Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня поточного року в етері українського радіо прозвучало інтерв’ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині’43 професором Ґжеґожем Мотикою. Через півтора тижня (05.11) текстовий варіант згаданого інтерв’ю розмістив на своєму сайті Західний інформаційний фронт (ЗІФ). Позаяк один із фрагментів цієї розлогої, майже годинної розмови, стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, то дозволю собі його прокоментувати для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Від самого початку, замість відповідати на конкретні запитання журналістки щодо моїх підходів до генези і причин волинських масакр, Метр із незрозумілих причин перейшов на argumentum ad personam, стверджуючи, що хтось (в тому числі я) подає справу так, ніби мова про якусь особисту суперечку між Мотикою та Гудем, що, на його переконання, є неправдою. І вже тут він лукавить. Пояснюю чому. Наша перша публічна дискусія навколо Волині’ 43 відбулася в Королівському замку у Варшаві під час засідання Українсько-польського Форуму Партнерства в лютому 2013 р. Наступна – в червні 2016 р. на науковій конференції в Луцьку. Була теж гостра вербальна сутичка на українсько-польських зустрічах у Яремчі, причиною якої стала схильність проф. Мотики до переінакшування того, що сказав його опонент. Але якщо після перших двох дискусій мій візаві був дещо «засмучений», то в Яремчі, за принципом «ворон воронові ока не виклює», його підтримала не лише більшість польської делегації, але й присутні там польські дипломати. Що ж, така, на жаль, реальність – була і є!

Отже після двох «засмучень» проф. Мотика вдався до іншої тактики в «дискусіях» зі мною. У декількох своїх статтях/інтерв’ю та у книжці «Волинь 43» він ні з того, ні з сього назвав мене «політологом зі Львова», хоч принаймні з 1997 р. – час нашого знайомства, добре знає, що я є істориком. У стані здивування я перебував донедавна, до чергової розмови проф. Мотики зі знаним польським журналістом та історичним публіцистом Пйотрем Зиховічем. Зиховіч, між іншим, запитав Мотику: а от ПОЛІТОЛОГ ЗІ ЛЬВОВА Б. Гудь говорить таке і таке. На що професор традиційно відповів, що йому вже руки опускаються сперечатися зі мною і далі за текстом. І тоді прозвучала фраза Зиховіча, яка роз’яснила мені прийом, застосований проф. Мотикою: «Ну, гаразд! Залишмо політологів і політологію, повернімося до історії!» Таким чином, я – доктор історичних наук і доктор габілітований гуманітарних наук, несподівано став «політологом», якому не місце в розмовах істориків!!! Отже, цей «хід у відповідь» професора Мотики можна однозначно оцінити як спробу декваліфікації опонента і знецінення його наукового доробку. Так коротко про «брак особистого» в наших з ним відносинах.

Тепер щодо нарікань проф. Мотики на те, що я ігнорую його наукові постулати, які стосуються наказів УПА/Шухевича щодо знищення поляків у Східній Галичині і т. п, не коментуючи їх. Насамперед, зверну увагу читачів, що, бідкаючись про ігнорування своїх поглядів з мого боку, Мотика не дає відповіді на запитання журналістки про впливи на ґенезу волинських масакр з боку Російської православної церкви, совєтської пропаганди, німецьких провокацій з часів війни тощо.

І цей «хід» Мотики для мене теж зрозумілий, бо тоді довелося б пояснювати, чому у вступі до своєї монументальної популярно-наукової монографії «Від волинської різанини до акції Вісла» він практично не згадує про головну проблему ІІ Речі Посполитої у Волинському воєводстві – комуністичний рух. А також про неефективність т.зв. «волинської політики» воєводи Генрика Юзевського. Про першу проблему достатньо написали Т. Снайдер і В.Менджецький, а також комуніст-дисидент Д. Шумук. Щодо політики Юзевського, то її вичерпно охарактеризував Міхал Лубенський, шеф кабінету Юзефа Бека – міністра закордонних справ ІІ РП в 1935–1939 рр. На його думку Юзевський «намагався створити провінційний національний (український) рух на Волині», щоби «через волинян сягнути польськими впливами Великої України, у контексті великих імперіальних планів польської східної політики. Цей рух був задуманий в інтересах майбутньої української держави (на Наддніпрянщині) і ніяк не сприяв вирішенню проблеми меншин у Польщі».

