Релігійна напруга, вугільна криза та нова хвиля геополітичного шантажу, - огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Будівництво «росатомом» АЕС у Казахстані, жорстка криза у вугільній промисловості та повернення ультиматумів на адресу НАТО - в рамках Програми російських і білоруських студій інтерн Михайло Сінаюк та експерти Антон Оксентюк та і Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Конфлікт РПЦ з мусульманською громадою

Уже декілька тижнів продовжується протистояння в медійному полі між представниками РПЦ (громадські організації та церковні діячі) та ісламу (переважно чеченські командири та мігранти). Варто одразу зазначити, що підґрунтя для конфлікту з’явилося ще в період Чеченських війн. В новітній росії набула впливу російська православна церква як інструмент контролю, пропаганди та побудови ідеології.

владіміру путіну вдавалось доволі успішно балансувати між кавказькими, мусульманськими елітами, з одного боку, та православними елітами з іншого, переважно виділяючи шалені кошти за лояльність. Таким чином, окрім клану кадирова та інших мусульманських кланів, розцвіли й православні еліти — наприклад, Константін Малофєєв, який має в розпорядженні впливовий медіаресурс «Царьград».

З початком війни та по мірі її затягування радикальні релігійні еліти почали все більше виходити з-під контролю. Після атаки на ТЦ «Крокус Сіті Холл» мігранти-мусульмани, які складають величезну частку економіки в сфері послуг у великих містах, почали все більше ставати об’єктом підозр та неприязні. Ситуацію погіршує шовіністичний характер російської ідеології.

Так навесні цього року у спробі каналізувати зростаючий рівень невдоволення в суспільстві російське МВС та СК почали проводити публічні та показові рейди проти мігрантів, активно висвітлюючи це в інформаційному просторі. Паралельно з цим московські мусульмани влаштували масову ходу на честь свята Курбан-Байрам.

Натомість 8 червня в москві мала пройти хресна хода на честь Святої Трійці, але була заборонена за «великий ризик провокацій». Ситуація набула апогею, коли під час проповіді схіігумен РПЦ Гавріїл заявив, що мусульмани «по наказу мули будуть вирізати жителів москви», а також назвав іслам неправильною релігією. На це агресивно відреагував чеченський командир, близький соратник кадирова, Апті Алаудінов. Це призвело до великого скандалу та медійного протистояння між «кадирівцями» та представниками РПЦ («Царьград», «Сорок сороков»). Ситуацію погіршив арешт чеченським спецназом блогера Арега Шепіхіна. Чеченських бойовиків публічно заарештували, хоч і відпустили в подальшому, втім це наочно продемонструвало наявність ворожнечі між федеральними та чеченськими силовими структурами.

Варто згадати й про нещодавній випадок у місті Суджа, де солдат у формі ЗС рф не слов’янської зовнішності стріляє з РПГ по цивільній інфраструктурі, що викликало масове обурення в мережі.

Медійний порядок денний щодо цих тем почав домінувати над всіма іншими сюжетами. Дискусії почали набувати характеру громадянського конфлікту, що посилюється міжнаціональними та міжрелігійними факторами.

Треба зауважити, що радикалізація православного сигменту є частиною загальної радикалізації російських націоналістів, чим кремль дуже занепокоєний. Будь-які спроби вирішення конфлікту зіштовхуються зі значним опором від найбільш радикалізованого контингенту. Є всі обставини вважати, що заходи, які вживають федеральні силові органи, скеровані на стримування впливу рамзана кадирова. В перспективі ці події можуть призвести до безповоротних наслідків всередині рф.

Криза у вугільній промисловості триває

Російська вугільна промисловість переживає найглибшу кризу з часів 1990-их років, що ставить під загрозу стабільність цілої галузі та соціальну ситуацію в містах, залежних від видобутку вугілля. Перший квартал 2025 року виявився рекордно збитковим: сальдований збиток галузі сягнув 79,9 млрд рублів, що майже вдвічі перевищує антирекорди часів пандемії 2020 року.

Щомісяця вугільні підприємства втрачали близько 26 млрд рублів, або майже 900 млн рублів щодня. Збитковими стали 62% компаній, тоді як прибутковість тих, хто залишився в плюсі, впала втричі — до 46,4 млрд рублів. Ключовою причиною такого стану речей стало ембарго ЄС, що позбавило російських експортерів основного ринку збуту. Втрата європейського ринку, який традиційно забезпечував високий попит та вигідні ціни, наклалася на глобальне падіння вартості вугілля до мінімумів за останні чотири роки. У 2025 році ціни впали ще на 20% і втричі порівняно з рівнем 2022-го. Це зробило експорт енергетичного вугілля з росії збитковим на всіх напрямках, включно з поставками до Китаю через далекосхідні порти — колись найбільш рентабельним маршрутом. Лише у квітні втрати на експорті складали 259 рублів на кожній тонні вугілля.

