіт? Як фоторедактор, я бачу їх щодня. Вони болять. Вони правдиві. Вони сильні. Але їх не обирають.

У 2023 році, в номінантах, з України було лише кілька кадрів. Один – про затоплений Херсон. Слабкий. Ми бачили потужніші. Інший – вже й не згадаю. (пробач автор) Хоча були фото з Бахмута, де кожен кадр — як крик але тільки не для конкурсу.

Цього року знову перемагає фото з Гази (світлина нижче). Так, трагедія. Але знову – постановка. Вже вдруге поспіль. І знову – без справжньої драми, без ризику. Перемагають не репортажі, а картинки. Не документ, а стиль. Не факт, а емоційна маніпуляція.

За три роки – жодного кадру з українським воїном, який захищає свій дім. Перше фото – і те не українець, а поранений «солдат днр» у стабпункті Бахмута. І знову – постановка.

Хто знімав на передовій, знає: медики не працюють на камеру. І тим більше не вишиковуються з одного боку ліжка. Це виглядає як фальш. І ця фальш підкріплює небезпечну ідею: що в Україні – громадянська війна. Але це не так. Немає солдатів «днр». Є російська армія. Є окупація.

Друге фото – дівчинка на ліжку. І знову – як зйомка для брошури. Постановка. І це – вибір з-поміж сотень реальних, болючих, справжніх знімків?

Журі стверджує, що не знає авторів. Але це смішно. Для участі фото мають бути опубліковані. А хорошу роботу професіонал не пропустить. Ми всі знаємо, що знімалося. І що було варте уваги.

Тому маю питання: що сталося з вами, World Press Photo? Чому ви обираєте це?

Я бачив знімки з України. Бруд, кров, порожні очі солдатів, люди, які вже нічого не чекають. Міста, зруйновані в пил. Це були б кадри для того World Press Photo, яке я колись любив. Яке зробило мене тим, ким я є.

Але не для цього – кастрованого, постановочного, підлаштованого конкурсу, що називає себе головною платформою документальної фотографії.

Чому так сталося? Я маю версію. Але про це – іншим разом.

Єфрем Лукацький, фотокор Associated Press з 1989 р., його фото публікували усі провідні світові медіа, сторінка у FB

На світлині: Бахмут / Ліберови