Відносно ж закидів про відсутність моєї реакції на ситуацію у Східній Галичині, наказів Р. Шухевича тощо, то я ніколи не позиціонував себе, як фахівець з цих проблем, а тому уникаю некомпетентних коментарів. Тож ці питання радше до Володимира Вятровича чи Івана Патриляка. Що ж до питання існував чи не існував наказ Клима Савура «номер один» про цілковите знищення поляків на Волині, то я виходжу з того, що свідченням про цей наказ скатованого енкаведистами Юрія Стельмащука (Рудого) не можна стовідсотково довіряти. Натомість Мотика ігнорує те, що у своїх працях я наводжу думку українського еміграційного історика Івана Лисяка-Рудницького, що «є підстави думати, що з українського боку (УПА) мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія «очищування терену» від польського населення». Водночас він зауважує, що це лише гіпотеза, яка потребує підтвердження. Додам також що відомий польський фахівець у цій царині Ришард Тожецький вважав, що «акти такого роду (масові вбивства поляків) часто були стихійним відрухом мас і місцевих командирів, у багатьох випадках акція вимикалася з-під контролю УПА». І підсумовує, що для відомих військових діячів підпільної Польської держави, таких як Ян Жепецький, Антон Санойца, Генрик Подгорський, УПА була партизанською армією, створеною для боротьби за незалежну українську державу. Але для Мотики не існує жодних сумнівів щодо беззастережної вини ОУН в антипольських злочинах. Тож ще у 2019 р. без жодних посилань на нові дослідження він написав, що «в 1943 р. командування ОУН і УПА видало вирок смерті на близько 1,5 млн поляків, що мешкали на Волині і в Східній Галичині».

Далі здавалось би серйозний учений Мотика закидає мені виривання з контексту «деяких польських документів», в яких командири АК помилялися (sic!) «щодо того, хто був виконавцем того чи іншого нападу» на польські поселення й оселі. Він особисто переконаний, що «у всіх випадках, де вдалося встановити виконавців убивств, це завжди були члени ОУН і Української повстанської армії». Зверну увагу, що у цьому випадку Мотика не вжив сакрального слова – «бандерівці», тож можна припустити, що від відносить до згаданих категорій і мельниківців, і бульбівців, тобто первісну УПА Тараса Бульби-Боровця. Однак це не так. В інших своїх виступах професор Мотика відносить всі волинські злочини на рахунок бандерівської ОУН і УПА. Що більше, не гребує «вириванням з контексту» свідчень безпосередніх очевидців цих подій, зокрема В. Колодинського й З. Ґжесякової. Зацікавлених відсилаю до своєї польськомовної книжки «Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich» (Варшава, 2024), яка незабаром вийде й українською мовою. В ній я детально аналізую casus зі свідченнями З. Ґжесякової, яка декілька місяців жила неподалік Парослі та як ніхто знала тамтешню ситуацію) про те, що злочин у Парослі (09.02.1943 р.) вчинили члени бульбівської сільської самооборони – «парубки з навколишніх сіл Білятич, Бутейок, Ромейок». Про те, що парослянський злочин – це робота «місцевих українців… сусідів» читаємо також в «Dokumentach zbrodni wołyńskiej» (Варшава, 2023), на сс. 97 і 151. Тим самим ці факти дезавуюють наведене вище твердження Мотики про «всеприсутність» бандерівців і їхньої УПА. До речі, з моєї книжки читач довідається і про роль совєтського чинника у трагедії польського населення Волині.

