Як і чому офіційний Київ коригує свою політику щодо Білорусі

Схоже, українська влада почала переглядати свою політику щодо Білорусі: почувається все впевненіше та перестає боятися спровокувати Олександра Лукашенка на агресію. Belsat.eu розповідає, як змінюється ставлення офіційного Києва до білоруської проблеми.

Режим Олександра Лукашенка є союзником путінської агресії проти України. У лютому-березні 2022 року з Білорусі розпочався наземний наступ російських військ на Київ, а до вересня минулого року Росія використовувала білоруську територію та повітряний простір для бомбардування України. У нашій країні (Білорусі – ЗІФ) досі залишаються російські авіаційні та сухопутні частини, які проходять підготовку за участю білоруських офіцерів.

Незважаючи на це, Україна тривалий час не допускала жодних рішучих кроків у відповідь. Офіційний Київ не розривав дипломатичних відносин з Білоруссю, і до квітня 2023 року український посол перебував у Мінську (хоча всі білоруські дипломати в односторонньому порядку покинули Україну в березні 2022 року). Навіть ноти протесту з приводу обстрілу України з боку Білорусі зазвичай не афішувалися.

Жодних санкцій проти режиму Лукашенка за перші вісім місяців повномасштабної війни не було запроваджено. Крім того, ЗМІ повідомляли, що Київ звернувся до Євросоюзу з проханням не включати Білорусь до пакетів санкцій.

«Вибір білорусів», якого не було

Після початку війни риторика Зеленського і представників його адміністрації щодо Білорусі мала три відмінні риси.

По-перше, режим Лукашенка та його співучасть у російській агресії трактували фактично як свідомий вибір білоруського народу. «Коли ми зможемо закінчити війну, і Олександр Григорович знову відчує, що він у домі господар – то на здоров’я. Мені, щиро кажучи, байдуже. Взагалі це вибір білорусів, і точно не наш», - сказав Зеленський в інтерв’ю російським журналістам 27 березня 2022 року.

Імовірно, український лідер мав на увазі не юридичну легітимність режиму Лукашенка, а фактичну – мовляв, якщо білоруси не повалили диктатуру, значить це був їхній вибір. Протягом 2022 року в Києві загалом визнавали, що більшість білорусів не підтримують війну, але водночас нарікали на пасивність суспільства та нібито відсутність антивоєнних виступів. Досвід масових протестів 2020 року, «рейкової війни» 2022 року та масових репресій, які тривають, у цьому наративі часто ігнорувалися. «Мені важко сказати, чому в білоруському суспільстві немає бажання боротися за свободу», – казав секретар РНБО Олексій Данілов у вересні 2022 року.

Найбільш яскраво цей підхід пропагував радник керівника Офісу Президента України Михайло Подоляк. Коли восени 2022 року стало відомо про присудження Нобелівської премії Алесю Бяляцькому, Подоляк залишив у Twitter скандальний пост із різкою критикою цього рішення. За його словами, «білоруські організації так і не змогли організувати опір цій війні». Слова Подоляка викликали хвилю обурення, адже він проігнорував об’єктивні факти: Алесь Бяляцький і ПЦ «Вясна» завжди виступали проти російської агресії, а сам правозахисник перебуває за ґратами з літа 2021 року.

По-друге, офіційний Київ був досить обережним у своїх заявах щодо Олександра Лукашенка. Хоча представники адміністрації Зеленського неодноразово говорили про відповідальність Білорусі й особисто Лукашенка за співучасть в агресії, загалом самопроголошений лідер Білорусі (на відміну від Путіна) ніколи не представляв себе абсолютним злом. Було багато припущень, що він протистояв спробам Москви втягнути Білорусь у війну, що він був хитрим і вольовим політиком. «Ми бачимо розуміння в Лукашенка того, як розвивається ця війна», - зазначив Подоляк.

По-третє, обережність у висловлюваннях щодо Лукашенка часто супроводжувалася необґрунтованою критикою його опонентів. У червні 2022 року Подоляк звинуватив новообрану президентку Світлану Тихановську в тому, що вона нібито не висловила «чіткої оцінки повномасштабного вторгнення Росії в Україну», хоча слова українського чиновника просто не відповідали дійсності. У лютому 2023 року Подоляк знову нарікав, що не бачить «явної антивоєнної активності опозиції» і вважає безглуздим розвивати відносини з опонентами Лукашенка.

Адміністрація Зеленського уникала прямого контакту з Тихановською та іншими представниками демократичних сил Білорусі. Заклик новообраної президентки до Зеленського встановити дипломатичні відносини з Об'єднаним перехідним кабінетом та створити альянс із демократичною Білоруссю фактично проігнорували. Більше того, за інформацією «Нашої Ніви», Україна послідовно блокувала участь Світлани Тихановської, а також представників білоруського суспільства у спільних з європейцями заходах.

Київ починає коригувати курс

Така лінія поведінки офіційного Києва щодо режиму Лукашенка пояснювалася дуже просто: Україна намагалася не допустити відкриття другого фронту на кордоні з Білоруссю. У перші місяці повномасштабного конфлікту командування ЗСУ оцінювало загрозу білоруського вторгнення як дуже високу, а іноді навіть бачило вторгнення там, де його насправді не було.

В адміністрації Зеленського вважали, що підштовхнути Лукашенка до війни може розрив дипломатичних відносин, запровадження санкцій чи контакти з Тихановською.

«Щоби не допустити дій Лукашенка, які можуть становити загрозу на північних кордонах, варто використати всі можливості». Очевидно, що новий фронт у 1 084 км нам не потрібен», – підкреслив посол України в Мінську Ігор Кизим.

