Хазяїн чортового млина, або Доля письменника дивна річ

Олег Говда

Лауреат всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова», член НСПУ

У мене 24 виданих творів і лише 7 з них в Україні, де я живу і про яку завжди пишу. І от зараз, коли вийшов з друку мій 8 роман «Хазяїн чортового млина», я собі думаю, яким чином вийшло так, що він став зовсім іншим ніж задумувався на початку. Задуманий як пригодницьке фентезі з часів козацької доби, роман трансформувався в щось більше ніж набір пригод.

«Хазяїн Чортового млина» — це роман про українську зиму, людей і той непомітний кордон між світлом і темрявою, який кожен із нас переходить щодня. Про те, як навіть на найбільшому морозі зберігається іскра тепла. І про те, що інколи найнебезпечніші історії та кохання починаються з однієї, запаленої на підвіконні свічки.

Не сюжетні повороти і не драматичні сцени стали для мене основним. Найважливішим було створити атмосферу — таку, в яку читач може увійти, як у теплу хату після морозу. Де є запах диму, потріскування свічки, виє завірюха за вікном і відчуття, що час сповільнюється і повертається минуле.

Я хотів показати людське життя — без героїзму, без пафосу. У звичайних ранках, у щоденній праці, у боротьбі з самотою, у надії, яка ніколи не покидає нас навіть у найскрутнішу мить. Саме такі моменти, на мою думку, і роблять людину живою.

Тож, якщо під час читання вам стане затишно і трохи світліше — значить, мій задум здійснився.

Парадоксально, але я не думав про результат, коли писав цей текст. Уся увага була зосереджена на одній людині — тій, якій ця історія була б близькою. Моїй покійній дружині. Тому в романі так багато м’якого смутку, деталей, теплоти і ніжності. Це була розмова, адресована її пам’яті.

Я свідомо не робив роман історичною реконструкцією. Мені було важливо не відтворити деталі побуту чи військового життя, а передати дух часу. Той, у якому люди жили просто, але з гідністю, де слово мало вагу, а честь була не порожнім звуком.

Містика в романі присутня не для зацікавлення аудиторії і не данина жанру. Наші предки вигадували нечисть не від нудьги чи задля розваги — ними пояснювали те, що було за межею людського розуміння: неочікувані клопоти, страх перед невідомим, раптові трагедії. Так поруч з людьми поселялися упирі, вовкулаки, примари.

У романі міфологічні істоти — це відображення людських страхів. Коли ти сам у глухій хатині, а за вікном виє хурделиця, лячно стає не лише від того, що може бути назовні, а від того, що починає визирає із темного закутка.

Тож містика в романі лише підкреслює емоційний стан героїв. І показує, що найбільша темрява — не навколо, а посеред нас.

Горпина — не копія і не проекція конкретної людини. Вона — зібраний образ, складений із тих рис, які завжди були притаманні нашим жінкам, хранителям української родини. Терпіння, працьовитість, ніжна сила, здатність зберегти сімейне вогнище, навіть коли довкола вирує біда та небезпека. Я хотів, щоб у ній читач бачив не вигадану героїню, а особу близьку, рідну.

У її характері є і любов, і гіркота втрат. Є вміння бути сильною навіть тоді, коли нема кому надати допомогу. Ці риси — не романтичний штрих, а те, що я завжди бачив у своїй дружині.

Так само й інші персонажі — це відбитки характерів людей, яких я зустрічав у дитинстві, бачив у власному житті. Вони не «вигадані», а взяті з власного досвіду.

Окремим, хоч і не живим, героєм у романі є зима. Сердита, морозяна... Та, яку знає кожен, хто хоча б раз опинився в глухому селі під час завірюхи: коли увесь світ зникає за два кроки від порога, а кожен звук здається гучнішим і ближчим, ніж насправді. У ній є щось від самоти, щось від розгнузданої вдачі і щось від тихих мрій.

Я хотів, щоб вона була не тлом, а рівноправним персонажем. У романі зима не лише створює атмосферу — вона впливає на поведінку людей і їхні вчинки. Зима випробовує кожного.

Тому і стиль оповіді вийшов неквапливий, розлогий. Мені хотілося, щоб читач відчув ту саму тишу й холод, дим від печі, блиск та порипування снігу за вікном.

«Хазяїна Чортового млина» я почав писати всього через два місяці після смерті дружини. Мені здавалося, що робота може стати порятунком, допоможе звільнитися від тягаря втрат і водночас утримати в собі те світло, яке вона приносила в моє життя. Пишучи, я повертався до наших перших років: бачив її молодою, усміхненою, сповненою енергії та радості, — такою, якою вона була, коли ми одружилися, і якою залишилася у моїй пам’яті.

Ці спогади і стали основою для книги. Я намагався вплести їх у сюжет, у характери героїв, у кожну емоцію, яку вони переживали — так, щоб вони не розчинилися з часом. Писання було не лише творчістю, а й способом зберегти особисті моменти, почуття, перетворити біль самотності на цікаву історію, яка могла б продовжити її присутність у цьому світі.

Але насамперед це мала бути книга, яка б точно їй сподобалася.

Чи вдалося мені цього досягти — вирішувати вам.

Я не планував створювати масштабний роман. Не було задуму видати книгу чи хтось комусь щось доводити. Тож я дозволив собі писати так, як писалося: від душі.

Так народився світ, який тепер зможете побачити і ви. Не як втеча від реальності, а як її дещо казкове, злегка прикрашене і, сподіваюся, цікаве віддзеркалення.

Книга вийшла у видавництві ЛІТВИР, за що окрема подяка його керівникові — Олександру Пелешку, і придбати книгу можна у крамниці видавництва.