Але йдемо далі. Мотика стверджує, що я звинувачую у вбивствах поляків «усе українське селянське населення» Волині, «кількамільйонну українську громаду». І тут він знову, делікатно кажучи, лукавить. По-перше, умовно кажучи, «українська» громада колишнього Волинського воєводства налічувала не кілька, а 1,5 млн. осіб. «Умовно кажучи» тому, що її величезна частина не ідентифікувала себе з українством, а радше з місцевою локальною спільнотою, доволі часто – т.зв. «тутейшими». По-друге, понад тисяча прикладів допомоги полякам з боку православної людності – це, на жаль, навіть на півторамільйонну спільноту доволі мало. По-третє, цікаво, де проф. Мотика вичитав (посилання, будь ласка), що я свого часу придумав концепцію «загального селянського бунту» на Волині в 1942-44 рр. (в цьому інтерв’ю він про це «скромно» промовчав), а ще, що я буцімто звинувачую у вбивствах поляків «усе» селянство? Зазначу, що я не був свідком цих подій, а тому не уповноважений когось у чомусь звинувачувати. Натомість представляю у своїх працях факти, що містяться в рапортах польського підпілля і в свідченнях очевидців-поляків. На відміну від популярно-наукових праць Ґ. Мотики, в моїх роботах кожен факт має відсилання до двох-трьох документів чи спогадів, авторами яких були ПОЛЯКИ! Але чомусь Мотика не посилається на них, а «вихоплює з контексту» фрагмент інтерв’ю останнього головного командира УПА Василя Кука із 2005 р. про масовий антипольський рух волинського селянства. Цей прийом, очевидно, має на меті дати зрозуміти польському читачеві, що цей факт є недостовірним/тенденційним. Водночас професор ігнорує те, що в 1985 р. Єжи Ґедройць опублікував в своїх «Zeszytach Historychnych» рапорт польського підпілля з Волині «Українська справа», який містить інформацію про масовий антипольський рух волинського селянства. Про масштаби цього руху у середині 90-их рр.. ХХ століття писав також польський публіцист Богдан Скарадзінський. І, що найважливіше, в 1990 р. побачили світ знані «Kainowe dni» кавалера ордену Віртуті Мілітарі, колишнього капітана та командира округу АК Здолбунів Вінцентого Романовського, який, покликаючись на власний кількарічний досвід, звинуватив сотні тисяч (sic!) тих, хто «завдавав полякам ран і насолоджувався їхніми муками». Помилявся? Непереконливо!!!

Так само як непереконливими є твердження Мотики про те, що згідно з його підрахунками (було би добре розкрити методику цих підрахунків) в антипольських акціях узяли участь приблизно 35-45 тис. осіб зі середовища православного волинського селянства. Якось не підтверджують цього описи нападів на польські поселення, в яких читаємо про величезні гурти нападників, що одну польську хату оточували не менше ніж 30-50 осіб, озброєних типовою селянською «зброєю» – сокирами, вилами, лопатами тощо. Серед них були літні люди, жінки та навіть (8-ми річні!) діти. Мотика пояснює це мобілізаційними заходами УПА. Але ж на східній Волині (Житомирщині), де діяла група УПА «Тютюнник», націоналістам не вдалося мобілізувати місцевих селян на жодну (sic!) антипольську акцію! Тому, на мою думку, значно ближчим до істини є твердження польського історика Гієроніма Ґралі, що «українці застосували проти поляків типову герилью – селянську війну з обмеженою кількістю технічних засобів», тобто вогнепальної зброї. Інший знаний учений проф. Даріуш Столя вважає, що українсько-польські масакри в роки ІІ світової війни були війною громадянською й селянською водночас, а вони є винятково жорстокими. Як підсумовує цю ситуацію В. Романовський, «без всебічної допомоги тисяч мешканців сіл» такого масового злочину («деполонізаційної акції» на Волині) «не були б в стані здійснити щонайкраще зорганізовані групи терористів».

