Як Зянон Пазьняк розколов опозицію!?

Зараз це одне з поширених тверджень. Останнім часом у постаті Пазьняка вбачають причину всіх проблем, з якими зіштовхнулася опозиція «нової хвилі».

Мій пост про «лівих» та «правих» активна громадськість сприйняла як остаточне, ґрунтовне закріплення розколу білоруської опозиції. Реакція на нього була такою, ніби я реалізував цей розподіл. Хоча текст написаний лише у відповідь на слова Артема Шрайбмана в інтерв’ю «Єврорадіо»:

«Ми бачимо ознаки консолідації правого табору білоруської опозиції, який опонує не тільки Лукашенкові, не тільки Кремлю, але й Тихановській та афілійованим із нею силам».

Я ж у відповідь поставив собі запитання: «якщо є «праве» крило з чіткою і системною ідеологією, то хто ототожнюється з «лівим» крилом опозиції (логічно, це ОСТ (Офіс Світлани Тихановської)) та яка ідеологія цього крила. Можливо, хтось вважає, що тільки Тихановська має виключне право на опозиційність в усіх її ідеологічних форматах?

Але А.Шрайбман має рацію в тому, що відбувається консолідація певних частин демократичної спільноти, і вона ніяк не пов'язана з розколом «нової опозиції». Цей розкол стався з об'єктивних причин і без участі Пазьняка.

1. Зянон Пазьняк і раніше критично ставився до нових кандидатів, які з’явилися у 2020 році, за їхні проросійські ухил та орієнтацію. Він послідовно дотримувався національних позицій, що натомість не сприймала більшість активізованого електорату.

Окрім того, лише у 2020 році вперше, з подачі «нової хвилі», з’явився поділ на «стару» опозицію, яка, на її думку, «нічого не зробила» за 30 років, і «нову», яка перемогла Лукашенка. Старій опозиції, особливо тій, що нагадувала про національну ідею, пропонували залишитися осторонь і не втручатися у справу.

2. Проросійський ухил «нової опозиції» зберігся і після виборів 2020 року, його просував ОСТ до 2022 року, а національний компонент фактично не був пріоритетним. Ключовим мотивом було бажання зберегти електорат, який був не національним, не геополітичним, чого також з певною пересторогою дотримувалося національно орієнтоване суспільство. Фактично тоді відбувся умовний поділ на національну опозицію та помірковано-національну опозицію, яка шукала підтримки в Москві. (Було би дивно, якби Пазьняк підтримав таку позицію).

У своєму прагненні зберегти безідейний електорат протягом 2020-2022 років ОСТ згодом опинився в ідеологічній порожнечі та частково втратив політичну привабливість у кризовій ситуації 2022 року.

Водночас у політичний простір почали входити інші суб’єкти, які завжди мали чітку антимосковську позицію, а під час війни їхній голос нарешті було почуто.

Підкреслюю, що національна опозиція не відкололася від ОСТ, вона існувала завжди, а зараз її позиції зміцнилися.

3. Уже після 2020 року з’явилися (існували) декілька політичних ініціатив, що породили хвилю, яка наростала: Координаційна рада, НАУ, ШОС, проект В. Бабаріко – партія «Разом». На початку 2021 року створено парапарламентську групу «Сход».

У листопаді 2021 року Сяргей Дилевський, який представляв Координаційну раду і Білоруське об’єднання робітників, оголосив (усупереч позиції ОСТ) загальний страйк, що закінчився гучним фіаско.

Зрештою, Валерій Цепкало, дружина якого була соратницею Світлани, у 2022 році розпочав реалізацію власного проекту (анти-ОСТ) – Форуму демократичних сил. Останній став показником внутрішньої кризи нової опозиції, що наростала.

Потрібно підкреслити, що всі ці ініціативи були спрямовані на те, щоби перехопити потреби й очікування «електорату», який дедалі більше втрачав довіру, незважаючи на гучні політичні заклики в реальності.

4. У 2022 році виникнуло добровольче народне військове об’єднання Полк імені Кастуся Калиновського, яке заявило про свою політичну суб’єктність.

Пазьняк, як і інші національно орієнтовані групи, підтримав його. Краще сказати, що це було продовження підтримки із 2014 року.

Разом з цим політики нової хвилі намагалися створити паралельні білоруські військові структури: «Пагоню», білоруську роту другого добровольчого легіону».

5. Зянон Пазьняк, попри своє критичне ставлення до ОСТ, підтримав ідею створення Кабінету (Об‘єднаного перехідного кабінету), як автономної структури. Але ідею Кабінету, як автономного утворення, від початку блокував ОСТ.

Він теж підтримав фігуру Валерія Сахащика, незважаючи на застереження з боку Полку Кастуся Калиновського (ПКК). Він сподівався, що діяльність Кабінету та Сахащика дозволить створити інституційну базу для підготовки білоруських офіцерів. Цього не сталося.

Які висновки можна зробити:

1. Не зважаючи на критику дій нових політиків і Світлани Тихановської, Пазьняк не зміг (від слова зовсім) розколоти нову опозицію. Вона ніколи не була монолітною і не мала спільної ідеологічної основи. Тихановська, натомість, мала величезний потенціал і довіру білорусів, але через брак знань і досвіду, а також внаслідок систематичних помилок своїх радників почала втрачати свій вплив і підтримку. Жодного нового підходу і стратегії ОСТ-Кабінет запропонувати не може. Такі ж системні проблеми супроводжують Кабінет із моменту його формування.

2. Процес зміцнення національно-демократичних рухів та структур безумовно відбувається завдяки діяльності ПКК і Зянона Пазьняка («Вільна Білорусь»);

3. Ключовою проблемою розуміння ролі Пазьняка з боку його критиків є бажання знайти в його діяльності президентські амбіції. Хоча єдиною його мотивацією є саме бажання консолідувати ті сили, які боротимуться за незалежну, національну, ПАРЛАМЕНТСЬКУ Республіку.

Якщо аналітики та публіцисти перестануть приміряти президентські корони та сваритися у віртуальних змаганнях, то ситуація стане зрозумілішою і простішою.

Павел Усов, білоруський політолог, ТГ-канал