Чому Україна не має права миритися з історичним приниженням ціною власних жертв

Є межа між дипломатією і приниженням. Є межа між союзництвом і добровільним стиранням власної ідентичності. І є межа між історичним діалогом та ситуацією, коли українська влада поводиться не як держава з хребтом, а як наляканий прохач, готовий зректися власних символів після першого ж окрику сусіда.

«Київ розглядає зміну назви підрозділу ССО після скандалу з Польщею» — це чергова демонстрація політичної шизофренії Банкової. Це вирок владі, яка не будує політику пам’яті, а робить ситуативний контент. За даними міжнародних ЗМІ (зокрема, Reuters), напруга виникла після рішення України надати підрозділу ССО назву, пов’язану з УПА. У Польщі це викликало різку реакцію через Волинську трагедію. Дійшло до того, що президент польського Інституту національної пам'яті Кароль Навроцький запропонував обговорити можливість позбавлення Володимира Зеленського польського Ордену Білого Орла.

Базове правило міжнародної політики: або ти робиш крок і тримаєш удар, або ти його взагалі не робиш. Офіс Президента обрав найгірший із можливих сценаріїв: спочатку гучно, без підготовки та стратегії забити клин у відносини з ключовим партнером, спровокувати розкол, а потім, злякавшись першої ж жорсткої реакції, дати ганебну «задню».

І що робить Київ? Замість того, щоб чітко артикулювати свою позицію, міністр закордонних справ Андрій Сибіга починає виправдовуватися, пояснюючи, що назва — це вшанування боротьби проти імперської Москви, а не антипольський жест. А кулуарно влада вже готує «задню» і розглядає зміну назви.

Якщо ви не здатні захищати власну історичну політику — не лізьте в неї заради піару. Якщо ви не розумієте, що кожен символ у війні має дипломатичну ціну — не грайтеся назвами бойових частин. Не можна жити в режимі: сьогодні героїчно назвали, завтра злякалися погроз із Варшави, післязавтра перейменували, а потім жалюгідно пояснили, що «нас неправильно зрозуміли». Це принижує і мертвих, і живих.

Якщо Варшава дозволяє собі мовою ультиматумів вимагати від Києва перегляду назв українських військових підрозділів, Київ зобов'язаний поставити симетричне питання. Польська історична пам’ять не є стерильною. Вона має власну тінь, і в цій тіні — ріки української крові. Якщо Польща ставить питання про УПА, Україна має покласти на стіл дипломатичних переговорів польські формації та епізоди.

Наведу тільки трошки:

1.Сагринь (10 березня 1944 року): Масове вбивство українських цивільних, здійснене членами польської Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ). Сотні загиблих українців, серед яких жінки та діти.

2.Моложів і Стрільці (6 травня 1943 року): Атака на українських цивільних, виконавцем якої є польський підрозділ Kedyw, пов’язаний з Армією Крайовою.

3.Павлокома (3 березня 1945 року): Масове вбивство від 150 до 500 українців силами Армії Крайової під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава»).

4.Піскоровичі (16 квітня 1945 року): Вбивство від 160 до 400 етнічних українців членами Національної військової організації (група «Wolyniak») за участі польських цивільних.

5.Гораєць (6 квітня 1945 року): Масове вбивство українських цивільних (включно зі старими та дітьми), виконавцем якого став Корпус внутрішньої безпеки (KBW) — офіційна силова формація післявоєнної Польщі.

Ці назви мають звучати щоразу, коли Варшава починає говорити з Києвом мовою історичного шантажу.

Сьогодні Польща активно вшиває традиції Армії Крайової, Батальйонів Хлопських та «виклятих солдатів» у свою сучасну військову пам’ять.

Нагадаю вам, дорогі українці, що у складі польських Військ територіальної оборони функціонують:

- 2-га Люблінська бригада імені майора Гієроніма Декутовського («Zapora»);

- 11-та Малопольська бригада імені генерала Леопольда Окуліцького («Niedźwiadek»);

- 15-та Любуська бригада імені генерала Францішека Камінського («Olsza» — головного командира БХ);

- 20-та Перемиська бригада імені Стефана Ровецького («Grot»).

