Польське консульство під ударом - це вже пряма агресія росії проти представників країн Заходу

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Пошкодження польського консульства в Одесі внаслідок масованої ракетно-дронової атаки РФ стало ще одним свідченням того, що війна Росії проти України давно перестала бути «локальним конфліктом». Кремль свідомо атакує цивільну та критичну інфраструктуру, створюючи прямі ризики для іноземних дипломатів, паралельно погрожуючи розширенням агресії на країни Кавказу й Центральної Азії та дедалі жорсткіше закриваючи власний політичний простір від будь-якої публічної дискусії.

Внаслідок останньої масованої ракетно-дронової атаки РФ було пошкоджене польське консульство в Одесі, жоден співробітник дипломатичної місії при цьому не постраждав. Польське консульство зазнало пошкодження внаслідок нападу, під час якого російські БПЛА та ракети масовано атакували енергетичну та цивільну інфраструктуру в Одесі.

 Це вже не перший випадок, коли представництва дипломатичних місій, розташованих в Україні, зазнають пошкоджень через повітряні атаки і падіння уламків. При цьому, не слід виключати і навмисного націлювання РФ ударних БПЛА на територію поблизу дипломатичних представництв з метою здійснення на них психологічного та політичного тиску.

Цей та інші випадки ушкоджень іноземних дипломатичних місій в Україні демонструє, що у Кремлі свідомо ведуть війну на знищення важливої критичної та цивільної інфраструктури з нехтуванням того факту, що постраждати можуть мирні люди, цивільна тобто невійськова інфраструктура та дипломатичні місії.

Навіть якщо припустити, що удар по дипломатичному представництву був не цілеспрямованим, сам факт масових атак створює для дипломатів та членів їх сімей постійний ризик. Це форма непрямого тиску або залякування, яка цілком вписується у кремлівську логіку ескалації. Факт ушкодження консульської будівлі уламками БПЛА показує, що російська агресія напряму стосується безпеки представників країн Заходу.

Колективний Брюссель має до кінця усвідомити, що російська агресія в Україні більше не є «локальним конфліктом», а створює безпосередні загрози для його громадян, установ і дипломатів. Реакція лише у формі заяв та викликів російських послів в МЗС буде просто недостатньою. Відсутність жорстких наслідків та санкцій сприймається Кремлем як «зелене світло» до подальшої ескалації.

При цьому посилення санкцій, політичного тиску та військової допомоги Києву є питанням власної безпеки і самого Заходу. Тут також йдеться про підтримку України засобами ППО, що є вкрай важливим, оскільки кожна додаткова система протиповітряної оборони зменшує ризик повторення таких інцидентів над українськими містами і відповідно мінімізує ризики враження цивільних об’єктів.

Важливо також посилити механізми юридичної відповідальності для Кремля. Наприклад настала необхідність розглядати у Міжнародному кримінальному суді такі атаки як частину свідомої московської стратегії нападу на цивільні та дипломатичні об’єкти, що може стати у майбутньому основою і приводом для посилення антиросійських санкцій як реального невійськового тиску на країну - агресора.

При цьому напад тільки на Україну не є кінцевою метою Кремля. Москвою розробляються плани агресії на всі сусідні країни, які раніше входили до складу колишнього СРСР або Російської імперії. Узбецькі мас-медіа поширюють новину про те, що головний пропагандист Кремля, російський телеведучий В. Соловйов у етері своєї програми заявив, що втрата політичного впливу на Вірменію може стати серйозною проблемою для Москви та закликав розглядати можливість розширення так званої «спеціальної військової операції» на південний Кавказ та країни Центральної Азії.

Топ-пропагандист РФ наголосив, що в інтересах національної безпеки Росії треба просто ігнорувати діюче міжнародне право та існуючий світовий порядок. На думку В. Соловйова, пріоритетом для дій РФ мають залишатися Вірменія та країни Центральної Азії, а не конфлікти в Сирії чи Венесуелі.

РФ переходить від застосування «м'якої сили» до відкритого шантажу у відношенні до низки своїх колишніх сателітів.

Використання військової риторики та загроз розширення так званої спеціальної військової операції замість дипломатичного діалогу свідчить про те, що у Москви не залишилося конструктивних важелів впливу на колишні радянські республіки, як політичних, так і економічних чи культурних.