Проте поступово офіційний Київ почав поводитися щодо Лукашенка сміливіше. У листопаді 2022 року Зеленський запровадив перший пакет санкцій проти влади Білорусі: під удар потрапили силовики, чиновники, пропагандисти та низка державних підприємств. У січні 2023 року санкційний список поповнили 23-ма білоруськими підприємствами. Навесні Зеленський затвердив ще декілька пакетів санкцій. Останній «чорний список» з'явився 27 травня й охопив два десятки державних заводів. Водночас прискорився процес виходу України з різних двосторонніх угод.

19 квітня посла Ігоря Кизима відкликали до Києва для консультацій, і він досі не повернувся до Мінська. Формальним приводом для такого кроку став приїзд глави «ДНР» Дениса Пушиліна до Білорусі та його зустріч з Лукашенком.

Водночас у риториці офіційного Києва почали з’являтися нові меседжі. В інтерв'ю італійським ЗМІ у травні Зеленський заявив, що в Білорусі також іде війна, білоруси борються за свою незалежність і свободу вибору. У заявах Президента вже не було жодних сумнівів щодо позиції білорусів чи нахабного ставлення до них. Якщо в лютому 2022 року Зеленський лише закликав білорусів «не бути Росією», то тепер він демонстративно заявив, що понад 70% населення Білорусі сьогодні налаштовані проти Росії. Наприкінці травня в інтерв'ю Chosun Зеленський заявив, що наступною метою Путіна є Білорусь.

Подоляк, який донедавна бачив у Лукашенкові «розуміння» розвитку війни, тепер заявляє, що самопроголошений лідер Білорусі не розуміє абсолютно нічого. «Такої неадекватності з точки зору нерозуміння того, що відбувається у війні, у принципі уявити собі неможливо», - сказав український чиновник в інтерв’ю Zerkalo.io. «Я не вважаю, що з Лукашенком потрібно вести діалог. Це не той рівень, на якому Київ може вести діалог. Для нас він – відсутній суб’єкт політичного процесу. І взагалі це людина, яка не має навіть елементарних знань, достатніх для того, щоби проаналізувати поточну ситуацію і дати той чи інший прогноз», - резюмував Подоляк.

Схоже, почали змінюватися підходи офіційного Києва щодо контактів з опонентами Лукашенка. 14 травня на церемонії вручення премії Карла Великого в німецькому Ахені Зеленський уперше зустрівся з Тихановською і потиснув їй руку. Звичайно, це не можна вважати повноцінною зустріччю, але такий перетин не міг бути випадковістю, зважаючи на попередню позицію Києва.

31 травня відбулася знакова подія: у Києві Михайло Подоляк зустрівся з головою НАУ, заступником голови Об’єднаного перехідного кабінету Павлом Латушком. Напередодні останній передав представникам Генпрокуратури України докази причетності білоруської влади до вивезення українських дітей з окупованих територій.

Окрім того, Латушко зустрівся з командою Уповноваженого з прав людини, після чого омбудсмен Дмитро Лубінець заявив: «Ми маємо підтвердження того, що українських дітей, цивільних заручників і військовополонених примусово переміщували через територію Білорусі за безпосередньої участі білоруської влади».

«У нас спільна мета: передати матеріали до Міжнародного трибуналу в Гаазі, щоби він видав ордер на арешт Лукашенка», - підкреслив Латушко.

Етап переосмислення

Чим можна пояснити нові тенденції в політиці України щодо Білорусі?

По-перше, офіційний Київ усе менше вірить у те, що Білорусь може вступити у війну. Адміністрація Зеленського схиляється до думки, що якщо Лукашенко не віддав відповідного наказу раніше, коли Україна була значно вразливішою, а Росія значно могутнішою, то вже і не зробить цього. Окрім того, там не вірять, що Лукашенко здатний істотно підняти ставки.

«Що може дати Білорусь, що кардинально змінить диспозицію під час бойових дій? Ну нічого, за великим рахунком», – зазначив Подоляк в одному з інтерв’ю.

За деякими показниками напруга на білоруському напрямку навіть спадає. З жовтня 2022 року обстрілів території України з боку Білорусі не зафіксовано, а кількість російських військових, які дислокуються на білоруській території, за останні місяці зменшилася в рази.

Однак у той же час Росія планує розмістити тактичну ядерну зброю в Білорусі. Але Лукашенко все одно не зможе її контролювати. Кремль робить усе для того, щоби продемонструвати, що це рішення зовсім не залежить від офіційного Мінська – Лукашенка просто поставлено перед фактом. Усе це мало би наштовхнути українських політиків на запитання: чи варто розглядати Лукашенка як незалежну фігуру? А якщо він не самостійна фігура, то чого боятися його реакції? Примітно, що в Києві все частіше лунають заяви про те, що Білорусь де-факто окупована Росією.

По-друге, Україна почувається дедалі впевненіше в контексті конфлікту з РФ і починає потроху думати про майбутнє. У березні 2022 року Зеленський заявив, що йому «все одно», якщо після війни Лукашенко знову почуватиметься господарем у домі. Що зараз думає про це український лідер, невідомо. Проте, ймовірно, в оточенні Президента є люди, які розуміють, що збереження режиму Лукашенка після війни не може відповідати стратегічним інтересам України, адже в такому випадку Білорусь знову може стати плацдармом для наступу на Київ.

Говорити, що політика України щодо Білорусі та режиму Лукашенка кардинально змінилася, поки рано. На деякі незворотні кроки (наприклад, офіційне визнання Тихановської) адміністрація Зеленського поки не пішла та навряд чи зробить їх найближчим часом. Проте події останніх місяців не є випадковістю – вони є доказом того, що Київ почав переосмислювати своє ставлення до Білорусі з урахуванням нових реалій.

Гліб Нержин, belsat.eu