Бідність, корупція та примус: як Кремль контролює республіки Північного Кавказу

Олександр Левченко
Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)
У регіональній політиці Москва приділяє недостатню увагу розвитку територій із низькою часткою етнічного російського населення. Особливо гостро ця проблема проявляється на Північному Кавказі, зокрема в Дагестані, Чечні, Інгушетії та Карачаєво-Черкесії. Водночас місцеві національні еліти дедалі більше вдаються до корупційних практик і використовують владу у власних інтересах. Однак Кремль, схоже, не вважає це серйозною проблемою, оскільки розраховує, що залежні від федерального центру та вразливі до корупційних звинувачень регіональні керівники будуть більш лояльними до політики Володимира Путіна.
Глава Чечні Рамзан Кадиров, своєю чергою, вирішив використовувати мобілізацію як інструмент тиску та покарання щодо вихідців із республіки, зокрема для збереження контролю над суспільними настроями в інтернеті.
За повідомленнями ЗМІ, Кадиров заявив, що жителі Чечні, чия поведінка «викликає обґрунтовані нарікання», отримають «можливість проявити себе» в зоні бойових дій в Україні як покарання. Водночас він не уточнив, які саме дії чи вчинки матиме на увазі.
Ця заява пролунала після зустрічі з депутатом Державної думи РФ Адамом Делімхановим, який доповів про діяльність представництв глави Чечні в російських регіонах. Крім того, Кадиров доручив посилити роботу з молоддю та пропагандистську діяльність телеканалів «Грозний» і «Вайнах», посилаючись на загрозу дестабілізації через інтернет і поширення фальшивих зображень, створених за допомогою штучного інтелекту. На тлі заявленого рекордного результату Кадирова на вересневих виборах — нібито 99,85% голосів — його висловлювання вписуються в ширшу систему жорсткого контролю над чеченським суспільством, використання примусу та маніпулювання громадськими настроями.
Тим часом у Дагестані регіональні політичні еліти намагаються обмежити політичний та економічний вплив релігійних громад, чинячи тиск на керівництво місцевого муфтіяту.
За повідомленнями ЗМІ, радниця муфтія Дагестану Айна Гамзатова звернулася до Володимира Путіна зі скаргою на посилення тиску на муфтіят з боку регіональної влади та оточення сенатора Сулеймана Керімова. За її словами, особи, пов'язані з Керімовим, прагнуть зосередити у своїх руках політичні й економічні важелі впливу в республіці та водночас послабити позиції муфтіяту. Гамзатова також заявила про фінансові труднощі релігійної організації та побоювання щодо можливого тиску на підприємства, які їй належать.
Показовим свідченням соціально-економічного відставання Дагестану є рівень пенсійного забезпечення населення. За повідомленнями ЗМІ, республіка посідає останнє місце серед регіонів Росії за розміром середньої пенсії, яка становить близько 18,9 тис. рублів (230 дол. США). Для порівняння, на Чукотці цей показник сягає 42,2 тис. рублів (480 дол. США), тобто більш ніж удвічі перевищує дагестанський.
Республіки Північного Кавказу систематично опиняються серед регіонів із найгіршими соціально-економічними показниками, зокрема за рівнем заробітних плат і пенсій. Така ситуація свідчить про тривале структурне відставання регіону та нездатність федеральної влади забезпечити ефективне вирівнювання рівня життя в національних республіках.
Низький рівень пенсій у Дагестані наочно демонструє глибоку соціально-економічну нерівність між російськими регіонами та актуалізує питання відповідальності федерального центру за її збереження. Попри функціонування єдиної державної пенсійної системи, середня пенсія в республіці становить лише 18,9 тис. рублів проти 25,5 тис. рублів у середньому по Росії. Цей розрив значною мірою зумовлений низькими заробітками та масштабами неформальної зайнятості, проблемами, які федеральна економічна й соціальна політика протягом десятиліть так і не змогла подолати.
Ситуація з пенсійним забезпеченням дагестанців порушує питання соціальної справедливості та ефективності федеральної політики щодо скорочення диспропорцій у рівні життя між регіонами. За десятиліття федеральна влада не змогла забезпечити суттєвого подолання соціально-економічного відставання Північного Кавказу. Унаслідок цього низькі доходи населення протягом трудового життя безпосередньо позначаються на його матеріальному становищі після виходу на пенсію.
Ще одним прикладом системних проблем регіонального управління стали земельні оборудки та посилення податкового тиску в Інгушетії за керівництва глави республіки Махмуд-Алі Каліматова. Ці процеси загострили проблему корупції та посилили соціальну напругу.
За повідомленнями ЗМІ, протягом останнього місяця особи з оточення Каліматова привласнили значні земельні масиви, які нібито призначалися для учасників війни проти України. При цьому найпривабливіші ділянки, за наявною інформацією, залишають собі наближені до керівництва республіки особи, тоді як безпосереднім учасникам бойових дій пропонують землю поблизу сміттєзвалищ або на інших непридатних для використання територіях. Організацією продажу земельних ділянок, за повідомленнями, займається близький родич Каліматова.
Водночас глава Інгушетії вирішив перекласти частину бюджетного навантаження на населення та бізнес збіднілої республіки, замість того щоб розв'язувати проблеми ефективності управління й контролю за діяльністю власного оточення. Під час наради з представниками податкових органів Каліматов зажадав додатково стягнути з населення понад 700 млн рублів (близько 8 млн дол. США). Йдеться про майнові, земельні та транспортні податки, заборгованість із податку на доходи фізичних осіб та інші платежі.