Що цікаво! Мотика «вболіває», що визнання масової участі волинського селянства в деполонізаційній акції «виставляє» місцеву людність у дуже поганому світлі – як варварів, що тільки мріють підрізати горло своїм польським сусідам, щоби забрати їхню землю. Річ, однак, у тім, що за рівень моралі селянства Волині українська сторона несе найменшу відповідальність, позаяк до вибуху ІІ світової війни тут практично не було національних/націоналістичних впливів. Натомість антипольські настрої сіяла «біла» й «червона» Москва, посилювала їх також антиукраїнська політика властей ІІ Речі Посполитої. Як вважав автор одного з рапортів польського підпілля, «непереорана українською політичною працею» селянська маса Волині завжди «була схильна» до анархії. Тож антипольські інспірації націоналістів впали на підготовлений протягом багатьох десятиліть ґрунт, а перші вбивства поляків і найкривавіші масові масакри відбувалися на теренах, де перед війною комуністичні впливи були найбільшими – волинське Полісся. До відома маститого історика: першими план «очищення» волинських теренів від поляків ще в 1925 р. опрацювали комуністи – т.зв. план «наступної» пролетарської революції під час якої мали бути захоплені державні об’єкти, знищені польські поселення, ліквідоване польське населення і проведене «возз’єднання» Волині з Радянською Росією. Про це йдеться в рапорті надкомісара місцевої поліції К. Зьоловського. Але, може, боронь Боже, він також «вирваний з контексту» або ж пан комісар помилявся?!

Щодо кількість жертв, їх підрахунку і т.п. Отже про сумнозвісні 100 тисяч. Мотика сказав, що ця цифра випливає «з багаторічних досліджень польських істориків і документалістів. І що вона рахувалася знизу вгору, село за селом, прізвище за прізвищем, населений пункт за населеним пунктом, і зверху вниз, шляхом вивчення різних переписів, польських, німецьких, радянських, післявоєнних, і зіставленням цих глобальних цифр». Тож, підсумовує він, в наукових книгах «ми (польські історики) пояснюємо, звідки ми беремо ці цифри, і дуже детально це описуємо». Однак не все так гладко. Скажімо, учень професора Мотики й один із найавторитетніших дослідників польсько-українського конфлікту в роки ІІ світової війни, д-р Маріуш Зайончковський на одній сторінці своєї роботи наводить три різні цифри кількості поляків, убитих на Волині, не задумуючись над тим, що вони суперечать одна одній. Отже, він пише: «З лютого 1943 року до зламу 1943 і 1944 років бандерівське підпілля за співучасті великої частини місцевого українського населення вимордувало… на Волині понад 35 тисяч польських співмешканців… Втрати польського населення на Волині в 1943–1944 роках оцінюються приблизно в 37 тисяч осіб… Польські втрати у 1939–1945 роках на Волині можуть сягати навіть 60 тисяч осіб». Здійснивши простий аналіз достовірності цих чисел, тобто віднявши від 60 тисяч 35 чи, скажімо, 37 тисяч, стикаємося з питанням: де на Волині у 1939–1942 і в 1945 роках відбувалися масові вбивства польського населення, внаслідок яких загинуло аж 23-25 тисяч осіб? Адже, як свідчать документи, на початку війни вбивства поляків мали поодинокий характер (мова про сотні, може, про декілька тисяч осіб), натомість із кінця 1943 року до масових масакр польського населення практично не доходило, оскільки воно було зосереджене «майже виключно у великих центрах», де або перебували «німецькі формування, або само воно організувало ефективний захист». Як бачимо, детальністю/ретельністю тут і не пахне. А причина, мабуть, у тому, що, за твердженням д-ра Адама Бальцера з Варшавського університету, «від 1989 р. в Польщі не було таких досліджень, а багато польських істориків і Інститут національної пам’яті більшою чи меншою мірою покликаються на підрахунки, що їх (разом зі своїм батьком) зробила Єва Сємашко, яка не має історичної освіти». Тож стосовно методології цих підрахунків можна мати поважні сумніви. Насправді, підсумовує Мірослав Чех, польські історики «згори і знизу» не порахували навіть польських жертв, а їхня «канонічна» цифра сто тисяч поляків є значно завищеною.