Фінансова нестабільність галузі призвела до стрімкого зростання боргового навантаження: обсяг прострочених кредитів і позик досяг 25 млрд рублів на кінець першого кварталу. Це робить вугільну промисловість лідером серед інших секторів за рівнем проблемної заборгованості. Міністерство енергетики рф вже попередило про ризики банкрутства близько 30 вугільних компаній. В умовах, коли в галузі зайнято близько 300 тисяч працівників і існують десятки міст, життя яких безпосередньо залежить від стабільності вуглевидобутку, така ситуація може призвести до масштабних соціально-економічних потрясінь.

Важливо також зазначити, що криза у вугільній промисловості є лише частиною ширшої проблеми, пов’язаної із структурною залежністю російської економіки від експорту сировини та вразливістю до зовнішньополітичних факторів. Відсутність диверсифікації ринків збуту та недостатня глибина внутрішньої переробки сировини роблять галузь вкрай чутливою до змін на глобальних ринках і політичних рішень інших держав.

На сьогодні заходи з порятунку галузі поки що обмежуються точковими рішеннями щодо реструктуризації боргів і надання підтримки окремим компаніям. Проте без стратегічного перегляду підходів до розвитку вугільної промисловості та пошуку нових ринків і технологічної модернізації ситуація має всі шанси перерости в затяжну кризу.

Якщо найближчим часом не будуть вжиті системні заходи, росія ризикує не лише втратити конкурентоздатність своєї вугільної галузі на світовому ринку, а й спровокувати хвилю безробіття та соціального напруження у вугледобувних регіонах.

Неоднозначність відносин з Казахстаном

Відносини Казахстану з росією перебувають у центрі складної багатовекторної політики Астани, яка прагне зберегти свій суверенітет та економічну стабільність в умовах змінної геополітичної динаміки. З одного боку, нещодавнє рішення Казахстану обрати російський «росатом» для будівництва своєї першої атомної електростанції є знаковим кроком, який поглиблює співпрацю з москвою у критично важливій енергетичній сфері. З іншого боку, паралельні дії Астани свідчать про її глибоку стурбованість щодо можливого затягування у російську зону впливу або навіть ризику агресії.

Попри те, що офіційна позиція Астани неодноразово наголошувала на прагненні залучити до будівництва атомної електростанції міжнародний консорціум, а не довіряти проєкт одній країні, рішення обрати саме російський росатом як лідера консорціуму викликає серйозні запитання та наводить на думку про приховані мотиви.

Цілком зрозуміло, що ключові гравці світового атомного ринку, такі як французькі чи південнокорейські компанії, навряд чи погодяться на тісну співпрацю з «росатомом» в умовах посилення міжнародних санкцій проти росії. Навіть участь китайських компаній у такому консорціумі залишається під великим питанням. Варто зазначити, що протягом останніх місяців з'являлася інформація про небажання Казахстану співпрацювати з «росатомом» саме через ризик потрапляння під вторинні санкції. Це рішення виглядає особливо ризикованим, адже у будь-який момент можуть бути запроваджені санкції безпосередньо проти росатома як компанії (наразі вони діють лише проти керівництва).

Таким чином, для Казахстану це є серйозним репутаційним та економічним ризиком. Тому є висока ймовірність, що це рішення є результатом не ринкової доцільності чи вигоди, а виключно тиску з боку москви, про що навіть відкрито пишуть деякі російські джерела.

Проте, цей крок лише підкреслює складність позиції Казахстану. На тлі тісної економічної співпраці з росією, Астана активно здійснює стратегічні кроки для диверсифікації своїх безпекових та економічних партнерств, що є прямим наслідком війни в Україні та зростаючих побоювань щодо імперських амбіцій кремля.

Відкриття заводу з виробництва 155-міліметрових боєприпасів стандарту НАТО на території Казахстану є потужним сигналом про військово-технічне переорієнтування. Це не просто модернізація, а рішучий крок до інтеграції з військовими стандартами Заходу, що дозволяє Астані зменшити залежність від російських поставок та потенційно отримати доступ до новітніх оборонних технологій.

Підписання безпекових угод з країнами НАТО додатково підкреслює цю тенденцію, демонструючи прагнення Казахстану шукати гарантії безпеки поза російською ОДКБ, яка виявилася неефективною для багатьох її членів.