Публічні погрози на адресу країн, які офіційно все ще вважаються партнерами РФ як у випадку з Узбекистаном чи Вірменією, свідчать про нездатність Кремля домовитися й утримати їх на своїй орбіті традиційними методами. Якщо раніше Росія позиціонувала себе як захисника та гаранта безпеки в рамках військового блоку ОДКБ, то тепер державна пропаганда РФ прямо називає країни Центральної Азії своїми потенційними цілями.Це остаточно руйнує довіру до Москви і змушує країни регіону шукати захисту у інших впливових гравців, таких як Китай, Туреччина чи США.

Хоча подібні пропагандистські заяви часто бувають націлені на суто внутрішню аудиторію, проте в реальності вони дійсно прискорюють розуміння російської небезпеки та впливають на процес дистанціювання країн-сусідів від Москви.

При цьому окремі російські ЗМІ та телеграм-канали опублікували інформацію про те, що на закритій частині пленарного засідання спікер нижньої палати російського парламенту Вячеслав Володін заборонив виносити на відкрите обговорення ініціативи щодо окремих чутливих тем.  Депутатам Державної думи РФ не слід виносити на відкрите обговорення свої ініціативи, зокрема ті, що стосуються «гострої» проблематики. «Треба знаходити можливість обговорювати найгостріші теми і чимось неприємні, розуміючи, що це необхідно. І робити це виключно в закритому форматі – якщо ми хочемо домогтися рішення, а не інших якихось результатів», – заявив Володін.

Він додав, що парламентарям слід вносити свої ініціативи у вигляді законопроєктів з такої проблематики лише після такого непублічного обговорення. У 2022 році Державна дума РФ закрила онлайн-трансляції засідань. Їх повернули лише через рік, у березні 2023 року. Втім, і після цього трансляції інколи були закриті. Наприклад, коли депутати обговорювали питання про призупинення участі постійної делегації Росії в Парламентській асамблеї ОБСЄ та РЄ.

Заклик спікера парламенту Володіна обговорювати «гострі» теми у закритому форматі відображає логіку діючої в РФ системи, в якій публічність сприймається як загроза, а не як основа політики. Внаслідок наростаючого тоталітарного контролю путінська влада прагне мінімізувати будь-які форми відкритого діалогу.

Російський парламент у своїй суті втрачає роль представницького органу та стає частиною закритого управлінського контуру Кремля. Відсутність можливості для громадян обговорення значних рішень, закріплює модель «керованого населення», якому відводиться роль виключно пасивного спостерігача.

Росіяни позбавляються можливості впливати на політичний порядок денний навіть у символічній формі, що веде до дедалі більшого розриву між державою та громадянами і руйнує саму ідею народного представництва. Відмова від відкритих дискусій демонструє зовсім не прагнення «народних обранців» до ефективності, а страх перед неконтрольованою реакцією суспільства.

У демократичних політичних системах публічна критика є джерелом корекції рішень, і зовсім не вважається загрозою. У ізольованій авторитарної моделі, що дедалі яскравіше демонструє путінська Росія, вільне обговорення та критика сприймаються як ризик втрати керованості процесами.

Крім того, формальне існування законодавчих процедур за їх фактичної закритості перетворює парламент на декорацію, де рішення приймаються у вузькому колі, а публічні засідання виконують виключно ритуальну функцію.

Це особливо помітно на тлі міжнародної ізоляції Росії, коли внутрішня закритість компенсує відсутність зовнішньої легітимізації. Теза влади про те, що закритий формат потрібний «для досягнення рішення, а не інших результатів», передбачає, що суспільна реакція – це перешкода, а не частина політичного процесу.

Рішення, вироблені без відкритого обговорення, можуть бути формально прийняті, але фактично будуть сумнівно легітимними у власних очах суспільства. Закритість не знижує соціальну напругу, лише відкладає її прояв.

Скорочення публічності, від припинення трансляцій парламентських дискусій до закритих обговорень, свідчить про значне звуження громадського простору та політичної конкуренції.

Переведення ключових обговорень у непублічну площину фактично позбавляє парламент його головної функції – бути простором політичної дискусії. Це посилює відчуття, що Державна дума лише формально оформляє рішення, прийняті заздалегідь Кремлем і поза будь-яким громадським контролем.

Фото - наслідки атаки РФ на Одесу, грудень 2025 року/Радіо Свобода