Як Кремль підриває довіру до США та розгортає агентурні мережі в Європі

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Кремль послідовно вибудовує стратегію гібридного виснаження Заходу, поєднуючи інформаційні маніпуляції, розмиту дипломатичну риторику та приховані мережі впливу в Європі. Формуючи образ США як сильного, але непередбачуваного гравця, Москва підриває довіру союзників до Вашингтона, паралельно використовуючи релігійні структури РПЦ та проросійські активістські середовища як прикриття для розвідки, фінансування армії РФ і підготовки до дестабілізаційних сценаріїв у країнах ЄС.

Низка зарубіжних ЗМІ повідомляє, що, нав’язуючи наратив про Вашингтон як «ненадійного партнера», що діє виключно мовою сили та економічного примусу, Кремль б’є по головному активу Сполучених Штатів – довірі союзників.

Як наслідок, будь-яка ініціатива США в умовах кризи сприймається вже не як необхідне лідерство, а як прояв «самоуправства», що робить міжнародні коаліції крихкими та вразливими.

Водночас Москва створює токсичну асиметрію, зберігаючи можливість вести справи з Білим домом на умовах «прагматизму». Поки США несуть репутаційні втрати за жорсткі кроки на міжнародній арені, Росія мінімізує власні витрати, уникаючи прямої персоналізації конфлікту.

Така стратегія підштовхує інших світових гравців розхитувати американську позицію інформаційно, намагаючись обійти офіційний Вашингтон через персональні домовленості. Для Сполучених Штатів це призводить до здорожчання кризового управління та поступового знищення їхнього переговорного ресурсу.

На тлі загострення ситуації навколо Ірану та Венесуели, офіційна риторика Москви стала підкреслено узагальненою. Путін у публічних виступах дедалі частіше використовує розмиті формулювання про «нові осередки напруженості» та «ерозію міжнародного права», свідомо уникаючи персоналізації відповідальності чи прямої прив’язки до рішень американської адміністрації.

Ця лінія підтримується і на рівні МЗС РФ, де критика подається як претензія до абстрактного «курсу колег» або інструментів економічного тиску, без згадок конкретних осіб. Паралельно з цим інформаційне поле вибудовується на контрасті між прихильним висвітленням Д. Трампа та критикою Д. Байдена.

Винятки, де прямо згадується ім’я президента США, обмежуються лише вузьким колом тем, як питання врегулювання ситуації в Україні чи епізодичні згадки Арктичної тематики.

Такий підхід дозволяє Кремлю описувати будь-які кризи як наслідок «загальної турбулентності» світової системи, водночас, дисциплінуючи внутрішні меседжі, щоб приховати вразливість російських позицій після подій у Тегерані чи Каракасі.

Відмова від прямої персональної критики президента США трансформує реальну відповідальність у площину абстрактних звинувачень. Такий підхід дозволяє Москві конструювати образ Вашингтону як джерела глобальної нестабільності без необхідності наводити конкретні факти. Замість детальної аргументації ставка робиться на постійне тиражування узагальнених претензій, що поступово вкорінює сумнів у легітимності американських дій на міжнародній арені.

Ця тактика провокує треті країни до перегляду своїх відносин із Білим домом у бік надмірного прагматизму. Коли США подаються як сильний, але непередбачуваний гравець, то навіть традиційні союзники починають знижувати рівень політичної прив’язаності, щоб убезпечити власні інтереси.

Москва при цьому не прагне прямої інформаційної перемоги – їй достатньо позбавити США монополії на довіру, відкриваючи простір для альтернативних, нехай і слабших, центрів впливу.

Поки США змушені діяти публічно та виправдовувати кожен крок перед аудиторією, РФ використовує завуальовані формулювання, які неможливо перевірити чи спростувати. У такій моделі будь-яке жорстке рішення Вашингтону перетворюється з інструменту тиску на репутаційний ризик, оскільки фокус уваги зміщується з реального результату на те, як ця подія буде висвітлена медіа.

Навмисне виокремлення особистих рішень президента над інституційними механізмами створює ілюзію, що американську політику можна «перечекати» або змінити через персональні домовленості. Це підриває віру союзників у стабільність гарантій і водночас стимулює опонентів постійно тестувати межі дозволеного.

Як наслідок, інституційна міць США нівелюється, поступаючись місцем очікуванням на зміну настроїв у кабінеті лідера. У довгостроковій перспективі ця стратегія дозволяє РФ маскувати власні зовнішньополітичні провали під системні недоліки глобального порядку. Будь-які труднощі партнерів Москви подаються не як слабкість Кремля, а як наслідок світової турбулентності, створеної США. Це тактика виснаження, яка не руйнує позиції Вашингтону миттєво, але робить їхню підтримку надмірно дорогою та ресурсно затратною.