Якщо Польща застосовує до УПА принцип колективної історичної відповідальності, тоді вона мусить прийняти цей самий принцип щодо АК, БХ, NSZ, WiN та KBW. У їхньому пантеоні поряд із боротьбою проти нацизму й комунізму лежить відповідальність за знищені українські громади Закерзоння. Не може бути так, що українська пам’ять — це «провокація», а польська — «патріотизм». Що українські жертви — це «складний контекст», а польські — «священна підстава для вимог». Це і є абсолютне приниження української гідності.

«Бидлодипломатія» Банкової

Те, що ми спостерігаємо зараз — це не просто ізольований інцидент, системний діагноз зовнішньої політики Володимира Зеленського, яку дедалі частіше можна охарактеризувати як політику емоційних гойдалок, або відверту «бидлодипломатію».

Така поведінка тотально послаблює позиції України по всіх фронтах. Вона демонструє не силу суверенної держави, а імпульсивність підлітка, який кричить на сусідів, а коли ті виходять розбиратися — ховається за двері. У міжнародній політиці слабкість відчувають миттєво. За цією ганьбою з перейменуванням підрозділу ССО уважно спостерігає не лише Варшава. На це дивляться Будапешт, Братислава та Бухарест.

Якщо Зеленський і його команда показують, що Україну можна дотиснути публічним шантажем у питанні внутрішньої політики пам'яті, це відкриває скриньку Пандори. Завтра Угорщина з подвоєною силою почне викручувати руки щодо мовних законів та прав меншин на Закарпатті. Словаччина висуне свої ультиматуми. Румунія згадає про свої історичні інтереси. Поступаючись сьогодні Польщі заради уявного дипломатичного спокою, влада не вирішує проблему — вона множить слабкість, даючи іншим сусідам зелене світло на шантаж та витирання ніг об український суверенітет.

Яку позицію мала би зайняти у цьому питанні УКРАЇНСЬКА влада в Україні?

Польща прийняла мільйони наших біженців і є надважливим логістичним тилом. Але жодна допомога не купує право диктувати Україні, які сторінки власної пам’яті їй дозволено зберігати, а які треба ампутувати.

«Ми готові до історичного діалогу, спільних ексгумацій та вшанування невинних. Але ми не приймаємо одностороннього диктату. Якщо ви вимагаєте від нас перегляду назв українських військових частин через Волинь, ми вимагаємо симетричного перегляду польських військових назв, патронів і традицій через Сагринь, Павлокому, Гораєць та акцію "Вісла". Або ми визнаємо складність обох історій і не диктуємо одне одному, кого шанувати у війні проти Москви, або відкриваємо повний історичний реєстр взаємних претензій».

Замирення через відмову від власної історії не лікує рани. Воно розбещує сусідів і знищує самоповагу нації. Сьогодні ви зміните назву ССО. Завтра Польща вимагатиме знести пам'ятник, післязавтра — переписати підручники історії, а потім — заборонить згадувати про українські села Закерзоння.

Українська держава повинна припинити торгувати пам’яттю власного народу заради короткого зовнішньополітичного комфорту чи страху перед західними партнерами.

Жодних односторонніх перейменувань під зовнішнім тиском.

Жодного замовчування українських жертв.

Жодного «історичного діалогу», де Польща виступає прокурором, а Україна — вічним обвинуваченим.

Справжнє примирення не будується на амнезії. Воно будується на симетрії та рівності. Українські жертви не дешевші за польські. Українські села не менш святі. І право українців на власну пам'ять не може бути платою за дипломатичну тишу.

Або взаємна повага, або повний історичний рахунок на дві сторони!

Владислав Смірнов, громадський діяч, публіцист, аналітик 

Фото - Володимир Зеленський і Кароль Навроцький/Офіційне інтернет-представництво Президента України