Паралельно з цим, Казахстан активно поглиблює співпрацю з Пекіном. Китай виступає як ключовий економічний партнер, що пропонує значні інвестиції та ринки збуту, дозволяючи Астані створювати додаткові важелі проти потенційного тиску з боку москви. Такий багатовекторний підхід є життєво важливим для Казахстану, який прагне уникнути долі стати сателітом та зберегти свій суверенітет в умовах, коли рф все частіше використовує економічні та військові інструменти для посилення свого впливу на пострадянському просторі.

Таким чином, відносини між Астаною та москвою є динамічним полем протистояння між російським прагненням домінувати та казахським бажанням зберегти незалежність. Вибір «росатома» для АЕС є економічно обґрунтованим кроком, але він відбувається на тлі активної диверсифікації Казахстаном військових та економічних зв'язків з Заходом та Китаєм. Це свідчить про глибоке усвідомлення Астаною геополітичних ризиків та рішучість протистояти будь-яким спробам затягнути її у виключну зону впливу росії. Перспективи цих відносин залишаються напруженими, де кожен крок є частиною більшої гри за збереження національної ідентичності та стратегічної автономії.

Нові-старі ультиматуми кремля

Заяви російського МЗС щодо умов завершення війни в Україні знову вивели на перший план справжні, далекосяжні цілі кремля, які виходять далеко за межі війни в Україні. Риторика москви, що посилилася після приходу до влади Дональда Трампа, чітко свідчить: росія прагне не просто політичного контролю над Україною, але й нав'язування "глобального безпекового договору", що дозволив би москві опосередковано контролювати безпекову сферу у Східній Європі. Цей ультиматум до НАТО, вперше висунутий ще у грудні 2021 року, залишається незмінним і знову активно просувається.

Так, заступник міністра закордонних справ рф Сергєй Рябков у інтерв'ю провладному виданню ТАСС прямо заявив, що конфлікт в Україні не закінчиться, "поки НАТО не піде". За його словами, експансія Північноатлантичного альянсу стала однією з "першопричин принципових протиріч" між росією та США у питаннях безпеки. Рябков підкреслив, що без вирішення цієї "принципової і найгострішої" для росії проблеми, "врегулювати нинішній конфлікт у Євроатлантиці просто неможливо". Він нагадав, що аналогічні вимоги москва вже висувала наприкінці 2021 року – за кілька місяців до повномасштабного вторгнення в Україну, підкреслюючи спадкоємність російських претензій.

Ці вимоги включали "юридично зобов'язуючі та довгострокові гарантії нерозширення Північноатлантичного альянсу на Схід, а також вимоги про нерозміщення ударних озброєнь поблизу російських кордонів". Фактично, кремль вимагає створення своєрідної "сфери впливу", де суверенні країни не мали б права самостійно обирати свої безпекові альянси. Після приходу до влади Дональда Трампа у США, путін лише посилив ці вимоги. Reuters повідомляв, що путін тепер наполягає на отриманні "письмових" зобов'язань нерозширення блоку, які б виключили членство не лише України, а й Молдови та Грузії.

З огляду на той факт, що сам американський президент доволі скептично відноситься до теми безпекової сфери в Європі та її захисту американською армією, є цілком вірогідним, що він може “подарувати” російській владі рішення на кшталт виведення військ США зі Східної Європи. І те, що відносини між обома лідерами, попри все, публічно продовжують демонструвати “позитив”, про що й говорить їхня телефонна розмова 14 червня, є лише підтвердженням цієї ймовірності.

Це свідчить про те, що війна в Україні, з точки зору кремля, є лише інструментом для досягнення значно ширших геополітичних цілей. російське керівництво прагне не просто демілітаризувати чи "денацифікувати" Україну, а фундаментально перекроїти архітектуру європейської безпеки, відновивши домінування росії на пострадянському просторі та відтіснивши НАТО від своїх кордонів. Така максималістська позиція робить перспективи будь-якого мирного врегулювання надзвичайно примарними, оскільки вимоги кремля прямо суперечать принципам суверенітету держав та праву народів на самовизначення, що є непохитними для НАТО та Європейського Союзу. Поки москва продовжуватиме розглядати розширення НАТО як "першопричину" своїх агресивних дій, а не власну імперську політику, справжній мир в Європі залишатиметься недосяжним.

Українська призма продовжує слідкувати за основними новинами внутрішньої та зовнішньої політики росії, які формують базис політичного порядку денного, як всередині країни-агресора, так і на міжнародній арені.