Як Орбан став Орбаном: народження угорського авторитаризму

Вікторія Мастофанова

Студентка магістерської програми на Греко-католицькому теологічному факультеті Пряшівського університету (Словаччина) за спеціальністю «Європеїстика»

Завершилося 16-річне правління Віктора Орбана — політика, який починав як борець за свободу, а завершив свій шлях фактичним узурпуванням влади. Постає питання: чи був він справді прихильником демократичних цінностей, чи це від самого початку була добре продумана стратегія, яка зрештою спрацювала? Щоб зрозуміти, як у межах демократичного Європейського Союзу стало можливим формування своєрідної авторитарної системи, варто повернутися до початку політичного шляху Орбана.

1989 року 26-річний маловідомий активіст виступив на площі Героїв у Будапешті з антикомуністичною промовою з нагоди річниці Угорської революції 1956 року проти радянського режиму, яка зазнала поразки. Цим активістом був Віктор Міхай Орбан. Його слова знайшли відгук серед угорців і згодом проклали йому шлях до влади. З уривка тієї промови можна зрозуміти настрої тодішньої Угорщини, які сьогодні звучать особливо дисонансно:

«Якщо ми не втратили з поля зору ідеї 1956 року, ми можемо проголосувати за уряд, який негайно розпочне переговори, що приведуть до виведення російських військ».

Тоді Орбан справляв враження ідеаліста. Проте журналіст Пал Лендваї вважав його радше опортуністом, який дуже рано відчув смак влади. Юрист і політичний діяч Габор Фодор, який також був другом Орбана, згадував: «Орбан уже тоді мав ті владні та нетерпимі риси мислення й поведінки, які сьогодні стали надто очевидними». Можливо, саме ці риси згодом і привели його до зміни політичного курсу.

Орбан є вихідцем із простої сільської родини. У дитинстві він працював у полі, однак становище сім’ї покращилося після того, як його батько здобув університетський ступінь і піднявся кар’єрними сходами Соціалістичної робітничої партії.

Після закінчення гімназії у Секешфегерварі Орбан у 1981 році пройшов рік військової служби, а згодом вступив на юридичний факультет Будапештського університету імені Етвеша Лоранда. У 1983 році він став одним із засновників Спеціального коледжу Іштвана Бібо — осередку молодих науковців, які вивчали право та політику.

Одним із меценатів коледжу був американський інвестор і філантроп угорського походження Дьордь (Джордж) Сорос, якого Орбан згодом перетворить на «ворога Угорщини». Проте в той час молодий політик активно користувався можливостями, які надавав Сорос: він працював неповний робочий день в організації Сороса, що пізніше стала Фондом відкритого суспільства.

У коледжі Орбан також став частиною згуртованого кола молодих лібералів.

Орбан почав працювати в Міністерстві продовольства та сільського господарства після завершення навчання у 1987 році. 30 березня 1988 року він разом із тридцятьма шістьма іншими стипендіатами коледжу Бібо заснував партію «Фідес» (Fiatal Demokraták Szövetsége — Альянс молодих демократів) як незалежну організацію, спрямовану на зміну політичного режиму.

1989 року, через три місяці після згаданої промови Орбана, фонд Сороса надав йому стипендію для навчання політології та дослідження ідей громадянського суспільства в європейській політичній філософії в Пембрук-коледжі Оксфордського університету.

Іронія долі, але на той момент його ідейним орієнтиром була Маргарет Тетчер.

Того ж 1989 року на з’їзді партії «Фідес» було ухвалено рішення про її перетворення з молодіжної організації на повноцінну політичну партію, що дозволило їй брати участь у перших вільних виборах, запланованих на наступну весну.

На виборах 1990 року «Фідес» отримала 22 з 386 місць у парламенті, а в Угорщині було сформовано перший демократично обраний уряд під керівництвом Йожефа Анталла. Відтоді Орбан перебував в опозиції, критикуючи уряд за популістські, націоналістичні та антисемітські тенденції в правлячій коаліції — риси, які згодом частково проявляться і в його власній політиці.