Особливо цинічно ця вимога виглядає на тлі кримінальної справи щодо рідного брата глави Інгушетії — Магомеда-Башира Каліматова, колишнього керівника місцевої філії компанії «Пошта Росії». За повідомленнями ЗМІ, він фігурує у справі про діяльність організованого злочинного угруповання, якому інкримінують розкрадання понад 2 млрд рублів (близько 24,2 млн дол. США) із пенсійної системи за допомогою фіктивних відомостей і підроблених паспортів. Унаслідок цієї схеми постраждали, зокрема, люди похилого віку.
Розподіл земельних ділянок в Інгушетії наочно демонструє, як державні програми підтримки учасників війни проти України можуть перетворюватися на інструмент збагачення місцевого чиновницького оточення. Поки найпривабливіші території розподіляються між наближеними до глави республіки особами, безпосереднім учасникам бойових дій пропонують ділянки поблизу сміттєзвалищ. Така практика підриває довіру до регіональної влади та виявляє ризики використання державних ресурсів у приватних інтересах.
Таким чином, жителі Інгушетії опиняються між двома проявами системної несправедливості: обмеженими соціально-економічними можливостями та додатковим фінансовим тиском із боку республіканської влади. Замість прозорого й ефективного управління бюджетом і державними ресурсами керівництво на чолі з Махмуд-Алі Каліматовим намагається перекласти наслідки бюджетних проблем на населення. Для однієї з найбідніших республік Росії це лише поглиблює соціальну нерівність і створює додаткові передумови для суспільного невдоволення.
Окремої уваги заслуговує справа про ймовірне розкрадання понад 2 млрд рублів із пенсійної системи за участю колишнього керівника місцевої філії «Пошти Росії», який є рідним братом глави республіки. Ця історія порушує питання не лише кримінальної, а й політичної відповідальності регіонального керівництва. Для Інгушетії, де традиційно з великою повагою ставляться до людей похилого віку, особливо болісним є те, що ймовірні зловживання стосуються коштів пенсіонерів і пов'язані з особами з найближчого оточення керівництва республіки. За таких обставин суспільство має підстави вимагати незалежного розслідування та прозорого контролю за використанням бюджетних і соціальних коштів.
Інгушетія стала показовим прикладом того, наскільки небезпечним для соціальної стабільності є поєднання кланових зв'язків, непрозорого розподілу державних ресурсів і посилення фінансового тиску на населення. Відсутність належного контролю за регіональними елітами створює умови, за яких державні інституції можуть використовуватися для обслуговування приватних інтересів, тоді як основні соціально-економічні проблеми республіки залишаються невирішеними.
Чергові роковини депортації карачаївського народу, здійсненої за рішенням сталінського керівництва під час Другої світової війни, знову актуалізують питання історичної відповідальності Москви та захисту прав національних меншин у сучасній Росії.
За повідомленнями ЗМІ, у Карачаєво-Черкесії відбулися пам'ятні заходи з нагоди 83-ї річниці масової депортації карачаївців, організованої сталінським режимом у 1943 році під приводом звинувачень у співпраці частини населення з нацистськими окупантами. Унаслідок репресій близько 70 тис. карачаївців примусово виселили до Казахстану та інших районів Центральної Азії. За наведеними оцінками, понад 43 тис. осіб загинули під час депортації та в місцях заслання від голоду, холоду й хвороб.
Цього року в Карачаєвську біля меморіалу жертвам депортації відбувся траурний мітинг за участю сотень місцевих жителів, представників регіональної влади, духовенства та громадських організацій. Представники карачаївської громадськості наголошують, що пам'ять про сталінські репресії зберігається практично в кожній родині, а їхні демографічні, культурні та соціальні наслідки відчуваються навіть через десятиліття після повернення депортованих на батьківщину в 1957 році.
Масова депортація карачаївського народу в 1943 році стала одним із найтяжчих злочинів сталінського тоталітарного режиму. Під приводом колективної відповідальності за нібито співпрацю з нацистами радянська влада піддала репресіям цілий народ, прирекла десятки тисяч людей на загибель, зруйнувала традиційний уклад життя та завдала непоправної шкоди його культурній та історичній спадщині.
Попри офіційне засудження сталінських репресій, у сучасній Росії Володимира Путіна зберігаються серйозні проблеми із забезпеченням прав і свобод національних меншин. Тиск на громадських активістів, обмеження політичного представництва та звуження можливостей для збереження національних мов демонструють разючий контраст між офіційними заявами Кремля про повагу до національних меншин і корінних народів Росії та реальною політикою федеральної влади.
У цьому контексті особливо показовим є ставлення Путіна до радянської історичної спадщини та постаті Йосипа Сталіна, якого російський президент дедалі частіше використовує як символ сильної централізованої держави. Така політика історичної пам'яті фактично сприяє нормалізації авторитарних практик і применшенню значення злочинів тоталітарного режиму. Водночас становище національних республік Північного Кавказу свідчить, що проголошена Кремлем повага до багатонаціонального характеру Росії не супроводжується належною увагою до соціально-економічного розвитку цих територій, політичного представництва їхнього населення та захисту його прав.
Фото - путін і голова Чечні Рамзан Кадиров
Відгуки
Немає відгуків.
Залишити коментар