Найпікантнішою виглядає, однак, ситуація зі згаданою вище Євою Сємашко, яка на сьогодні залишається найбільшим авторитетом у справі підрахунку польських жертв волинських масакр. Зазначу, що трохи більше як двадцять років тому батько та донька Сємашки писали: «Задокументована досі кількість замордованих на Волині у 1939–1945 роках поляків становить щонайменше 36 966 осіб, в тому числі 19 464 осіб відомі за прізвищем. Насправді втрати були значно вищі, і ми їх оцінюємо у 50–60 тисяч поляків». У 2010 році сама пані Єва однозначно підняла цю цифру до 60 тисяч, а кількість осіб, відомих за прізвищем, збільшила на три тисячі – до 22 113. Але на цьому вона не зупинилася і в 2016 році заявила, що в 1942-1947 роках «на всій території злочину» (Волинь, східна Галичина, Підкарпаття і Люблінщина) ОУН–УПА разом зі сільськими українськими боївками вимордували приблизно 130 тисяч поляків. Якщо я правильно зрозумів позицію Ґ. Мотики, то остання цифра, наведена пані Сємашко, автоматично ставить її в один ряд із представниками т.зв. «кресово-націоналістичного наративу», який «не базується на жодних наукових дослідженнях». Не зрозуміло тільки, як бути з покликаннями на її підрахунки, які робив і сам Мотика, і його учні, той же М. Зайончковський, і інші польські історики. Адже, як я уже колись писав, опрацювання Владислава та Єви Сємашків, видання якого дофінансувала канцелярія президента РП Олександра Кваснєвського, стало в Польщі своєрідним sacrum.

Насамкінець хочу все ж таки погодитися із проф. Мотикою. Зокрема в тому, що наше різнобачення проблеми Волині’43 в низці випадків зводиться до фактологічної суперечки. Але! Колись, давно старший колега мого антипода сказав так: якщо в мене факти суперечать гіпотезі, то я змінюю гіпотезу, Мотика ж навпаки – змінює факти. Я уже згадував про «висмикування ним з контексту» фрагменту свідчень З. Ґжесякової і достосування їх до тези про «первородний» бандерівський злочин у Парослі. Також не грішить він академічною доброчесністю, перекладаючи в одному зі своїх численних інтерв’ю чи не ключову фразу з «Військової доктрини» Михайла/Міхала Колодзінського. Мовляв, не треба перейматися, що в ході «націоналістичного повстання» будуть знищені 3,5 млн євреїв і понад мільйон поляків. Очевидно, що це мало би підтвердити тезу Мотики про геноцидний характер антипольських «планів» українських націоналістів. Насправді ж Колодзінський, писав, що не слід думати, що так багато людей буде знищено, бо з часом повстання переміниться в позиційну війну й жорстокість зменшиться – відсилаю охочих до першоджерела.

Так само незрозуміло, де Мотика «віднайшов» дані про намагання провідників ОУН замаскувати «націоналістичне повстання» під «загальний селянський бунт». Колодзінський дійсно писав, що основною рушійною силою повстання має бути селянство, що його слід кинути «з вилами на панцерник», що в повстанні слід висунути на перший план «жорстокість і ненависть», але я, наприклад, не знайшов «вказівок» щодо маскування націоналістичного повстання під селянський бунт. Очевидно, що в реальності тільки селянство могло стати рушійною силою «національної революції» в Україні, бо ж самих же націоналістів була жменька. Крім того, Мотика поминає увагою застереження Юзефа Лободовського, який ще в 1937 р. писав, що «нинішня політика (уряду ІІ РП) веде семимильними кроками до катастрофи, яку Володзімєж Бончковський охарактеризував як нову Хмельниччину (sic!)». Про можливі трагічні наслідки «української політики ІІ РП» – різню, що її могли здійснити «русини», попереджали тоді ж письменниця Марія Домбровська та батько професора Тадеуша Хшановського – знову відсилаю зацікавлених до своєї останньої книжки. Тож не бандерівці «одягнули» волинські масакри в «козацькі шати», реальністю була, натомість, масова участь у них «української селянської маси» (полковник Бомбінський «Любонь»), представники якої прагнули здобути майно та землю сусіда-поляка за всяку ціну. А що земля для західноволинського селянина залишалася першорядною цінністю свідчать і звіти функціонерів ОУН на Волині, і знаменитий «Декрет про землю», підписаний (ні, ні, не Леніним), а Климом Савуром у серпні 1943 р.  