Тим часом у Швеції опубліковано інформацію про те, що викрили монахинь Свято єлизаветинського монастиря у шпигунстві на користь російської військової розвідки. Відомо, що вони переказували зібрану у Швеції від продажу релігійної продукції виручку на потреби армії РФ, а також відвідували тимчасово окуповані території України. Також монахині протягом восьми років відвідували різні країни ЄС та продавали релігійну продукцію, дохід від реалізації якої, передавали на потреби російських військових, які беруть участь у війні проти України. Підтримка цими монахинями агресії проти України та їх проросійська позиція були відомі й раніше.

Власне, Росія використовує Російську православну церкву (РПЦ) як інструмент м’якої сили та гібридного впливу, прикриваючи релігією розвідувальну та пропагандистську діяльність. Через священослужителів своїх закордонних приходів Кремль поширює наративи про «русский мир», легітимізує війну проти України та намагається дискредитувати Захід.

РПЦ є каналом впливу на діаспору, місцеві громади та у деяких випадках навіть на місцеві уряди.

Закордонні приходи РПЦ фактично є інструментами російських спецслужб, зокрема таких як військова розвідка. Під релігійним прикриттям вони збирають інформацію про лояльних осіб, яких можна використовувати в інтересах російських спеціальних служб, здійснюють неформальні канали комунікації та займаються проросійською пропагандою.

Священники закордонних приходів РПЦ виступають не лише духовними лідерами, а також як ідеологічні куратори місцевих діаспорних громад.

Для Заходу це означає наявність прихованих, і з юридичної точки зору, легальних осередків впливу на його суспільство. Загроза полягає також у тому, що закордонні осередки РПЦ, зазвичай користуються певним кредитом довіри та правовим захистом з боку місцевого законодавства і урядів. Вони мають можливості впливати на громадську думку, формувати вигідне ставлення до війни проти України, а також антиросійських санкцій. У вирішальний момент такі релігійні мережі можуть бути застосовані Кремлем для протестної, дестабілізаційної або підривної інформаційної діяльності. Цей ризик існує скрізь, де є філії РПЦ та присутні російські громади.

Контроль за діяльністю закордонних філій РПЦ, необхідний не лише з релігійних міркувань, а й з точки зору забезпечення національної та колективної безпеки країн Заходу. РПЦ не є незалежною релігійною інституцією – вона офіційно та публічно підтримує агресію проти України, використовує антизахідну риторику і є важливою складовою та інструментом кремлівської ідеологічної та підривної політики.

Через осередки РПЦ в Європі та інших країн постійно фіксується поширення проросійської пропаганди, виправдання війни, збір коштів і матеріальної допомоги для російської армії під прикриттям різноманітних начебто гуманітарних ініціатив. Її священнослужителі відкрито підтримують російську армію та благословляють агресію проти України. Показово, що протоієрей білоруського Свято-Єлизаветинского монастиря, відкрито назвав його «бойовою одиницею» у війні проти України, через підтримку ним збройних сил РФ.

За останні роки вийшло чимало розслідувань щодо використання церковних структур РФ для прикриття розвідувальної діяльності і збору інформації. Такі речі виходять далеко за межі свободи віросповідання і є підтримкою державного тероризму РФ. Закордонні структури РПЦ слід розглядати не окремо, а як частину державної машини Кремля, інтегровану в її гібридну стратегію впливу.

Паралельно у Латвії викрили агентурну мережу російської ФСБ, очолювану тісно пов’язаними з російськими спецслужбами Сергієм Колесниковим та Сергієм Васильєвим. Останній веде Telegram-канал «Антифашисти Прибалтики». Втікши з Латвії, він проживає в Росії та називає себе політичним емігрантом. Насправді, у 2022 році С. Васильєв був засуджений у Фінляндії до трьох років за участь у фінансовій піраміді.

 До шпигунської мережі, яка складається переважно з читачів Telegram-каналу «Антифашисты Прибалтики», входять різні за статусом люди, зокрема, підприємниця з боргами у €40 млн, ветеран війни в Чечні, який виїхав із Росії, охоронець ризького супермаркету. Вони стежать за українцями та росіянами, що підтримують Україну в Європі, і за військовими й базами НАТО, а також готуються до «деокупації» країн Балтії.

Однією з інформаторок «антифашистів» виявилася дружина С. Васильєва – Івета Балоде, яка жила з ним у Росії, але продовжувала навідуватися до Латвії. 15 січня 2026 року Служба державної безпеки Латвії затримала І. Балоде за звинуваченням у передачі секретних відомостей російським спецслужбам. «Антифашисти Прибалтики» активно рекламують контрактну службу в російській армії та залучають до лав збройних сил російськомовних іноземців.

Діяльність Telegram-каналу «Антифашисти Прибалтики» спрямована на формування середовища людей, які сприймають країни Балтії як «окуповані англосаксами» та потенційно готові вітати воєнну інтервенцію Москви.

Проти організаторів  Telegram-каналу порушено кримінальну справу. Проросійські активісти та їх організації повинні розглядатися не як маргінальне явище, а як потенційний елемент інфраструктури впливу Кремля.

Фото - Getty Images