На початку своєї кар’єри Орбан відкрито називав себе лібералом, хоча мав складні стосунки зі старшим поколінням ліберальних політиків, зокрема з представниками Альянсу вільних демократів. Багато з них були академічно підготовленими інтелектуалами, володіли кількома мовами, тоді як представники «Фідес» переважно походили з провінції та були юристами-початківцями. Спочатку Орбан захоплювався ними, однак згодом почав сприймати їх як зарозумілих і пихатих політиків.

1991 року Орбан став третім за популярністю політиком в Угорщині, а вже через два роки очолив партію «Фідес». Однак на виборах 1994 року партія зазнала помітної поразки: Угорська соціалістична партія колишніх комуністів суттєво посилила свої позиції та сформувала коаліцію з Вільними демократами, яка контролювала понад 72% місць у парламенті.

1994 рік можна вважати початком ідеологічного зсуву Орбана вправо. Саме тоді він і його партія почали змінювати зовнішній імідж: замість неформального стилю з’явився більш консервативний, а риторика наповнилася апеляціями до нації, традицій, батьківщини, сімейних цінностей і середнього класу.

На виборах 1998 року «Фідес» перемогла, отримавши 29,48% голосів і 148 місць у парламенті. Орбан став прем’єр-міністром і привів Угорщину до НАТО у 1999 році, а також перевів «Фідес» із Ліберального інтернаціоналу до правоцентристської Європейської народної партії.

Початок 2000-х був економічно сприятливим для Угорщини, однак це не забезпечило Орбану перемоги на виборах 2002 року. Однією з причин стала його неспроможність дистанціюватися від крайніх правих груп, які відкрито використовували антисемітську риторику та навіть виправдовували режим, пов’язаний із нацистською Німеччиною, що існував в Угорщині у 1940-х роках.

Наступні роки Орбан перебував в опозиції. Повернути владу йому вдалося після низки сприятливих для нього подій. Так, у 2006 році з’явився аудіозапис, на якому прем’єр-міністр-соціаліст Ференц Дюрчань різко та непристойно висловлювався про своїх однопартійців. Дюрчань негативно описував ситуацію в країні та стан власної політичної сили, намагаючись переконати членів партії, що болючі економічні реформи були неминучими. Фактично, його слова сприйняли як зізнання у брехні народові.

Після оприлюднення запису в ЗМІ у країні ще більше загострилися вже наявні соціальні та економічні проблеми. У Будапешті розпочалися протести проти чинного уряду. Відтак Орбан, не гаючи часу, очолив атаку на владу, назвавши уряд нелегітимним. Попри масові заворушення, уряд усе ж утримався при владі. Цікаво, що згодом саме публікація аудіозаписів стане вразливим місцем уже для самого Орбана та зіграє роль у його поразці на виборах 2026 року від Петера Мадяра.

Повертаючись до 2008 року, варто зазначити, що в Угорщині загострилася внутрішньополітична криза на тлі світової фінансової кризи та тиску ЄС через бюджетний дефіцит. У суспільстві зростало невдоволення жорсткою економією та реформами, а Орбан на цьому тлі почав позиціонувати себе як альтернативу чинній владі. Він майстерно розставив популістські пастки у вигляді обіцянок зниження податків та проринкової орієнтації, що дозволило йому суттєво посилити свої позиції.

Наступним кроком Орбана стала чергова зміна риторики, у чому йому допоміг американський республіканський стратег Артур Фінкельштейн. Саме він запропонував ідею апелювання до історичної спадщини Угорщини. Орбан швидко перейняв цю концепцію, вдавшись до риторики «крові та ґрунту» угорського націоналізму, а єврейського філантропа Джорджа Сороса зробив символом глобалізму та усіляких загроз.

Ця стратегія спрацювала. На виборах 2010 року Орбан повернувся до влади, отримавши безпрецедентну конституційну більшість — дві третини парламенту (263 місця). Саме це прем’єрство поставить Угорщину на автократичні рейки, що згодом призведе до змін Конституції, посилення контролю над інституціями, економікою, зовнішньою політикою та суспільством.

(Далі буде)