Підсумовуючи, зазначу, що у висновках до останнього есе своєї найновішої книжки я однозначно підкреслюю, що він не містить однозначних тверджень і не пропонує авторської концепції перебігу волинських масакр. Моя концепція Волині’43 – це кредо Юзефа Мацкевича: «Тільки правда є цікавою». Тому я звертаю увагу на те, що ґранд-наратив польської історіографії щодо ґенези та перебігу Волині’43 має серйозні вади. А також намагаюся відтворити максимально об’єктивний образ характеру цих подій, який однозначно не є чорно-білим – УПА versus безборонних поляків, позаяк кожна ситуація мала багато відтінків.

І нарешті, моє бачення ґенези й характеру Волині’43 аж ніяк не має на меті релявітизувати дії ОУН(б) і УПА, коли йдеться про вигублювання невинної польської людності, перекидаючи вину на інших. Так само як беззаперечний факт багаторічної антипольської пропаганди (шовіністичної – російської і класової/антипанської – совєтської) не заперечує існування такої ж пропаганди з боку українських націоналістів різних таборів – бульбівців, бандерівців тощо. Тому, на мою думку, позиція українських істориків щодо польсько-українського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни має бути максимально критичною. Основні принципи такої позиції понад тридцять років тому сформулював знаний український історик та інтелектуал Ярослав Дашкевич. Він писав: «Не підлягає сумніву, що український терор 1942–1944 рр. по відношенні до польського населення Західної України, навіть якщо його пробувати виправдовувати… ідеями помсти за польські кривди, провокаціями німецької та російської сторін, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією… і т.д., заслуговує суворого і беззастережного засудження».

Я ж додаю, що нині самого визнання вини замало. Українська сторона повинна зробити практичні кроки до порозуміння з польською стороною щодо вшанування пам’яті жертв Волині’43. Ідеться насамперед про надання дозволів на ексгумацію останків поляків, убитих під час волинських масакр. Позаяк кожна особа у християнській країні має право на гідний похорон, а родини жертв повинні отримати можливість помолитися на могилах своїх рідних. Амінь!

PS. Аналіз змісту висловлювань проф. Ґ. Мотики на антені українського радіо ще раз підтверджує аксіому, що в умовах війни та воєнного стану інформаційна безпека має надзвичайно важливе значення. Заяви з українського боку, що «ми маємо показати польській стороні, що готові ставити їхню позицію» мають сенс лише тоді, коли дійсно йдеться про «позицію», а не «інсинуації», якими, зрештою, займається не лише Мотика. Варто згадати «всеприсутність» в українському медійному просторі віцедиректора Центру Мєрошевського д-ра Лукаша Адамського – про його «інтерпретації» поглядів українських істориків на минуле наших відносин із польськими сусідами буде мова в наступному моєму дописі. Наголошу теж, що кожна позиція має бути обґрунтованою й опертою на реальні факти, а не зводитися до очорнювання тих чи інших тез українських науковців, погляди яких не збігаються з тією «правдою», яку, за словами М. Чеха, проголошують проф. Мотика, а також його послідовники. Пам’ятаймо також слушну тезу відомого польського медійника й публіциста Броніслава Вільдштайна: «Жодна нація, особливо та, яка бореться за виживання, не є готовою розрахуватися зі своєю історією на основі закликів і умов, які йому ставлять історичні конкуренти». Таким чином, щоби досягнути порозуміння у «важких питаннях» українсько-польської історії, необхідно побороти домінування «історичних монологів», розрахованих на історичну некомпетентність пересічних громадян, і відновити фаховий діалог науковців, опертий на фактах та принципах історичної правди. Щоправда, сьогодні ця мета видається недосяжною, бо, як пише А. Бальцер, будь-яка спроба «нюансування (офіційного) польського наративу» історії Волині-43, в якому винуватцями волинських масакр є ОУН-Б – УПА, і тільки ОУН-Б – УПА, стикається з критикою, часто різкою, або навіть підіймає «хвилю ненависті». Але, якщо хочемо повернутися за «круглий стіл», то мусимо зробити перший крок до порозуміння, опертий на нехай для когось і гіркій, але правді.

Богдан Гудь, доктор історичних наук, професор факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка